Цинамонові крамниці та всі інші оповідання

У цю хвилину десь неподалік пролунав постріл. Ми повернули голови в той бік. Пан де В. стояв із задимленим пістолетом у руці, дивно завмерлий і витягнутий навскіс. Він гидко кривився. Раптом схитнувся і впав долілиць.

«Тату, тату!» — закричала Б’янка і кинулася до нього.

Почалося сум’яття. Ґарібальді, що як старий практик знався на ранах, оглянув нещасного. Куля прошила серце. Король П’ємонту [175] і Мадзіні обережно взяли його під руки й поклали на ноші. Б’янка схлипувала, хилячись на Рудольфа. Негри, які щойно тепер зібралися під деревами, обступили свого пана.

175

Віктор Емануель І.

«Масса, масса, наш добрий масса», — заводили вони хором.

«Ця ніч воістину фатальна! — крикнув я. — В її вікопомній історії це не остання трагедія. Проте визнаю, що цього я не передбачив. Я заподіяв йому кривду. За великим рахунком, у його грудях билося шляхетне серце. Я відмовляюся від своїх суджень про нього, короткозорих і засліплених. Він був, як бачимо, добрим батьком і добрим паном для своїх рабів. Моя концепція, отже, й тут зазнає банкрутства. Але я жертвую нею без жалю. Тобі, Рудольфе, належиться потамувати Б’янчин біль, кохати її з подвійною силою, замінити їй батька. Ви, безумовно, схочете забрати його з собою на корабель. Шикуймося в похід і рушаймо до пристані. Пароплав уже давно кличе вас гудками сирени».

Б’янка повернулася в екіпаж, ми посідали на коней, негри взяли на плечі ноші — й усі рушили до пристані. Кавалькада вершників замикала цей сумний похід. Буря вляглася під час моєї промови, світло смолоскипів пробивалось углиб лісу глибокими щілинами, видовжені чорні тіні юрмами проносилися з боків і згори, великим півколом заходячи за наші спини. Нарешті ми виїхали з лісу. У далині вже виднівся пароплав зі своїми колесами.

Лишається вже небагато: наша історія закінчується. Під плачі Б’янки та негрів тіло загиблого внесли на корабель. Ми востаннє вишикувалися на березі.

«Ще одна річ, Рудольфе, — сказав я, взявши його за ґудзик сурдута. — Ти їдеш звідси спадкоємцем велетенського маєтку. Я не хочу нічого тобі нав’язувати, бо це радше моє діло — подбати про старість оцих бездомних героїв людства. На жаль, я бідняк».

Рудольф негайно поліз за чековою книжкою. Ми трохи порадилися, відійшовши вбік, і швидко дійшли порозуміння.

«Панове, — закричав я, звертаючись до моєї гвардії, — оцей мій великодушний приятель зважився виправити мій учинок, який позбавив вас хліба і даху над головою. Після того, що трапилося, вас не прийме жоден паноптикум, тим більше за такої конкуренції. Ви будете змушені дещо відмовитися від своїх амбіцій. Зате ви станете вільними, і я знаю, що ви вмієте це поцінувати. Позаяк, на жаль, не навчено вас жодним практичним професіям, тільки приречено на суто представницькі функції, мій приятель пожертвував щойно суму, достатню для закупівлі дванадцяти шварцвальдських катеринок. Розійдіться ж світом, звеселяючи грою серця людей. Вибір арій у вашій компетенції. Що тут багато говорити — ви не зовсім справжні Дрейфуси, Едісони та Наполеони. Ви стали ними, дозволю собі зауважити, лише за відсутності кращих. Тепер ви примножите товариство багатьох ваших попередників, усіх цих безіменних Ґарібальді, Бісмарків і Мак-Магонів, які тисячами, занедбані, блукають білим світом. У глибині ваших сердець ви лишитеся ними назавжди. А тепер, дорогі друзі й достойні панове, гукніть усі слідом за мною: «Хай живуть щасливі молодята, Рудольф і Б’янка!».

«Хай живуть!» — гукнули всі хором. Негри замугикали свій сонґ. Коли все знову стихло, я згрупував їх помахом руки, після чого, ставши посередині, витягнув пістолет і закричав: «А тепер, панове, прощавайте — і з того, що побачите за мить, затямте пересторогу, щоб ніхто не рвався відгадувати намірів Божих. Ніхто й ніколи не збагне задумів весни. Ignorabimus, мої панове, ignorabimus [176] !».

Я приклав пістолет до скроні і вистрелив, але тої ж миті хтось вибив мені зброю з руки. Біля мене стояв офіцер фельд’єгерської служби [177] і, стискаючи в руці папери, питав: «Це ви Юзеф Н.?».

176

I g n o r a b i m u s (лат.) — дослівно — «Не будемо знати». «Ignor amuset ignor abimus» (Не знаємо і знати не будемо) — агностична формула німецького філософа Еміля Дюбуа Реймонда.

177

Ф е л ь д ' є г е р (нім.) — в австрійській армії ХІХ століття боєць спеціального батальйону стрільців.

«Так», — відповів я здивовано.

«Чи вам якийсь час тому, — сказав офіцер, — снився стандартний сон біблійного Йосифа?».

«Можливо…».

«Тоді все правильно, — мовив офіцер, заглядаючи в папери. — Чи вам відомо, що цей сон було зауважено в найвищому місці й суворо розкритиковано?».

«Я не відповідаю за свої сни», — відповів я.

«Та ні, відповідаєте. Іменем Його Цісарсько-Королівської Величності вас заарештовано!».

Я усміхнувся.

«Яка неповоротка машинерія юстиції! Бюрократія Його Цісарсько-Королівської Величності дещо обважніла. Я вже давно знівелював той колишній сон діяннями значно тяжчого калібру. За них я сам хотів відміряти собі по справедливості, а тут отой сон зі строком давності рятує мені життя. До ваших послуг, пане».

Я побачив колону фельд’єгерів, що наближалася, й сам простягнув руки, щоб на них надягнули кайдани. Ще раз озирнувся. Востаннє побачив Б’янку. Вона махала хустинкою з палуби. Гвардія інвалідів мовчазно відсалютувала мені.

Липнева ніч

Літні ночі я вперше пізнав у рік закінчення гімназії, під час канікул. У нашому домі, що ним через відчинені вікна весь час перевіювалися подихи, шуми і зблиски гарячих літніх днів, об’явився новий пожилець — маленьке, примхливе і квилюче створіння, синочок моєї сестри. Він накликав на нашу оселю таке собі відродження примітивних укладів, розвернув соціологічний процес у бік кочівної й гаремної атмосфери матріархату зі стійбищами постелей, пелюшок, вічно праної та висушуваної білизни, з недбальством жіночих процедур, супроводжуваних щедрими оголюваннями вегетативно-невинного штибу, з кислуватим запахом немовляцтва й налитих молоком грудей.

Після важких пологів сестра виїхала на води, шваґер з’являвся лише поїсти, а батьки до пізньої ночі просиджували у крамниці. Над усім житлом розпростерла свою владу нянька немовляти, бурхлива жіночність якої примножилась і усанкціонувалася роллю матері-годувальниці. Переповнена величчю такої місії, вона всім своїм широким і ваговитим єством наклала на всю оселю печать гінекратії [178] , затвердивши перемогу ситої та буйної тілесності, в розумних пропорціях розподіленої між нею самою та двома молодими служницями, що кожною своєю дією дозволяли собі розпускати, мов павине віяло, всю шкалу самодостатньої жіночності. На тихе цвітіння і визрівання саду, сповненого шелестом листя, срібними полисками й тінистою задумою, наш будинок відповідав пахощами жіночності й материнства, що здіймалися над білою білизною та квітучою плоттю. І коли страшенно сліпучої полудневої пори вражено злітали вгору всі фіранки на розчахнутих навстіж вікнах, а всі натягнуті на мотуззі пелюшки здиблювалися лискучою шпалерою, то крізь цей білий сполох єдвабів і хустя пливли пір’ясті насінини, пилинки, розгублені клаптики — і сад з усіма напливами світла й тіні, з мандрівними шумами й затишшями повільно проходив кімнатою, немовби о цій Господній годині розступалися всі перепони та стіни і цілим світом без думки й чуття заволодівав трепет усеохопної єдності.

178

Г і н е к р а т і я (з гр.) — панування жінок.

Вечори того літа я проводив у кінотеатрі містечка. Я виходив з нього після останнього сеансу.

Із чорноти кінозалу, розірваного метушнею летючих променів і тіней, можна було вийти до тихого світлого вестибюлю — ніби з безміру буряної ночі до затишної господи.

Після фантастичної гонитви вертепами фільму, після всіх екранних ексцесів загнане серце стихало в тій світлій почекальні, захищеній стінами від натиску великої патетичної ночі, в тому безпечному пристанищі, де час віддавна спинився, а жарівки намарне випромінювали безглузде світло — хвиля за хвилею, в ритмі, що його раз і назавше усталив глухий стукіт мотора, від якого ледь здригалася касирчина будка.

Той вестибюль, занурений у нудьгу пізньої пори, мов залізничні почекальні давно після відходу всіх потягів, іноді здавався остаточним тлом буття, тим, що залишиться в мить, коли проминуть усі події й вичерпається гамір різноманіття. На великій кольоровій афіші Аста Нільсен [179] хилилася назавше додолу з чорною стигмою смерті на чолі, раз і назавше її вуста були відкриті в останньому крику, а очі надприродно широко розплющені й остаточно прекрасні.

Касирка давно вже подалася додому. Тепер вона, мабуть, крутилася по своїй кімнаті біля розстеленого ліжка, яке чекало на неї, ніби човен, щоб віднести у чорні лагуни сну, у сплетіння сонних авантюр і пригод. Та, що сиділа в будці, — лише її оболонка, ілюзорний фантом, що знудженими, яскраво підмальованими очима втупився в порожнечу світла, бездумно кліпаючи віями в намаганні струсити золотий пил сонливості, що без кінця сипався з електричних ламп. Часом вона блідо посміхалася сержантові-пожежнику, який, давно й сам покинутий власного реальністю, стояв, зіпершись на стіну, завмерши назавжди у своєму лискучому шоломі, з марнотною пишністю еполетів, срібних аксельбантів і медалей. Шиби скляних дверей, що вели в пізню липневу ніч, подзенькували здалека в ритмі мотору, проте відблиск електричного павука засліплював їхнє скло, нівелював ніч, як міг латав ілюзію безпечного пристанища, непідвладного стихіям велетенської ночі. Врешті чар почекальні мусив луснути, скляні двері відчинялися, червона портьєра набухала подихом ночі, яка раптово ставала всім.

179

А с т а Н і л ь с е н (1883—1972) — данська акторка театру і кіно, одна з перших зірок німого фільму.

Чи відчуваєте ви той глибокий затаєний сенс пригоди, коли дрібний і блідий випускник скляними дверима виходить сам-один із безпечного пристанища в огром липневої ночі? Чи він коли-небудь подолає ці чорні мочари, трясовини і провалля безконечності, одного світанку прибившись до безпечного порту? Скільки десятиліть триватиме ця чорна одіссея?

Ще ніхто не написав топографію липневої ночі. У географії внутрішнього космосу ці сторінки ще не заповнені.

Липнева ніч! Із чим би її порівняти, як описувати? Може, я порівняв би її з простором величезної чорної троянди, яка сторазово накриває нас усіх сном тисячі оксамитових пелюсток? Нічний вітер дощенту розвіває її пухнасту сутність, і на пахкому дні нас досягає вдивляння зірок.