Чумацький шлях

— Е-е, братику, я й не підозрював, що ти такий спритний! Бачу — тут гарбузами і не пахне, зате явно запахло весільними шишками та весільним короваєм!— І повернувся до дівчини.— Чи як, Настуню?

Настуня зовсім розгубилася, зніяковіла і крадькома глянула на Керіма, мов просила захисту. Керім упіймав той благальний погляд і рішуче припинив Івасеві жарти.

— Не пащекуй! Моє весілля буде не раніше твого! А до того часу немало води стече!

Обід затягнувся до самого смерку. Івась розповів про свої мандри по білому світу, про війну, про американського побратима-адмірала, показав його кортик, прочитав напис на ньому: Івакові — Джонс.

— А зараз не віриться, що все те не привиділося мені, не наснилося. Коли б не цей кортик та не Георгій на грудях, то, їй-богу, не повірив би, що все те було насправді і що ми з Керімом уціліли у тому вогні, у тому смертовбивстві, що поглинуло немало наших товаришів... І знаєте, після всього, що я пережив, я вже не міг би наймитувати у Хуржика. І не тільки у Хуржика — ні в кого! Я хочу бути вільною, незалежною ні від кого людиною. І їхав сюди з одною думкою: забрати Катрю і гайнути на вільні землі! Побоювався одного: чи погодиться Катря? Тепер знаю: після всього, що вона тут пережила, згодна зі мною їхати!

Мати й Настуня, почувши це, остовпіли й оніміли.

— Катрусю! Як? Ти ідеш?— спромоглася нарешті мати.— А нас залишаєш?

Катря обняла їх.

— І ви з нами... Все продамо тут, а на нових землях почнемо нове життя!

— Ой, Боже! Що ви надумали!— схлипнула мати.— Куди? Там же чужий край!

Параска теж посмутніла. В її очах забриніли сльози.

— А куди ж тоді мені, одній-однісінькій у світі? У найми мене, стару, вже ніхто не візьме... Навіть поховати нікому буде... Одні у мене близькі люди — Івась та Катря, та й тих не буде біля мене!

— Ну, ми тебе, Параско, не залишимо одну — заберемо з собою,— втішив стару Івась.— Якщо ти не проти, звичайно...

Параска зраділа.

— Та з вами хоч на край світу! А тут без вас як житиму?

Катрина мати похитала головою.

— І вам не страшно, Параско?

— Ні, не страшно. Поки буде сила, помагатиму. А зляжу — будуть близькі люди біля мене: хліба, води подадуть, в землю покладуть, коли помру... А тут?

— А мені страшно,— зітхнула мати.— Далекий край, чужі люди...

— Край не такий далекий, а люди й наші там будуть,— сказав на те Івась.— Не одні ми ідемо туда. Безкровний із Засулля теж ладнає мажі на весну. Казав — і ще будуть охочі поміняти засульські піски на жирний таврійський чорнозем. Так що їхатиме ціла валка...

Весь вечір вони пробалакали отак про те, що було, і про те, що буде, що жде їх через півроку, про те, як спродати Хуржикову живність та землю і що купити в дорогу для майбутнього господарства. Івась підбадьорював усіх, щоб не лякалися даремно, розповідав, яка там, на півдні, земля розкішна, які рибні ріки, які випаси для худоби. Керім підтакував, а сам не зводив очей з Настуні, голублячи її ласкавим поглядом, і те п’ятнадцятилітнє дівча крадькома теж зиркало на нього і червоніло, коли погляди їхні зустрічалися.

А коли проспівали перші півні і хлопці вклалися в хатині спати, Керім сказав Івасеві:

— Хочеш ти чи ні, а бути нам родичами!

— Як то?— здивувався Івась.

— Ти одружишся з Катрею, а я з її сестрою!

— Настунею?

— Так.

— Та мала ж іще! Та й чи згодна буде? У нас не так, як у вас!

— У вас мала, молода, а у нас саме якраз! Та й не поспішатиму я — нехай підросте півроку чи рік... А щодо згоди, то я вже постараюсь сподобатися...

Івась пацнув його долонею по спині.

— Ну, й прудкий же ти! Бачу, не марнував даремно часу...

Вони засміялися, щільніше вкрилися кожухами і погасили свічку.

6 .

Одвихрила, одхурделила зима. Нелегкою вона видалася для Івася. Скільки разів довелося йому їздити до крутія Пухлякова, щоб той уладнав справу зі спадщиною! А той усе тягнув, водив за носа, відбувався якимись несуттєвими відмовками. Івась довго не міг зрозуміти, чого він ще хоче, аж поки одного разу, вже перед весною, на Масницю, не зайшов з кошелем жирних в’юнів та карасів прямо до нього додому.

Назустріч вийшла Луша.

Івась всього раз бачив її, але запам’ятав добре. Здивувався.

— Ти? Тут?

Він не вірив своїм очам: так вона змінилася. На голові — білий очіпок, що прикривав чорну косу, квітчастий сарафан щільно облягав її міцну, дещо розповнілу постать, а округлі щоки пашіли рум’янцем та здоров’ям.

Хоча Луша була значно нижчою за Івася, але якось зуміла дивитися на парубка звисока, з почуттям власної переваги.

— Я покоївка пана судді,— повідомила пихато.

І було в її відповіді стільки зверхності, зарозумілості, що Івась замало не розсміявся.

— Може, й господинею станеш?— спитав з іронією.

Та Луша цілком серйозно відповіла:

— Може, й стану. А чому б ні? Я не гірша за інших! А ти з Катрею вже побрався?

— Ще ні, бо не минуло року з дня смерті її чоловіка.

— Пхе!— зневажливо знизала плечем Луша, а потім, спохватившись, споважніла.— Ти чого прийшов?

Івась поставив кошіль з мерзлими в’юнами на підлогу.

— Та осьприніс панові судді... Наловив у Сулі...

— Маєш якесь діло до нього?

— Катря має...

— Я чула... Хуржикову землю хоче продати?

— Так.

— А сама ж куди?

— Поїдемо в Таврію. Там землі досить.

Раптом відчинилися двері — і до кухні заглянув Пухляков. Побачив Івася.

— А-а, це ти?— вирячив очі.— А я думаю, хто тут балакає...

Луша повела бровою на кошіль з рибою.

— Ось приніс!

Пухляков втупився в кошіль, де лежали темні, гладкі в’юни та крутобокі карасики, розплився в усмішці, маленькі очиці його заблищали.

— Ох, яка розкіш! З ікрою! Ну, ти ніби знав, коли принести,— у мене саме гість... І ми з ним якраз говорили про Катрю...

— Хто ж це?— здивувався Івась.

— Капніст... Василь Васильович Капніст... Чував? Щойно повернувся з подорожі по заграницях і завітав до мене...— І глянув на Лушу.— Ти ось що, Лушо,— засмаж нам в’юнів. Ми з Василем Васильовичем поласуємо. Та й карасиків у сметані...

— Миттю, паночку,— заметушилася Луша.

З кімнати донісся голос:

— Хто там про мене згадує, Сергію Івановичу?