Цинамонові крамниці. Санаторій Під Клепсидрою

Зійшовши із сходинок, він опинився зовсім самотній на березі великої, порожньої мушлі майдану, через яку пропливала блакить неба без сонця.

Той великий, чистий майдан лежав того пополудня, як скляна баня, як новий, непочатий рік. Шльома стояв на його березі зовсім сірий і згашений, завалений блакитями, і не смів ламати рішенням цю досконалу кулю незужитого дня.

Тільки раз на рік, у день виходу з ув'язнення, чувся Шльома таким чистим, необтяженим і новим. День приймав його тоді в себе омитого з гріхів, оновленого, примиреного зі світом, відкривав перед ним, зідхаючи, чисті кола своїх горизонтів, увінчані тихою красою.

Він не поспішав. Стояв на прузі дня і не смів переступити, перекреслити своїм дрібним, молодим, ледь накульгуючим кроком цю лагідно склеплену конху пополудня.

Над містом лежала прозора тінь. Мовчання цієї третьої години по полудні видобувало з будинків чисту білість крейди і розкладало її безголосо, як колоду карт, довкола майдану. Наділивши його одною турою, воно вже починало другу, черпаючи резерви білости з великої, бароккової фасади церкви Св. Трійці, яка, мов злітаюча з неба величезна сорочка Бога, пофалдована в пілястри, ризаліти і фрамуги, розхристана патосом волют і архівольт, порядкувала на собі в поспіху цю велику розбурхану шату.

Шльома підняв обличчя, вітрячи у повітрі. Лагідний повів ніс запах олеандрів, запах святкових жител і цинамону . Тоді він могутньо пчихнув своїм славним, могутнім пчихом, від якого голуби на вартівні поліції зірвалися перестрашені і злетіли. Шльома усміхнувся до себе: Бог струсом його ніздрів давав знати, що весна настала. То був знак певніший, ніж приліт бузьків, і відтепер дні мали бути змережені цими детонаціями, які, загублені в шумі міста, то ближче, то дальше глосували його події своїм дотепним коментарем.

— Шльома! — гукнув я, стоячи у вікні нашого низького поверху.

Шльома помітив мене, усміхнувся своїм милим усміхом і засалютував.

— Ми тепер самі в цілому Ринку, я і ти, — сказав я тихо, тому що видута баня неба резонувала, як бочка.

— Я і ти, — повторив він з сумовитим усміхом, — який порожній нині світ.

Ми могли б поділити його і назвати заново — такий він лежить відкритий, безборонний і нічий. У такий день підходить Месія аж на берег горизонту і дивиться звідти на землю. І коли він її отак бачить, білу, тиху, з її блакитями і замисленням, то може статися, що згубиться йому в очах границя, голубуваті пасма оболоків підстеляться місточком, і, сам не відаючи, що чинить, зійде він на землю. І земля навіть не зауважить у своїй задумі того, хто зійшов на її дороги, а люди прокинуться з пополудневої дрімки і нічого не пам'ятатимуть. Вся історія буде як викреслена, і буде як за правіків, до початку людських діянь.

— Аделя вдома? — запитав він з усміхом.

— Немає нікого, зайди до мене на хвилинку, покажу тобі мої рисунки.

— Якщо немає нікого, не відмовлю собі в такій приємності. Відчини мені.

І, розглядаючись у брамі на обидва боки рухом злодія, він увійшов досередини.

IV

— То капітальні рисунки, — говорив він, віддаляючи їх від себе жестом знавця. Його обличчя роз'яснилося відсвітами кольорів і світел. Часами він згортав долоню руркою довкола ока і дивився в цю імпровізовану люнету , стягаючи риси в Гримасу повну поважности й знавецтва.

— Можна б сказати, — говорив він, — що світ пройшов через твої руки, щоб оновитися, щоб злиняти в них і злущитися, як чудесна ящірка. О, невже ти думаєш, що я крав би і чинив би тисячу шаленств, якби світ так дуже не зужився і не підупав, якби речі не втратили в ньому своєї позолоти — далекого відблиску рук божих? Що ж можна почати в такому світі? Як не зневіритися, як не впасти духом, коли все наглухо замкнуте, замуроване над своїм сенсом, і всюди тільки стукаєш у цеглу, як у стіну в'язниці? Ах, Йосифе, тобі б треба народитися раніше.

Ми стояли в тій напівтемній, глибокій кімнаті, яка видовжувалась перспективно до відчиненого вікна на Ринок. Звідтіля доходили аж до нас хвилі повітря в лагідних пульсах, розпростираючись тишею. Кожен приплив приносив новий її ладунок , заправлений кольорами далини, так, мов би попередній був уже зужитий і вичерпаний. Та темна кімната жила тільки рефлексами далеких будинків за вікном, відбивала їх кольори у своїй глибині, як камера-обскура. Через вікно видно було, ніби в тубусі люнети , голубів на вартівні поліції, які, напушившись, прогулювалися вздовж ґзимсу аттики. Часами вони всі разом зривалися і заточували півколо над Ринком. Тоді кімната на хвилинку роз'яснювалася від їхніх відкритих розкриль, розширювалася відблиском їх далекого тріпоту, а потому гасла, коли, спадаючи, вони змикали крила.

— Тобі, Шльома, — сказав я, — я можу розкрити таємницю цих рисунків. Уже з самого початку находили на мене сумніви, чи й справді я їх автор. Часами вони видаються мені мимовільним плягіятом, чимсь таким, що було мені підказане, підсунуте… Так, мов би щось чуже послужилося моїм надхненням для незнаних мені цілей. Бо мушу тобі признатися, — додав я потиху, дивлячись йому в очі, - я знайшов Автентик…

— Автентик? — перепитав він з обличчям, роз'ясненим раптовим блиском.

— Так — сам, зрештою, подивися, — сказав я, приклякаючи над шухлядою комоди.

Я вийняв спершу шовкову сукню Аделі, пуделко із стьожками, її нові пантофлики на високих обцасах. Запах пудри чи парфумів розійшовся у повітрі. Я підняв ще кілька книжок: на дні лежав і справді довго не бачений, дорогий шпарґал і світився.

— Шльома, — сказав я зворушено, — поглянь, ось лежить…

Але він стояв затоплений у медитації з пантофликом Аделі у руці і приглядався до нього з глибокою повагою.

— Бог того не повідав, — сказав він, — а проте, як глибоко це мене переконує, припирає до стіни, відбирає останнього аргумента. Ці лінії невідпорні, потрясно влучні, остаточні і вдаряють, як блискавка, у саму суть речі. Чим заслонишся, що їм протиставиш, коли тебе самого вже підкуплено, забальотовано і зраджено найвірнішими союзниками? Шість днів створення було божих і ясних. Але сьомого дня почутив Він, що щось чуже снується під руками, і, вжахнений, відсахнув руки від світу, хоч його творчий запал був розрахований ще на багато днів і ночей. О, Йосифе, стережися сьомого дня…

І, з пострахом підносячи стрункий пантофлик Аделі, говорив, мов би уречений полискливою, іронічною вимовністю цієї пустої луски з лаку: — Чи усвідомлюєш ти потворний цинізм цього символа на нозі жінки, провокацію її розв'язного ступання на цих вимисливих обцасах? Як же міг би я тебе полишити під владою цього символа? Боронь Боже, щоб я мав таке вчинити…

Говорячи це, він вправними рухами всував Аделині пантофлики, сукню, коралі за пазуху.

— Що ти робиш, Шльома? — сказав я остовпіло.