Чотири шаблі (збірник)

Та мушка револьвера не тремтіла, і Остюк клав його назад до валізи, заспокоївши себе.

Улюбленою картиною Остюка була одна, що її Остюк витяг з-під ліжка. На ній художник намалював двобій. Вершники з блискучими шаблями в руках божеволіли на тлі червоних хмар, серед котрих заходило велетенське сонце. Фантастичні постаті вершників та їхніх коней чарували Остюка, він часто й подовгу розглядав картину. Художник розумівся на конях, око Остюка навіть упізнало одного коня – це була ніби морда Флоріди. Від такого починаючи, Остюк дійшов чудних висновків: художник намалював його, маршала, з кубанкою на голові, з червоною стрічкою на кубанці і з шаблею в руці. Придивляючись до картини довше, Остюк упізнав Успенівську рівнину і побачив крізь пил грецьку кінноту, що йшла допомагати французам. Тоді Остюк став розгортати всі полотна, що стояли в кутку, і роздивлявся їх уважно та недовірливо. Усі вони вразили Остюка якоюсь подібністю. Скрізь – будь то пейзаж чи людська постать, чи просто композиція фарб і ліній, – повсюди видко було замах руки та блиск шаблі в ній. На однім полотні так замахнулося дерево. Воно ніби хотіло вискочити з корінням на поверхню землі. На другому полотні – людська постать. Вітер нахилив над нею смугу дощу. І – наче висіла над перехожим рука з шаблею. Третє полотно мало на собі цілий вихор рук, що замахнулися шаблями. По клинках дзюрила ніби кров, та Остюк протер очі, і все це зникло з очей, як вигадане або як чарівне.

Лоретта зайшла до кімнати. Остюк мовчки подивився на неї і знову втопив очі у полотно.

– Мішель, – сказала Лоретта, – я прийшла до тебе.

– Понімаєш, – сказав маршал спокійно, як перед кінною атакою, – твоя доля мене турбує аж надто. Сідай.

І потім він замугикав під ніс:

Ой пряду, пряду, спатоньки хочу, Ой склоню я головоньку на білую постілоньку, Може, я засну.

– Ми з тобою побралися, – продовжував Остюк свою думку, – і жили вдвох увесь той час, коли я приїздив до цього міста. Двоє людей – мужчина й жінка – живуть у темряві від інших людей. Вони ходять вулицями серед загалу, але з ними ж і ходить їхня темнота. Між двома людьми – чоловіком та жінкою – немає й не може бути нічого чужого.

Настала проречиста пауза, в котрій Лоретта боялася заговорити.

– Ти вбила свою дитину, – сказав Остюк і одвернувся од жінки на хвилину, – і мою дитину також. Я не піп, і мені немає діла до гріха. Але моя батьківщина – країна плідних матерів. Мій народ – немає в світі більш плідного народу. Ти не сказала мені й слова і загубила дитинча. Ти маєш право так діяти, і я заховав невимовний біль в собі. Дітей убивати не можна, Лоретто, – це загибель для народу.

– Воно загубило б моє життя, Мішель, – одповіла жінка.

Остюк пригадав своє захоплення з краси парижанок і жахнувся того, що краса та мертва і неплідна. То ходили вулицями трупи, нафарбувавши губи і прикрасивши обличчя. Осміх з'являвся на губах їхніх, але то був осміх, що загине разом з красунями. Та гаркава, граціозна й мила мова не покладеться в дитячі уста, бо діти тисячами котяться з брудних каналізаційних труб дном мутної Сени. «Ні, не треба нам таких жінок, – зітхнув Остюк, – хай живе одвічна страдниця Матір!» Підсвідомо хотіти загибелі може тільки нація, яка кінчає історичну путь, – подумав Остюк і йому стало соромно від такої ідеалістичної думки. Він виглянув у вікно і побачив, як вибігли робітники з майстерні на обід. Декому їсти принесла дружина, дехто розгорнув червону хустку з хлібом, каштанами й жменею винограду. Червона хустка зворушила Остюка – скрізь, по всьому світі робітники їдять з червоних хусток. Десь по великих фабриках робітники мали їдальні, але тут перед очима Остюка тільки невеличка майстерня, і вона нагадала йому робітництво його батьківщини. Шахта, де працював юнаком Остюк, завод, що був поруч шахти, запахи вугілля, сірки і горілого заліза, пил і дим, сліпучий блиск вилитого на землю шлаку, кров у грудях, що клекотить, відчуваючи навкруги себе рух і метал, – ось що уявив собі Остюк, виглядаючи у вікно. Потім він говорив далі, повернувшися до Лоретти.

– Ти не могла інакше зробити в цьому Парижі, і я перейду до головного.

Маршал замовк несподівано і зрадив звичай своїх предків з Великого Лугу: пожалів жінку. Надаремне він глушив у собі жалість – вона розквітла, як пахуче гроно, заволоділа ним до краю. І жінка зрозуміла це, але не скористалася з жалості Остюка. Ще більший вогонь охопив маршала, бо він відчув благородство жінки. Вони сиділи мовчазні, як двоє любовників, що не кінчали своєї любові, а лише розпочинали її.

– Я боялася тобі сказати, скоро ввійшла, що цю кімнату я добре знала, – пролунало нерішуче від Лоретти, котра вирішила інстинктивно, що треба допомогти Остюкові реалізувати його жалісливість.

– Як? – ухопився за випадок і Остюк.

– Тут жив колись мій наречений. Вже кілька років він зник з моїх очей. Він був тоді військовий, збирався в похід до Греції чи до Сибіру. За ці роки я ніяк не могла знайти оцю його кімнату і тепер ось бачу її такою, якою вона була тоді. Це його малюнки, – сказала Лоретта, розгортаючи полотна, – він був тоді блискучим художником, шикарним художником.

Остюк слухав Лоретту, як слухає подорожній ріку, що тече в нього біля ніг, слухає, знаючи – він одпочине й піде далі, а ріка тектиме собі в невідоме море. Його любов до Лоретти робилася малою, як жайворонок, і підносилася всередині серця вгору й вгору. Остюкові здалося, що його серце побільшало неймовірно, проте жайворонок і щебетання десь підступали Остюкові аж до горлянки. Жалість підказала йому, що треба бути жорстоким одразу, сказати всі причини, які змушують його розійтися з Лореттою. Ця потреба постала перед ним так яскраво, що він здивувався своїй слабкості. Так буває – жалість породжує жорстокість, і це почуття тоді діє, як благословення. Остюк мусив лягти в лікарню, надій вийти звідти у нього не було, він почував себе щодня гірше й гірше – хто б осудив цього героя Павлівки й Успенівки за те, що він хотів зробити?

– Перед від'їздом, – сказала Лоретта, – він співав мені старого романса. Хочеш послухати його?

Лоретта почувала, що в повітрі висять громи та блискавки, але як більшість жінок – вона ховала голову під крило.

– Хочу, – одповів Остюк і, виглянувши у вікно, побачив, що двором іде чернець, – я хочу послухати його.

Лоретта проспівала першу строфу:

На батьківщину, у Тулон, Вертає шхуна «Трьох корон». Веде її рубака Жан, Малий чорнявий капітан.

Потім вона басом проказала приспів, як відповідь на цю строфу відважного Жана:

Го-го! Грот-парус став, Щоб вітер гнав і гнав!

З коридора почулося, як хтось там зашаркотів ногами. «Можна», – сказав Остюк. До кімнати зайшов чернець. Він виглядав на малу обскубану мишу, проте сутана йому личила. Чернець поправив на носі залізні окуляри й сів. «Хвилину уваги, тезко, – вимовив Остюк, – Лоретто, далі». Лоретта, що, як кожна парижанка, не боялася й не соромилася мужчин, провадила пісню далі:

Відважний Жане, поспішай До затишних тулонських шат. Сумна дружина й немовля Твого чекають корабля. Го-го! І гафель став, Щоб вітер гнав і гнав! На чорний прапор «Трьох корон» Чекає твій ясний король. На злото в трюмі – жде казна. Тебе, корсара, зла тюрма. Го-го! Ще й клівер став, Щоб вітер гнав і гнав!

– Правильно, – зауважив чернець, – став і клівер, бо стільки обставин на тебе чекає в Тулоні.

Та ось і виплив сам Тулон Із хвиль солоних лона лон. Його замріяний обман Вилискує і крізь туман. Го-го! Та й топсель став, Щоб вітер гнав і гнав! Відважний Жане, долю зваж, — Це ж край твоїх тропічних вахт! Чи варті жінка й немовля Тюрми ясного короля?! Го-го! Усе напни! До берега жени!

– Так роблять справжні мужчини, – сказав чернець і подивився на Остюка, – сьогодні ввечері ми з тим нашим другом здибаємось біля Сени. Всі папери він принесе з собою.

– Пісні ще не край, – зауважила Лоретта, і мужчини замовкли. Вона стиха проказала останні слова романсу, ніби виголошувала нагороду відважному Жанові:

І Жан зійшов, мов паладин, — На березі дружина й син. А навкруги юрба ревла: «На гільйотину короля!»

– Кінець пісні поганий, – не погодився чернець, – і слово «паладин» зовсім не показує відваги, а лише високомірство. Більш цікаво виглядало б, коли Жан, поцілувавши дружину, сів би до в'язниці.