Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою

Може ми в повсякденному зачерствінні, стероризовані неохопністю трансценденту — надто її обмежили, поставили під сумнів, похитнули. Адже, попри всі застереження: вона була.

Вона була, і ніщо не забере в нас цієї певности, цього світлого смаку, який ми ще маємо на язиці, цього зимного вогню на піднебінні, цього зідхання, широкого, як небо, і свіжого, як ковток чистої ультрамарини.

Чи приготували ми читача в певній мірі до речей, які настануть, чи можемо ми заризикувати подорож у геніяльну епоху?

Наш трем передався читачеві. Відчуваємо його знервованість. Попри подобу пожвавлення, і нам важко на серці, і ми повні тривоги.

Тоді в ім'я боже — сідаймо і гайда!

Переклав Андрій ШКРАБ'ЮК

Публікації:

Б. Шульц. «Цинамонові крамниці», «Санаторій Під Клепсидрою». — Львів, ВС «Просвіта», 1995.

Геніяльна епоха

І

Звичайні факти впоряджені в часі, нанизані на його тяг, як на нитку. Там вони мають свої передобставини та свої наслідки, які тісно товпляться, наступають одне одному на п'яти без перерви і без прогалини. Це має своє значення і для наррації, душею якої є тяглість і наступність.

Однак, що робити з подіями, які не мають свого власного місця в часі, з подіями, які прийшли запізно, коли весь час був уже розданий, розділений, розібраний, і тепер вони зосталися неначе б на льоді, невпоряджені, підвішені в повітрі, бездомні й неприкаяні?

Невже час затісний для всіх подій? Чи може статися, щоб уже всі місця в часі були випродані? Стурбовані, біжимо ми вздовж цілого того потяга подій, готуючись уже їхати.

На милість божу, невже тут існує певного роду ажіотаж квитків на час?.. Пане кондукторе! Тільки спокійно! Без даремної паніки, ми все потиху залагодимо у власній сфері дій.

Чи відомо щось читачеві про рівнобіжні пасма часу у часі двоколійному? Так, існують такі бічні відноги часу, трохи нелегальні, щоправда, і проблематичні, але коли везеться таку контрабанду, як ми, таку понаднормову подію не до врахування, — не можна бути занадто вибагливим. Тож спробуймо відгалузити у котромусь пункті історії таку бічну відногу, сліпу вітку, щоб зіпхнути на неї ті нелегальні події. Тільки без остраху. Це станеться неспостережно, читач не відчує жодного поштовху. Хтозна — може, поки ми про це говоримо, нечиста маніпуляція вже поза нами і ми вже їдемо сліпою віткою.

II

Моя мати прибігла нажахана і обхопила мій крик обіймами, хотячи його накрити, як пожежу, і стлумити у фалдах своєї любови. Закрила мені уста устами і кричала враз зо мною.

Але я відштовхнув її і, вказуючи на вогненний стовп, на золотий сволок, який скісно стримів у повітрі, як щем, і не давав себе зіпхнути — повен блиску і кружляючих у ньому порохів, — кричав: — Видери його, вирви!

Грубка набундючилась великим кольоровим богомазом, намальованим на її чолі, набігла вся кров'ю, і здавалося, що в конвульсії тих жил, сухожилків і цілої тої набубнявілої до луску анатомії вона визволиться яскравим, когутячим вереском.

Я стояв розхрещений у надхненні і витягненими, видовженими пальцями показував, показував у гніві, в суворому перейнятті, випружений, як дороговказ, і тремтячий у екстазі.

Моя рука вела мене, чужа й бліда, волокла мене за собою, заклякла, воскова рука, як великі вотивні долоні , як ангельська долоня, вознесена до присяги.

Було наприкінці зими. Дні стояли в калюжах і в жарах і мали піднебіння повне вогню і перцю. Лиснючі ножі краяли медову м'язгу дня на срібні скиби, на призми, повні в перекрої кольорів і пряних пікантерій. Але циферблят полудня громадив на мізерному кружалі увесь блиск тих днів і вказував усі години палаючі і повні вогню.

О тій годині, не можучи помістити жару, день злущувався аркушами срібної бляхи, хрусткою фольгою, і верства за верствою відслоняв своє осердя з литого блиску. І, мов би того було ще не досить, диміли комини, валували сяйною парою, і кожна хвилина вибухала великим злетом ангелів, бурею крил, яку вхлинало небо несите, весь час відкрите для нових вибухів. Його ясні паланки жбухкали білими плюмажами, далекі форталіції розгорталися у тихі віяла склубочених вибухів — під сяйною канонадою невидимої артилерії.

Вікно кімнати, повне по вінця неба, наринало тими злетами без кінця і переливалося фіранками, які, всі в полуменях, димлячи у вогні, спливали золотими тінями і тремтінням шарів повітря. На килимі лежав скісний, палаючий чотирикутник, хвилюючий блиском, і не міг відірватися від підлоги. Сей вогненний стовп збурював мене до глибини. Я стояв уречений, на розкарачених ногах, і оббрехував його зміненим голосом, чужими, твердими прокльонами.

На порозі, в сінях, вони стояли спантеличені, перестрашені, заламуючи руки: кревні, сусіди, вичепурені тітки. Підходили навшпиньках і відходили, повні цікавости, заглядали у двері. А я кричав.

— Бачите, — кричав я до матері, до брата, — я завжди говорив вам, що все — затамоване, замуроване нудьгою, невизволене! А тепер дивіться, що за вилив, що за розквіт усього, що за блаженство!..

І плакав від щастя й безсилля.

— Прокиньтеся, — волав я, — поспішіть мені на допомогу! Чи можу я сам-один здужати цей залив, чи можу огорнути цей потоп? Як маю я, сам-один, відповісти на мільйон осяваючих питань, якими Бог мене заливає?

А коли вони мовчали, я волав у гніві: — Спішіть, набирайте повні відра сеї щедроти, громадьте запаси!

Але ніхто не міг мене виручити, вони стояли безпорадні і оглядалися позад себе, ховалися за плечі сусідів.

Тоді я зрозумів, що маю чинити, і почав, повен запалу, витягати з шаф старі фоліянти, списані й розтріпані торгові книги батька, і кидав їх на підлогу під той вогненний стовп, який лежав на повітрі і палав. Не мож' було настачити мені паперу. Брат і мати прибігали чимраз то з новими оберемками старих газет і журналів і кидали їх стосами на землю. А я сидів серед тих паперів, осліплений блиском, з очима, повними експльозій, ракет і кольорів, і рисував. Рисував у поспіху, у паніці, навпоперек, навскіс, почерез задруковані й записані сторінки. Мої кольорові олівчики літали у надхненні через колонки нечитальних текстів, бігли в геніяльних кривулях, в карколомних зигзагах, раптово звузлюючись в анаграми візій, в ребуси світлистих одкровень, і знов розв'язуючись у порожні й сліпі блискавки, що шукали тропи надхнення.

О, ті світлисті рисунки, що виростали як під чужою рукою, о, ті прозорі кольори і тіні! Як же часто ще й сьогодні знаходжу я їх у снах, по стількох роках, на дні старих шухляд, лиснючі і свіжі, як ранок, — ще вологі першою росою дня: фігури, краєвиди, обличчя!

О, ті блакиті, що морозили віддих задхненням страху, о, ті зелені, зеленіші від здивування, о, ті прелюдії і цвікоти кольорів допіру прочутих, кольорів, що допіру пробували себе назвати!

Чому розтринькав я їх тоді у безтурботності надміру з тою незбагненною легковажністю? Я дозволяв сусідам перекидати й плюндрувати ті стоси рисунків. Забирали цілі їх папки. До яких тільки домів не замандрували, по яких смітниках не вешталися вони тоді! Аделя витапетувала ними кухню, що стала ясна й кольорова, так, мов би вночі випав сніг за вікном.