Чотири шаблі (збірник)

– Вони добре вміли умирати, – повторив чернець сентенцію, що її він мовив уже в музеї воскових фігур, – та й взагалі у вас добре вміють тільки умирати. Англійські журнали сімнадцятого століття виповнено портретами ваших гетьманів та полковників, [151] військові спеціалісти вивчають їхні походи та переможні бої з поляками й турками, все йде до того, що на сторінку історії випливе новий могутній життєздатний народ, та все раптом летить шкереберть: гетьмани зникають, пропивши всі славні діла, полковники розкішно умирають, четвертовані, колесовані, на кіл посаджені, у мідних биках підсмажені, або стають московськими боярами, кличуть до себе воєвод і – ганьба! – стають рабами, незвойовані, неподолані на полі бою, не примушені силою до покори.

151

Ідеться про ґрунтовне висвітлення подій Української революції 1648–1678 років у світовій періодиці, а насамперед на шпальтах англійських часописів «Mercury Angle» та «Moderate Intelligencer».

– Кажете – добре вмирали? – Остюк аж нахилився до ченця.

– Умирали так, як ніхто в цілому світі не вмирав. У вас є якась гордість смерті. Скільки ваших прадідів умирало, сидячи на палі на майдані або при дорозі, мовчки усміхалися із своїх ешафотів, лаяли ворогів і кепкували з них. Жодного стогону не зривалося з уст. Очі були ясні, як небо над головами, мужні серця рівно стискалися, тремтіли від напруження м'язи, з котрих злуплювали шкіру і, посипавши її сіллю, тулили до живого м'яса.

– Чому ж вони не билися до загину?

– Вони були довірливі, коли ворог хотів їх ошукати, вони були нетривкі там, де треба було перечекати, вони були жалісливі там, де ворог удавав, що просить милості.

Остюк силкувався зрозуміти, куди хилить розмову чернець. Серед усіх цих слів десь мусив висіти гачок на його думку. Може, цим гачком був сором, що його відчув Остюк, змушений визнати незнання свого минулого?

– Яка ж у вас професія, побратиме, поза монастирем? – запитав нарешті Остюк.

– Я інженер, – скромно одказав чернець, – гірничий інженер.

– Можна подумати, що ви інженер чужої історії, – сухо промовив Остюк, – але я подумав, що вам просто набридло чекати нашого друга. Скільки ви вже мені про це говорили?

Йому стало боляче від подібних розмов. Що саме боліло – він не знав, можливо, не факти, а сам тон розповіді. Чернець вибачливо усміхнувся і, поправляючи окуляри, заховав за цим рухом лукавий блиск очей.

– Ви божевільний, – лагідно зауважив Остюк і устав з лави, – коли я вас досі слухав, то тільки через те, що не знав цього. Щось іще маєте мені сказати перед тим, як я піду?

– На мою думку – ви не підете, – засміявся чернець, – бо вам потрібні ті папери, що їх принесе наш незнайомий друг. А потім, – глузливо сказав він, – з якої це пори Остюк боїться слів? Хіба ви не мужчина і не можете захищатися? Адже ви добре знаєте, що голова в мене не гаряча і мозок у мене не хворий?

Остюкове серце враз виповнилося гордістю. Безконечні бої за надбання революції промайнули перед його очима. Він відчував себе ніби в глибокому рейді, пройшовши лінію ворожого фронту.

– Нам по дорозі з кожною країною, котра вивісить червоного прапора, – сказав він тихо й переконано, – всі нації борються у нас за одне діло – і це діло є вищим за інтереси окремих націй. Ніхто ще не довів, що новий панівний клас – пролетаріат – може бути націоналістичним, може товпитися в рамки однієї нації з нібито більшим культурним минулим. Звідси – неможливість того, що ви називаєте ошуканством, – коли ви серйозно так думаєте, а не викликаєте мене на одвертість. Доведіть мені.

Чернець одкотив рукав на лівій руці й показав Остюкові великий шрам від розривної кулі. Світло ліхтаря лилося на руку, як молоко. Шрам такий, ніби м'ясо вирвала тигрова лапа.

– Я був у союзі «Спартак», [152] товаришу, – залунала його мова, – я бився за Ради і сидів у в'язниці. Ради – єдина система влади, що її приймає пролетаріат. Система ця потребує пролетаріату національно свідомого. Там, де свідомість ця стане зарозумілою – нічого доброго не вийде.

152

Ідеться про організацію німецьких лівих соціалістів, створену 9 листопада 1918 року. її мета – боротьба проти імперіалізму та утвердження інтернаціоналістських ідей. Засновники: К. Лібкнехт, Р. Люксембург, Ф. Мерінг, К. Цеткін, В. Пік, Я. Тишка. Спартаківці мали свої видання в більшовицькій країні: в Харкові виходила газета «Die Weltkommune»; в Києві – «Die V"olkerfreiheit».

– Ви, значить, німець? – запитав Остюк.

Замість відповісти – чернець устав на ноги і повернувся обличчям до Остюка. Обличчя його було в тіні.

– Он він іде, – прошепотів він, – сірий костюм. Слідкуйте за значком та краваткою.

Незнайомий пройшов близько. Це був той, кого вони шукали. Остюк зблід, побачивши обличчя людини в сірому костюмі. Коли незнайомий (Остюкові він був знайомий!) пройшов далі, чернець пішов за ним, як мисливець, а Остюк загорівся помстою. Сталася цілковита несподіванка: Остюк захотів одвертості.

– Ця людина з нашого радянського представництва, – він поінформував ченця, одразу викриваючи себе з головою, – коли ви сказали мені про цікаві документи, за котрі наше радянське представництво заплатило б добрі гроші, я вирішив не йти ще до лікарні та спробувати одержати ті папери. Грошей у мене не було – ви мені їх дістали. Ви використали якісь таємні зв'язки, і ось тепер ця людина іде перед нами. Зрештою я бачу й причину, чому мені захотілося дістати папери, я відволікав день операції в лікарні: свою смерть. Які там у нього можуть бути папери – у цього продажного гада?

Чернець стиха сміявся:

– Ви, побратиме, врятували мені життя. Я хотів вам цим трохи віддячити. Мені вже давно треба зникнути з Парижа, бо незабаром мене зловлять. Я кінчав свої справи перед тим, як ви мене побачили утоплеником, жертвою моїх конкурентів.

– Я хочу і його кінчити, – сказав Остюк, не слухаючи ченця, – і лягти до лікарні. Своїми розмовами про те, як ми вмираємо, ви розбудили мене до чогось.

Найблискучіша в Парижі вулиця – Ріволі – вступила в годину найбільшої метушні. Вікна крамниць сліпили очі. Автомобілі – ціла армія чорних жуків – сунули вулицею, як лава. Рух був конвульсивний: паличка ажана затримувала його і дозволяла знову поновитися. Складалося враження, що містом повзе плисковата чорна глиста – зупиняється, розтягуючись; здригається, рушаючи; вимащує мокрим черевом асфальт, котрий блищить і западається під ліхтарями, віддзеркалюючи їхнє світло. Мисливці, ідучи за звіром, наблизилися до вулиці Нового Мосту і повернули ліворуч. Іноді, коли трохи завмирав галас сирен та крики газетярів з вечірніми випусками, – докочувався до вуха поважний церковний дзвін. Він розходився над містом, як блюзнірство з машин і темпу вулиць.

– Це дзвонять близько – в С.-Жермен Оксеруа, дзвонять там, звідки близько чотирьохсот років тому відзначили початок Варфоломіївської різанини. [153] Тоді цей дзвін кликав різати гугенотів ad majorem Dei gloriam… [154]

– А тепер він кличе різати зрадників революції, – Остюк хутко перебив ченця, ніби збираючись довго говорити, але замовк, ледве вимовивши фразу. Йому закортіло опинитися в степу, де ніхто б не перешкодив.

153

Ідеться про Варфоломіївську ніч (24–25 серпня 1572 року), коли у Парижі відбулося масове знищення гугенотів католиками в День святого Варфоломія. її початком стала змова Катерини Медичі із сімейством Гізів з метою вбивства лідера гугенотів Гаспара II Коліньї. Різанина поширилася на Руан, Ліон, Бурже, Орлеан, Бордо. На жовтень у Парижі було вбито майже 3000 гуґенотів. У всій країні кількість жертв дорівнювала десяткам тисяч.

154

Для більшої слави Бога (лат.)