Чумацький шлях
Шрифт:
Його підштовхнули знову.
— Іди!
Він уперся — і не з місця.
Сеймени схопили його за руки — шарпнули. Іди! Та зрушити не змогли. Дужий, мов молодий бичок, Івась нагнув круту шию, люто бликав на них з-під брів, уперся ногами ще міцніше.
— Не піду!
Шакір-заде, що стояв біля коваля, нетерпляче гримнув:
— Ну, що ж ви там вовтузитеся? Давайте його сюди!
Сеймени згребли Івася обіруч, руків’ями шабель штурхонули під боки:
— Йди, шайтан!
Але й цього разу успіху не домоглися, зате роздратували невільника не на жарт. Сам не відаючи, що діє, Івась
Керім з переляку скрикнув:
— Івасю! Що ти робиш? Вони заб’ють тебе до смерті!
Та той ніби й не почув його слів,— спочатку одного, а потім другого жбурнув крізь розчинені двері з кузні на подвір’я, де вони й простяглися на землі, а сам ступив наперед, до ковадла, поставив на нього ногу і гукнув до коваля:
— Ну, чого роззявив рота? Заковуй!
І Шакір-заде, і коваль — обидва стояли ошелешені й вражені сміливістю та силою невільника. Лише коли сеймени, вивергаючи прокляття, кинулися до нього з оголеними шаблями, Шакір-заде, очумавшись, підняв руку й крикнув:
— Не чіпайте його! Цьому бикові ціни нема! Не те, що ви, слабаки!
Сеймени, все ще лаючись та посилаючи чумакові прокльони, відступили, а коваль не без остраху наблизився до нього.
— Чоботи у нього добрячі. Стягнути? Чи як?— спитав хазяїна.— Бо окалина палить мені ноги.
— Стягни — пригодяться. А йому дай свої старі чарухи,— погодився бей.
Коваль стягнув з Івася чоботи, приміряв на себе.
— Ти дивися — якраз!— промовив діловито і кинув босому невільникові свої стоптані шкіряні постоли.— Взувайся!
Івась, промовчавши, натягнув їх. Вони теж були якраз. Після того коваль, вправно орудуючи молотком та щипцями, наклав йому на ноги кайдани і заклепав наглухо.
— Готово! Тепер не втече!
— Ну, коли готово, тоді — на роботу! На найважчу! І щоб ніякого спуску! А спробує втекти або проявить непослух — бийте канчуками нещадно! — І повернувся до Керіма.— А тебе, хлопче, попереджаю: ніякої полегкості гяуру! Ніякої допомоги! Зараз іде війна, і я не хочу, щоб невільник якимось чином добрався до Кезлева чи Ак-мечеті [8] , де стоять залоги урусутських військ. Ти розумієш, чим це мені загрожує?
8
Ак-мечеть — нині Сімферополь.
— Розумію,— прошепотів Керім.
— Ну, от і добре! А щось помічу у—шкуру спущу! А тепер — ідіть! — і гукнув до сейменів: — Доправте їх у каменоломню! Та скажіть Сулейману, щоб цей гяур кожного дня наламував гарбу каменю! Я не хочу годувати неробів!
Шлях до каменоломні був недалекий, але кайдани заважали йти: ятрили шкіру, били по ногах, і Івась ледве дошкандибав за село, в ущелину Сарису, де внизу жебонів манюсінький потічок з жовтою водою, а вгорі на поверхню виходили шари ніздрюватого черепашника. Тут уже працювало кілька беєвих батраків.
Сеймени здали Івася наглядачу Сулейманові. Це був похмурий чолов’яга років сорока з круглим, мов млинець, обличчям та довгими міцними руками. При боці,
за поясом, у нього стримів ятаган, а в руці він затискував замашного гарапника.— На найтяжчу роботу! — сказав старший сеймен.— Це гяур.
— Тут усім не легко,— буркнув Сулейман.
— Щоб кожного дня наламував гарбу каменю! Такий наказ бея!
— У мене не погуляє!
— Та дивися, щоб не втік!
Сулейман глянув на Івасеві кайдани — знизав плечима.
— Куди йому! А втече — наздожену і всиплю канчуком по спині так, що вдруге не захоче!
Він кинув невільникові кайло, молот та лом.
— Ставай он там — і починай!
Івась ніколи не був каменярем, навіть не думав,що доведеться ним бути будь-коли, а тому з деяким острахом взявся до роботи. Ударив кайлом. Довкола бризнули дрібні скалки.
Поряд став Керім.
— Та не гамсели так,— застеріг він.— Тут, брате, ніякої сили не вистачить, якщо будеш надриватися... До каменю треба братися обережно. Спочатку оглянь його, знайди найслабіші місця — тріщини, ямки, розломи, жили, а тоді орудуй — де кайлом, де ломом, а десь і молотком. Ось дивися...
Керім знайшов тріщину, загнав у неї лома і зверху вдарив молотком. Плита черепашника легко зсунулася набік. Але при цьому хлопець зачепив ногу і застогнав.
— Що? Болить? — кинувся Івась.
— Ой, болить!
— То, може б, ти пішов додому?
— Хто ж мене відпустить?
— А Сулейман?
— То такий собака, що й не підступишся. Нізащо не відпустить!
— А що ж робити? Тобі потрібно попарити ногу в зіллі. Мати твоя напевне знає, як його зварити. Потім добре перев’язати і кілька днів полежати, поки рана загоїться.
Поки вони говорили, за їхніми спинами виріс Сулейман. Важкий гарапник несподівано упав на Івасеві плечі.
— Так ось як ти працюєш, гяуре! — закричав він.— Я провчу тебе!
І знову підняв гарапника. Та вдарити не встиг. Івась раптом ступив крок наперед, схопив наглядача за боки — і той не встиг навіть зойкнути чи злякатися, як опинився високо вгорі, над головою невільника. Гарапник випав з його рук, крик жаху вирвався з його рота: він уявив, що зараз полетить з обриву вниз, на кам’яні уступи.
— Івасю-ю!— вигукнув Керім.— Зупинись!
Та Івась і не думав кидати свого кривдника в прірву. Потримавши достатньо над собою і відчувши, що від страху той обм’як і замовк, він поставив його на ноги і підніс до самого носа кулацюгу. Зробив страшні очі.
— Ти не нюхав? Ні? Так знай, ще раз зачепиш, то тут тобі й гаплик!
Сулейман Івасевої мови, звичайно, не розумів, але відчайдушний вчинок невільника та його кулак, піднесений до самого носа, були такі промовисті, що він мимоволі, ледве оговтавшись, пробелькотав:
— Якші, якші!
Та як тільки Івась відпустив його, він схопився за рукоятку ятагана. Та витягти з піхов зброю не встиг: наперед метнувся Керім і повис у нього на руках.
— Сулеймане, послухай мене!— заблагав хлопець.— Не роби ще одної дурниці! Бей Шакір-заде не простить тобі смерті невільника! Тим більше що, не розібравшись, ти перший напав на нього.
Сулейман трохи охолов. Тепер він і сам починав розуміти, що заледве не перевищив своїх прав. Та гнів все ще кипів у його серці.