Чумацький шлях

Зворушений щирістю почуттів графа, Капніст підвівся, обійшов навколо столика і обняв Безбородька за плечі.

— Дякую, графе, за все: за дружбу, за турботу! Дорога мене не лякає: з Обухівки не ближче, ніж до Пруссії,— доїду!

— Ну, що ж — це добре... Проїзні папери я вам дістав, гроші ви маєте... їдьте! Батьківщина не забуде ваших безкорисливих трудів!

— Дякую, графе! Вашими стараннями я все маю: і проїзні папери, і гроші, і надію...

— Ну, якраз особливої надії на успіх [16] я не маю,— розвів руками Безбородько.— Прусський двір спить і бачить не вольності нашого народу, а західні землі Речі Посполитої, які хоче загарбати не менше, ніж наша “матушка” східні. Тут вони спільники. Та оскільки обоє хижаки, то не виключена можливість і розбрату між ними. Тим більше що Пруссія вельми не зацікавлена в перемозі Росії над Портою. Ось на таку ситуацію я й сподіваюся. При такій ситуації цілком можливий енергійний демарш Берліна над Петербургом, вигідний для задуманого вами діла... Як тільки це станеться, я дам вам знати. Тоді збирайте підписи під петицією про відновлення Гетьманщини та Запорозької Січі. Війна з Портою сприяє цьому, бо половина війська, задіяного на півдні, набрана на Україні. Це полки пікінерські, сердюцькі, гусарські, козаки чорноморські... А постачання — майже все з України, окрім зброї — хліб, яловичина, риба, фураж для коней... Якщо уміло повести діло, то петербурзький двір піде на уступки. Він і так іде. Катерина вже не раз писала задунайським запорожцям, щоб верталися додому,— обіцяла і вольності, і землю, і Січ... Правда, вони не вірять їй, бо вже не раз були обмануті. А хто опікся на молоці, той дме й на воду...

16

Політична поїздка Василя Капніста в Пруссію успіху не мала. Прусський двір відмовився втручатися в українські справи.

— Я згоден з вами, графе. Поділяю ваші думки і їду без вагань та сумнівів. Як кажуть, доженеш — не доженеш, а погнатися треба! З цим і їду! Якщо Берлін погодиться зі мною, ми дещо можемо виграти, не погодиться — гірше не буде...

— При умові, що все залишиться в таємниці!— зазначив Безбородько.— Ще раз застерігаю: будьте обачні, обережні, Василю Васильовичу! Пам’ятайте, що ми важимо головами! Особливо ви!

Капніст печально усміхнувся.

— Буду обачний, графе. Та й ваші рекомендації, сподіваюся, допоможуть мені... А щодо голови, то не забувайте, що в моїх жилах тече не тільки козацька кров, а й кров великого змовника й палкого грецького патріота, мого діда Петра Капнисоса... Важити головою — це, видно, родове в мені... Тож не хвилюйтеся — все буде гаразд!

— Ну, Бог на поміч! Коли від’їжджаєте?

— Завтра на світанку... Попрощаємося зараз, бо не хочу, щоб ви турбувалися моїми проводами. Мене проведе Володя Боровиковський.

Безбородько оживився.

— Ну. як він вам?

— Набирається лоску столичного. Тужить за батьківщиною, за Миргородом... Але вчиться наполегливо і працює багато. Гадаю, з нього будуть люди!

— Дай Боже! А вам — успіху і щасливого повернення!

Вони обнялися і тричі — навхрест — поцілувалися.

5.

Мацьківці сонно дрімали під білими снігами. Дві санні підводи, навантажені лантухами та сосновими дровами, звернули у вузький провулок, що вів до Сули, і зупинилися біля одинокої хати під старими яворами.

Перед ворітьми з передніх саней спурхнула Катря — кинулась до хатини і ще з порога загукала:

— Мамочко! Настуню! Рідні мої!

З-за столу підвелися мати й сестриця — метнулися їй назустріч, обняли несподівану гостю, а з радощів і плакали, і сміялись крізь щасливі сльози. Мати не вірила своїм очам.

— Господи! Катрусю! Невже це ти? Жива! Дома!

— Я, мамо, я!— Катря теж плакала.

До хати зайшли троє — попереду Івась, за ним — Параска, останнім Керім, зарослий чорною бородою від вуха до вуха.

Мати пізнала Івася — сплеснула руками.

— Івасю! Синочку! А ти ж звідки? Ми ж оплакали тебе, бо думали, що загинув... Катря просто звелася за тобою з туги!

Івась обняв стару.

— Тепер усе буде гаразд, мати! Все буде добре! Слава Богу, ми всі живі й здорові!

—А це Параска? Я така рада! Милості просимо!—Мати перевела погляд на незнайомця, що стояв біля дверей.—А це ж хто?

Івась підштовхнув Керіма на середину хати.

— А це, щоб ви знали, привіз вам із самого Криму ще одного зятя. Звати його Керімом, а по-нашому — Кириком... Де Настуня? Хай подивиться — такий чи не такий? Підійде чи ні?

Настуня зашарілася і заховалася за Катрю, але та зі сміхом випхнула її наперед себе. За останні півтора чи два роки, відколи Івась не бачив її, вона підросла, перетворилася із нескладної, забитої отроковиці в гарненьке дівча, дуже схоже на Катрю. Ті ж зоряні оченята під чорними брівками, рум’янець на щоках та малинові губи, та ж пишна, густа коса — все свідчило, що незабаром це дівча стане справжньою красунею.

Вона зиркнула на Керіма і знизала плечиками, закопилила губенята.

— Пхе! Дуже треба — старий дідуган!

Усі усміхнулися, а Івась зареготав і штовхнув Керіма кулаком під бік.

— Чув? Старий дідуган!

Керім зніяковів, але поглядом прикипів до норовистого дівчати.

— Дарма що дідуган — все одно ти будеш моєю! — І блиснув білими зубами.— Клянусь Аллахом!

— Ой, матінко! Та ще й турок!— скрикнула Настуня і знову шугнула за Катрю.

Всі знову засміялися, а мати, щоб якось зам’яти дитячий вибрик дочки, заспішила:

— Ой, чого ж ми стоїмо? Сідаймо до столу та пообідаємо чим Бог послав!

Та Івась заперечив:

— Ні, мати, ми ще не голодні. А от, якщо ваша ласка, нам би з Кириком не завадила пара баняків окропу, щоб покупатися з дороги та поголити бороди, а то справді ми схожі на дідів, і дівчата, чого доброго, піднесуть нам гарбуза!

Мати схопилася.

— Дорогі мої, про що мова! Ідіть до хатини, що через сіни, там затопіть піч, грійте воду, купайтеся, голіть бороди, а ми тут тим часом приготуємо щось тривніше та й пообідаємо гурточком.

Зимовий день короткий. Почало сутеніти, коли хлопці, скупані, підстрижені та поголені, зайшли з хатини до хати.

Тут їх уже ждали. Стіл був засланий чистим настільником, на ньому лежали крупні скибки житнього хліба, дерев’яні ложки, а посеред столу стояла велика череп’яна миска, в якій парував гарячий борщ.

Коли хлопці сіли,— а їх посадили під образами, на покуті,— мати проказала “Отче наш”, перехрестила трапезу і запросила до учти:

— Чим маємо, тим і приймаємо! Смачного вам, дорогі мої! — І перша зачерпнула ложкою борщу і, підтримуючи її скибкою хліба, щоб не розхлюпати на настільник, поволі піднесла до рота.

Після борщу Катря подала локшину з молоком та вергуни. Ще й додала:

— Локшину я варила, а вергуни смажила Настя. Я вже пробувала і скажу вам, що нічого смачнішого не їла. Правда, вони трохи пересолені та трохи підгоріли, але то не біда: зате хрумтять на зубах!

Гучний сміх заглушив її останні слова. Настуня спаленіла і опустила оченята додолу, промовивши з докором:

— Катре! Яка-бо ти, їй-богу!

А Івась штовхнув Керіма під бік і шепнув, але так, що всі почули:

— Кирику, чи не здається тобі, що Настуня старалася заради тебе, старого діда? Га?

Ще гучніший регіт пролунав за столом, а чистий, поголений Керім, якому тепер можна було дати заледве вісімнадцять чи дев’ятнадцять років, реготав дужче за інших і своїми, ясно-карими очима зиркав через стіл на зніяковілу дівчину. Пересміявшись, відповів:

— Старого діда я Настуні прощаю, а от вергуни справді такі смачні, що я згоден їх їсти все життя кожного дня!

Настуня зарум’янилась, мов півонія, і вдячно глянула на парубка. Катря лукаво усміхалася, мати обняла меншу дочку за плечі й поцілувала в голову, а Івась хитро примружив очі і підморгнув Керімові: