Цинамонові крамниці та всі інші оповідання
Шрифт:
Якраз на Великодні свята, під кінець березня чи на початку квітня, з в’язниці виходив Тобіасів син Шльома, якого постійно замикали на зиму після бешкетів та скандалів літа-осені. Одного з пополуднів тієї весни я бачив його з вікна: він вийшов від перукаря, що в одній і тій самій особі був ще й міським цирульником, підстригачем та хірургом, і з рішучістю, набутою в суворих умовах криміналу, прочинивши скляні блискучі двері перукарні, зіступив трьома дерев’яними сходинками — посвіжілий, помолоділий, з охайно обстриженою головою, у підкороченому сурдуті та високо підтягнутих картатих штанах, стрункий і моложавий попри свої сорок.
Площа Святої Трійці о тій порі була порожня і чиста. Після весняної таловини і грязюки, прополощених пізніше зливами,
Коли Шльома зачинив за собою засклені двері перукарні, в них відразу зайшло небо — як і в усі малі вікна цього двоповерхового будинку, відкритого чистим глибинам тінистого небосхилу.
Зійшовши зі сходинок, він опинився цілком самотнім на краєчку великої й порожньої площевої мушлі, що нею перетікала небесна блакить без сонця.
Велика і чиста площа того пополудня лежала, мов баня зі скла, мов новий непочатий рік. Шльома стояв на його березі цілком сірий і згаслий, завалений блакитним — і не важився пошкодити тієї досконалої кулі неторканого дня.
Лише раз на рік, у день виходу з в’язниці, Шльома почувався таким чистим, новим і нічим не обтяженим. День приймав його в себе відмитим від гріхів, оновленим, сповненим єднання зі світом; день зітхав — і відкривав йому чисті кола своїх обріїв, увінчані тихою красою.
Шльома не квапився. Стояв на краєчку дня і не зважувався переступити, перекреслити своєю дрібною, молодою, ледь кульгавою ходою цього лагідно зведеного склепіння пополудневої мушлі.
Прозора тінь лежала над містом. Мовчання третьої години пополудня видобувало з будинків чисту крейдяну білість і безгучно, мов колоду карт, розкладало її довкола площі. Обдарувавши її першим витком, воно розпочинало новий, черпаючи резерви білості з великого барокового фасаду Св. Трійці, який, ніби велетенська сорочка Бога, що злетіла з небес, помережаний пілястрами, ризалітами [108] і фрамугами, розчепірений пафосом волют і архівольт, квапливо приводив на собі до ладу цю простору збурену одіж.
108
Р и з а л і т (з італ.) — частина будинку, висунута вперед на висоту всіх поверхів.
Шльома підняв голову, принюхуючись до повітря. Легкий повів надносив пахощі олеандрів, святково прибраних помешкань і цинамону. Тоді він голосно чхнув на всю свою славетну потужність, від якої злякані голуби позривалися з даху поліцейської вартівні. Шльома усміхнувся до себе самого: чутливістю ніздрів Бог провістив йому весну. Цей знак був певніший за повернення лелек — відтепер дні мали бути позначені цими детонуваннями, що, загублені в міському шумі, то звіддалік, а то зблизька супроводжували його події своїм дотепним коментарем.
«Шльомо!» — покликав я з вікна нижнього поверху.
Шльома побачив мене, мило всміхнувся і привітався помахом руки.
«Ми з тобою самі на цілий Ринок — я і ти», — мовив я тихо, позаяк роздута баня неба дудніла, мов бочка.
«Я і ти, — повторив він, сумно всміхаючись. — Який порожній нині світ!».
Ми могли би поділити його й назвати по-новому — такий він був нічий, беззахисний і відкритий. У такі дні Месія [109] підходить аж до країв горизонту і дивиться звідти на землю. І коли бачить отак її білою, тихою, в усій її блакиті та задумі, може статися, що в очах йому зникне межа, синюваті пасма хмарин ляжуть під ноги доріжкою, й сам не відаючи, що чинить, він зійде на землю. І земля у своїй задумі навіть не запримітить того, хто зійшов на її шляхи, а люди попрокидаються від пообідньої дрімоти й нічого не пам’ятатимуть. Уся історія буде немов затерта, і буде все, як за правіків, перш ніж вона почалася.
109
М е с і я — визволитель Ізраїлю, прихід якого заповіли пророки.
«Аделя
вдома?» — запитав Шльома з усмішкою.«Нікого нема, зайди на хвильку, я покажу тобі свої малюнки».
«Якщо нікого нема, то не відмовлю собі в задоволенні. Відчиняй».
І по-злодійському роззираючись у брамі на обидва боки, Шльома увійшов досередини.
«Капітальні малюнки», — казав Шльома, віддаляючи їх від себе з виглядом поціновувача.
Його обличчя ясніло відблисками кольорів і світла. Час від часу він скручував долоню навколо ока й дивився крізь той імпровізований окуляр, змінюючи риси сповненою серйозності та знання справи гримасою.
«Можна сказати, — говорив Шльома, — що світ пройшов через твої руки, щоб оновитися, злущитися і змінити шкіру, мов якась дивна ящірка. Невже ти думаєш, ніби я крав би і вчиняв тисячі своїх неподобств, якби світ аж настільки не занепав і зносився, якби речі в ньому не втратили своєї позолоти — далекого відблиску Божих рук? Що робити з таким світом? Як не засумніватися, не впасти духом, коли все в ньому наглухо закрите, замуроване понад своїм сенсом — тож усюди лише стукаєш по цеглинах, мов у стінах в’язниць? Ти мав би народитися раніше, Юзефе».
Ми стояли в тій напівтемній глибокій кімнаті, що в перспективі видовжувалася до відчиненого в бік Ринку вікна. Звідти до нас долинали хвилі повітря в ніжній пульсації, що розпросторювалися тишею. Кожний приплив надносив новий її заряд, насичений кольорами далини так, ніби попередній було вже зужито і вичерпано. Ця темна кімната жила тільки відблисками далеких будинків за вікном, відбивала у своїй глибині їхні барви, наче cameraobscura [110] . Крізь вікно, ніби у фокусі бінокля, видно було голубів на поліційній вартівні — надуті, вони походжали краєм аттики [111] . Час від часу всі вони зривалися й описували над Ринком одне-два півкола. Тоді кімната на мить світлішала від їхніх оперень, ширшала відблисками їхнього далекого тріпотіння, а потім знову гасла, коли, сідаючи, вони складали крила.
110
Світлонепроникна скринька з малим отвором у передній стінці, крізь який на задню стінку падає зображення освітленого предмета, що знаходиться ззовні; часто застосовувана художниками у XVIII столітті для прокреслювання перспективи.
111
Горизонтальний архітектурний елемент понад найвищим виступом будівлі, що цілком або частково заслоняє дах.
«Тобі, Шльомо, — сказав я, — можу розкрити таємницю цих малюнків. Уже від самого початку мене мучили сумніви, чи справді я їхній автор. Інколи вони здаються мені мимовільним плагіатом, чимось таким, що було мені підказане і підсунуте… Ніби щось чуже скористалося моїм натхненням для якихось мені не знаних цілей. Бо мушу сказати правду, — я стишив голос, дивлячись йому в очі. — Я знайшов Автентик».
«Автентик»? — запитав Шльома, просвітлений раптовим осяянням.
«Саме так. Зрештою, дивися», — сказав я, нагинаючись над шухлядою комоду.
Спершу я витягнув єдвабну сукню Аделі, коробку зі стрічками, її ж нові пантофлики на високих підборах. Повітрям розійшовся запах пудри й парфумів. Я дістав ще кілька книжок. На дні справді лежав давно не бачений дорогий зшиток — і світився.
«Шльомо, — сказав я зворушено, — глянь, оце лежить…».
Але він занурився в медитацію з Аделиним пантофликом у руці, з усією поважністю роздивляючись його.
«Бог цього не повідав, — говорив Шльома, — але все ж, як глибоко мене це переконує, припирає до стінки, відбирає останній аргумент. Ці лінії невідпорні, вони вражають своєю влучністю, остаточністю і, наче блискавка, вдаряють у саму суть. Чим заслонитися, що їм протиставити, якщо сам ти вже перекуплений, викреслений і зраджений найвірнішими спільниками? Шість днів творіння було Божих і світлих. Але на сьомий день Він відчув під руками чужий згусток і, вражений, відсмикнув руки від світу — хоч його творчий запал був розрахований ще на багато днів і ночей. О, Юзефе, стережися сьомого дня…».