Чумацький шлях

До гурту підійшов Безкровний — витріщив очі.

— Братчики! Та з якого ви світу? Невже ж знову бачу запорожців? Невже це не сон? Як же це?— Він протер очі.

До нього пропхався через натовп якийсь здоровань з голеною головою, чорним вусом та опасистим черевом і загріб його в обійми.

— Їй-богу, Безкровний! Михайло Безкровний! От щоб я вмер — він. Та звідки ти взявся, братику? Невже чумакуєш?

Безкровний звільнився з обіймів і розставив руки.

— Боже! Охрім! Гупало! Побратиме дорогий! От не чекав зустріти тебе, та й ще зі зброєю! На чайці! Невже запорожцям дозволено знову відбудувати Січ, створити військо?

— Як бачиш!— Гупало випростав груди, показав на товаришів, на їхню зброю, на чайки.— А чого ти дивуєшся?

— Ну, як же! Хіба ти забув, що Січ була знищена, сплюндрована — і сліду генерал Текелій не залишив від неї!

— Е-е, брате, як таке забута! Та часи змінилися. Війна! Знову війна з басурманами! От цариця з Потьомкіним і згадала про нас. Недарма кажуть — як тривога, то й до Бога! Тому і вдарив той халамидник Грицько Нечеса чолом нашим отаманам: Харкові Чепізі, Антонові Головатому, Сидору Білому та Легкоступові, щоб збирали тих запорожців, що повернулися з-під турка та жили по очаківських степах. Отож і зібралися ми під проводом Сидора Білого. Та й немало — вже більше двадцята тисяч. Спочатку таборилися ми поблизу Берислава, потім Білий перевів нас у Прогної, колишню запорізьку паланку на Кінбурнській косі, а звідти невдовзі ми знялися і стали кошем у Василькові, що на лівому березі Бузького лиману. Отож і прямуємо ниньки туди, забравши решту хлопців, що залишилися тут. Лише називаємося ми тепер не Низовим товариством запорозьким, а Вірним Військом Запорозьким. Таку назву дав нам князь Потьомкін, нечестивець Грицько Нечеса, на догоду цариці. Та біс з ними — з царицею та її хваворитом! Головне — ми знову при зброї і знову будемо битися зі споконвічним противником нашим — турецьким султаном! Будемо збройно відстоювати наші землі понад Дніпром, Бугом та Чорним морем!.. Ну, а ти ж як? Бачу — живий, здоровий!

Безкровний зітхнув:

— І живий, і здоровий, і дітьми обсівся. Та розвередив ти ниньки мою давню рану — аж занило серце!

— Чого б то?

— Ну як же! Був запорожцем, а став гречкосієм, чумаком! Волам хвости кручу, хай би подохли! Побачив вас — і нутрощі перевернулися. Так і хочеться кинути к лихій мамі та й попливти з вами! Дихнути ще раз тією волею, що виколисала мене на берегах Дніпра!

— Так що тебе тримає? Гайда з нами!

— А приймете?

— Питаєш! Чого б же ми не прийняли до свого коша колись хороброго козака Безкровного? Хіба, може, став боягузом?

— Та ні.

— Ну, то й кидай своїх волів та приставай до нас!

— А що — і пристану! От тільки доручу свої мажі хлопцям.

Чумаки, що чули цю розмову, занепокоїлися. Земляки

Безкровного, засульці, загомоніли:

— Михайле, одумайся! Дома ж діти залишилися! Жінка! Ніхто ж тебе силоміць не тягне на війну!

— Та й солі ще треба купити!

— І додому допровадити!

— І продати, щоб із баришем бути!

Безкровний на мить завагався, але глянув на просмолені байдаки, на запорожців, що з цікавістю спостерігали цю сцену, на дебелого Охріма Гупала, в чорних очах якого грали насмішкуваті бісівські вогники, і рішуче махнув рукою.

— Ні, братця, не поїду я по сіль! Коли б усі міркували так, як ви, то досі турський султан підбив би під себе всю Україну! Кому ж, як не нам, запорожцям, захистити її! Ось мій останній рішенець — поїду я з побратимами-запорожцями на море! А ви візьміть моїх волів, мої мажі, купіть солі та й довезіть її до Засулля, передайте жінці. Хай продасть та дітей годує! І мене жде з війни! А не вернуся —хай заміж виходить!

— Ти це справді, Михайле? — спитав Хуржик.

— Справді, отамане,— відповів Безкровний і вийняв з кишені капшук.— Ось мій заробіток,— купи солі і на мою долю та довези до Засулля. Хай жінка продасть і купить дітям взуття та якусь вдяганку... А я, дасть Бог, живий буду — повернуся з війни. Хай жде!

Хуржик сумно усміхнувся і заховав капшук за пазуху.

— Зроблю, Михайле, так, як кажеш. Але не радив би тобі отак зопалу кидати живе та шукати мертвого.

— Не ховай мене, Семене, загодя!— похмуро кинув Безкровний.—А якщо загину, то допоможіть гуртом, чим зможете, жінці та дітям. А тепер — прощавайте! Не споминайте лихом!

Він почоломкався зі всіми чумаками, приніс зі своєї мажі торбинку солі і стрибнув з берега в чайку, де запорожці вже сідали до весел.

Охрім Гупало махнув шапкою — і невелика козацька флотилія, набираючи розгону, рушила вниз по Дніпру.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

1.

Потягнулися дні за днями — важкі, голодні, одноманітні. Минуло літо, настала осінь. З півночі на голубе, аж синє, море дихнули холодні вітри — і воно посіріло, захвилювалося, глухо зарокотало.

Івась поволі почав втрачати надію. Спочатку він думав, що його неволя — це явище нетривале, тимчасове, бо Крим уже кілька літ належав Росії, тут стояли залоги царських військ, і хтось-таки дізнається про нього і визволить з полону. Але час минав, залізні кайдани в’їлися в тіло, так що вище кісточок утворилися сині рубці, а в це глухе, далеке селище ніхто із військових чи цивільних властей так і не навідався. І надія почала гаснути. Невже ніколи він не повернеться на батьківщину, в рідні Лубни? Невже не зустрінеться з Катрею, що стала за довгі місяці розлуки дорогою та жаданою? А вона? Як вона там? Чи згадує про нього? Чи жде? Чи, може, почувши, що він у далекому Криму пропав, загинув, забула про нього і, змирившись з недолею, прихиляється до іншого? До кого ж? До Хуржика?

Згадка про Хуржика сповнювала його серце лютою ненавистю. Ось його ворог! Ось хто відібрав у нього і волю, і щастя! От із ким він хотів би зустрітися і зчепитися — не на життя, а на смерть!

Особливо важкими ці спогади і думки були довгими вечорами в зіндані, що став його постійним житлом.

Коли його в перший день після цілоденної важкої праці в каменоломні привів Сулеймен до цього гадючника і звелів спуститися по драбині вниз, він почав перечити, намагався розповісти, що там гадюки і що він не хоче лізти туди, та Сулеймен не зрозумів його і, не довго думаючи, просто штурхонув ногою в спину, і він, чіпляючись руками за густі зарості виноградної лози, хмелю та цупких ліан, гепнув на дно.

Там було ще видно. Скісні промені надвечірнього сонця наповнювали червонястим світлом глибоку яму. Івась пильно оглянув усі закутки — гадюк не було. Знаючи вже, що вони спускаються в яму і піднімаються вгору по ліанах, він добре потрусив усі зелені зарості і з них упало кілька молодих мідянок, неотруйних гадюк, схожих на вужів. Потоптавши їх, він обірвав усі зарості і намостив з них пухке ложе. Страх минув. Тепер був упевнений, що жодна гадина не спуститься до нього в яму, щоб тут поживитися жуками, хробаками чи комахами.

З того дня справді жоден плазун не потривожив Івася, хоча найменший звук, найтихший шерех все ще будив його і змушував озиратися і прислухатися в темряві. А може, повзе щось?

Згодом він звик і до своєї ями, і до підозрілих звуків, і до нестихаючого шуму морського. Приходив зморений, лягав у своє кубло і зразу ж поринав у важкий безпробудний каторжанський сон.

Єдиною близькою людиною для нього за цей час став Керім. Кожного дня хлопець приносив що-небудь попоїсти — то коржа, то кілька млинців, то шматок засмаженої баранини або просто печеного гарбуза. Передаючи Івасеві непомітно, щоб не бачив Сулеймен, казав:

— Це від матері.

Івась розумів, що і Керім, і його мати не забувають самовідданого вчинку полоненика, коли він, ризикуючи життям, висмоктував смертельну отруту з рани на Керімовій нозі. Але з часом став помічати, що Керім, помимо вдячності, проявляє до нього просто дружні, а то й братерські почуття. Працюючи поряд, вони вели безконечні розмови. Керім цікавився життям в Україні, долею самого Івася, побутом та працею чумаків в їхніх нелегких і небезпечних мандрах до далекого Криму. Дізнавшись, що у Івася залишилась в Лубнах кохана дівчина, він довго розпитував про неї — і яка вона з себе, які в неї очі, хто її батьки і чому вона пішла в найми. Врешті, зітхнувши, сказав: