Цинамонові крамниці та всі інші оповідання

Але на одну хвилину вони заполонили алею своїм свіжим поспіхом, і з шелестіння їхньої білизни, здається, сочиться той безіменний алейний запах. Ох, ці продувні і крохмально-свіжі блузки, винесені на прогулянку під ажурну тінь весняного коридору, блузки з мокрими плямами у підпахвах, блузки, що висохнуть під фіалковими віяннями далини! Ох, ці молоді, ритмічні, розігріті від руху ноги в нових, із рипучого шовку панчішках, під якими сховано червонясті плямки та прищики — здорові, весняні виприски гарячої крові! Ох, увесь цей парк, такий безсоромно прищавий, аж усі дерева розсипаються бруньками прищів, які репають у цвіркотінні!

Потім алея знову порожніє, а втоптаною доріжкою тихо перевалюється дротяними шпицями в колесах дитячий візок на тоненьких ресорах. У малому лакованому човнику, занурене у грядку високих накрохмалених мереживних обгорток, спить, ніби в букеті, щось іще від них тендітніше. Дівчина, що неквапом підштовхує візок перед собою, часом над ним нахиляється, перехиляє той розбуялий, заквітлий білою свіжістю кошик на задні колеса, квилячи осями обручів, і пестливо роздмухує весь мереживний букет аж до солодко приспаного ядра, сном якого, ніби казка, мандрує — поки візок перетинає смуги тіні — плинне чергування хмарин і просвітів.

Потім, уже в полудень, той брунькуватий вертоград усе ще сплітається зі світлом і тінню, а крізь витончені отвори в тій сітці безконечно сиплеться пташине цвіркотіння — з гілки на гілку перлисто сиплеться крізь дротяну клітку дня, однак жінки, що проходять краєчком хідника, уже втомлені, їхнє волосся ослабло від міґреней, а лиця загнані весною. Після цього алея цілком порожніє, а пополудневою тишею поволі заволодіває запах ресторації з паркового павільйону.

XIV

Щодня о тій самій годині Б’янка зі своєю гувернанткою проходить парковою алеєю. Що мені про неї сказати, як описати її? Я знаю лиш те, що вона в чудовій згоді із собою самою, що до кінця виконує власну програму. Зі стиснутим глибокою радістю серцем я щоразу зауважую, як вона крок за кроком увіходить у свою сутність — легка, ніби танцівниця, як несвідомо і кожним рухом поціляє в десятку.

Вона йде цілком звичайно, без надмірної граційності, але з простотою, що хапає за серце — і воно завмирає від щастя, що отак просто можна бути Б’янкою, без жодних штучок і не напружуючись.

Якось вона повільно звела на мене очі і мудрість її погляду пронизала мене наскрізь, прошила, ніби стріла, навиліт. Відтоді я знаю, що для неї нема таємниць і що вона із самого початку читає всі мої думки. З тієї хвилини я віддався в її розпорядження, безмежно й неподільно. Вона прийняла це майже непомітним порухом повік. Це відбулося без жодного слова, вмить, в одному погляді.

Коли я хочу її собі уявити, можу вдатися тільки до однієї деталі, цілком несуттєвої: її зшерхлої на колінах шкіри — ніби у хлопця. Це глибоко зворушує і заводить думку у дражливі посмикування суперечностей, поміж антиномії, що так ощасливлюють. Усе інше, вище й нижче, є трансцендентним і не піддається уяві.

XV

Сьогодні я знову заглибився в альбом Рудольфа. Яка чудова студія! Цей текст переповнений посиланнями, алюзіями, мимобіжними нагадуваннями і двозначним миготінням. Але всі лінії збігаються у Б’янці. Які обнадійливі переходи! Моя підозра біжить від вузла до вузла, ніби уздовж ґноту, і жевріє світлистою надією, все просвітленіша. Ох, як мені тяжко, як стискається серце від таємниць та їхніх передчуттів.

XVI

У міському парку тепер щовечора музика й алеями перетікає весняна променада. Усі кружляють і повертаються, минаються і зустрічаються в симетричних, стало повторюваних арабесках. Молоді чоловіки зодягли нові весняні капелюхи й недбало перебирають долонями рукавички. Крізь стовбури дерев і живоплоти просвічують сукенки дівчат у сусідніх алеях. Вони йдуть парами, вихитуючи стегнами, вони пишняться піною мережив та плісе і, мов лебеді, несуть на собі ті рожеві й білі пишноти — дзвони розквітлого мусліну; час від часу вони висаджують їх на лавку, наче втомлені їхнім пустим парадом, і самі осідають всією великою трояндою з газу й батисту, що розкривається, переливаючись усіма пелюстками. Й тоді показуються закладені одна на одну й перехрещені ноги, сплетені в білу, невідпорної притягальності форму, а молоді фланери, проходячи повз них, мовкнуть і бліднуть, уражені силою аргументу, дощенту переконані й переможені.

Настає мить перед самісіньким смерком, і барви світу гарнішають. Усі вони здіймаються на котурни, стають палкими, святковими і сумовитими. Парк відразу наповнюється рожевим верніксом [123] , лискучим лаком, від якого все навколо стає дуже кольоровим і підсвіченим. Але вже в цих барвах з’являється надто глибока лазур, якась заяскрава і тим-то вже підозріла краса. Ще одна мить — і паркова гущавина, ледь посипана молодою зеленню, гілляста і поки що гола, вся наскрізь просвічує рожевою годиною смерку, в яку домішано бальзам холоду і напущено невимовного смутку речей, назавше і смертельно гарних.

123

В е р н і к с (з лат.) — прозора захисна плівка з живиці, що нею покривають поверхні олійних і темперних картин.

Тоді зненацька весь парк стає величезним і мовчазним, урочисто-зосередженим оркестром, який під завмерлою паличкою диригента чекає, поки в ньому дозріє й закипить музика. І раптом над цією потужною, потенційною й жагучою симфонією западає швидкий і кольоровий театральний смерк, ніби під дією звуків, які ґвалтовно набрякають в усіх інструментах, — десь високо молоду зелень пронизує голос вивільги, зашитої в гущавині, — й от навколо стає врочисто, самотньо і, мов у вечірньому лісі, пізно.

Ледь відчутний повів лине верхівками дерев, з яких осипається, ніби дріж, сухий наліт черемхи — невисловлений та гіркий. Високо під присмерковим небом пересипається і стікає безмежним зітханням смерті той гіркий аромат, у який ронять сльози перші зірки, ніби бузковий цвіт, викрадений у блідо-лілової ночі. (Ох, знаю: батько в неї був корабельний лікар, а мати квартеронка [124] . Це на неї щоночі чекає коло причалу той малий і темний річковий пароплав з колесами на боках — і не засвічує ліхтарів.)

124

К в а р т е р о н к а (з ісп.) — особа з одною четвертою негритянської крові.

Відтак у ті захоплені кружлянням пари, в молодиків та дівчат, які все ще перетинаються в рівномірних наверненнях, увіходять якась дивна сила і натхнення. Кожний з юнаків стає гарним і невідпорним, як Дон Жуан, перевершує себе гордо й переможно, і в погляді здобуває настільки вбивчу міць, що дівочі серця спиняються. Дівчатам же глибшають очі, а в них відкриваються якісь глибокі сади з розгалуженими алеями, лабіринти парків, темні й шумні, їхні зіниці більшають святковим блиском, без опору відкриваються і впускають завойовників на алеї своїх темних садів, що безліч разів і симетрично розходяться навсібіч, ніби строфи канцони [125] , щоб зустрітися і знайтися, як у сумній римі, на рожевих площах, довкола круглих клумб або перед фонтанами, які палають найпізнішим вогнем зорі, а тоді знову розійтися і розлитися серед чорних масивів парку, вечірніх гущавин, дедалі густіших і шумкіших, поміж якими вони зникають і губляться, ніби поміж заплутаних лаштунків, оксамитних портьєр і затишних альковів. І не знати коли крізь холод отих понуріших садів вони заходять у цілком забуті чужі хащі, в якийсь інший, темніший шум дерев, що простелюється жалобним крепом, у якому темрява ферментує й вироджується, а тиша псується протягом цілих років мовчання і фантастично розкладається, мов у старих забутих бочках з-під вина.

125

К а н ц о н а (з італ.) — тут: одна з найдавніших форм спершу прованської (XII ст.), потім італійської (XIII–XIV ст.) поезії, що являє собою ліричну поему про кохання і воєнні пригоди в кільканадцяти строфах.

Блукаючи так навпомацки у чорному плюші тих парків, вони врешті зустрічаються на самотній галявині, під останнім багрянцем заходу сонця, понад ставом, що здавен заростає чорною патиною, й на крихкій балюстраді, десь на рубежі часу, біля задньої хвіртки світу, знову знаходять себе в якомусь давно минулому житті, в далекому передіснуванні, і, затягнуті в чужий час, у шатах віддалених століть, без кінця схлипують над мусліном якогось шлейфу і, спинаючись до недосягнутих присяг або спускаючися сходами забуття, сягають якихось вершин і меж, поза якими вже тільки смерть і заціпеніння безіменної розкоші.

XVII

Що таке весняний присмерк?

Чи ми дійшли до суті, чи ця дорога далі вже нікуди не приведе? Ми опинилися на кінці наших слів, які вже тут робляться маячливими, безглуздими і нерозбірливими. Проте щойно за їхньою межею починається все те, що в цій весні неохопне і невисловлене. Містерія присмерку! Щойно за нашими словами, куди вже не сягає сила нашої магії, шумить ця темна й неосяжна стихія. Слово тут розкладається на елементи і, розв’язавшись, повертається у свою етимологію, знову йде углиб, у свій темний корінь. Як же це углиб? Ми розуміємо це дослівно. Навколо темнішає, наші слова губляться серед неясних асоціацій: Ахеронт, Оркус, Підземне царство [126] … Відчуваєте, як усе спохмурніло від цих слів, посипалося кротовищем, як повіяло надрами, підвалом, могилою? Що таке весняний присмерк? Ще раз поставмо це запитання, цей жагучий рефрен наших з’ясувань, що на нього немає відповіді.

126

А х е р о н т — у грецькій міфології ріка, що відділяє Аїд, царство мертвих, від світу живих; О р к у с (Орк) — у римській міфології демон смерті і згодом назва місця, в якому перебувають померлі; П і д з е м н е ц а р с т в о — тут: територія померлих, царство історії та традиції.