Цинамонові крамниці та всі інші оповідання

Може, порівняти її з чорним небосхилом наших заплющених повік, насиченим летючими пилинками, білим маком зірок, ракет і метеорів?

А може — з довгим, наче світ, нічним потягом, що їде безконечним чорним тунелем? Іти крізь липневу ніч — це як насилу продиратися з вагона до вагона поміж заснулими пасажирами, всередині тісних коридорів, задушливих відділень і перехрещених протягів.

Липнева ніч! Таємний флюїд мороку, чуттєва, жива й рухлива матерія темряви, яка ненастанно формує щось із хаосу й тут-таки руйнує кожну з форм! Чорний матеріал, що набудовує довкіл сонного мандрівника печери, склепіння, заглибини й ніші! Ніби настирливий балакун, вона супроводить самотнього перехожого, замикаючи його в колі своїх видінь, невтомна у вигадуванні, маячінні, фантазуванні — галюцинуючи перед ним зоряними далями, білими молочними стежками, лабіринтами безконечних колізеїв та форумів [180] . Повітря ночі, цей чорний Протей [181] , завиграшки формує оксамитні згустки, пасма жасминових пахощів, каскади озону, раптові безповітряні закамарки, що, мов чорні бані, ростуть у безмежжя, потворні виногрона пітьми, налиті темним соком. Я протискаюся поміж ці тісні фрамуги, нагинаю голову під ці арки й низько навислі склепіння — й от зненацька стеля зривається, із зоряним зітханням на мить відкриваючи бездонний купол, щоби тут-таки завести мене знову поміж тісні стіни, переходи та фрамуги. В цих ямах без дихання, в цих затоках темряви ще виснуть уривки розмов, залишених нічними подорожніми, фрагменти написів на плакатах, загублені такти сміху, пасма шепотінь, не розпорошені повівом ночі. Часом ніч замикає мене, ніби в чорну кімнату без виходу. Мене зборює сонливість, я вже й не знаю, чи ноги ще йдуть, а чи я вже давно спочиваю в цій готельній кімнатці ночі. Але от я відчув оксамитний гарячий цілунок, закинутий у простір пахкими вустами, їде вгору якесь жалюзі, високим кроком я переступаю підвіконник і рушаю далі під параболами падучих зір. З лабіринту ночі виходять два мандрівники. Петляючи, вони вимотують із темряви якийсь довгий і безнадійний клубок розмови. Парасоля одного з них монотонно стукотить по бруківці (з такими зазвичай виходять під зоряні й метеоритні дощі), вони бредуть, наче п’яні, з великими головами в котелках. Деінде мене на мить зупиняє таємний погляд зизувато-чорного ока, й велика кістлява лапа з виразними вузлами грюкоче крізь ніч підпорою костура, стиснувшись довкіл держака з оленячого рогу (в таких костурах бувають заховані довгі й тонкі шпаги).

180

К о л і з е ї т а ф о р у м и — тут: монументальні будівлі в античному стилі.

181

П р о т е й — у грецькій міфології морський бог, наділений здатністю весь час змінювати свій вигляд.

Урешті на краю міста ніч відмовляється від своїх забав, скидає заслону, відкриває своє поважне і вічне обличчя. Вона вже не забудовує нас ілюзійним лабіринтом галюцинацій та марень, відкриваючи перед нами зірчасту вічність. Небосхил тягнеться у безмежність, сузір’я палають у всій красі в одвічних позиціях, креслячи на небі магічні фігури, ніби хочуть щось провістити, проголосити щось остаточне своїм оглушливим мовчанням. Від мерехтіння тих далеких світів долинає жаб’ячий скрекіт, срібний зоряний гомін. Липневі небеса сіють нечутний мак метеорів, що тихо всякає у Всесвіт.

О котрійсь годині ночі — сузір’я снили на небі свій споконвічний сон — я знов опинився на своїй вулиці. Якась зоря стояла на розі, струменіючи незнаними пахощами. Протяг ішов крізь неї, ніби темним коридором, коли я відчиняв браму свого дому. В їдальні ще світилося, чотири свічки коптили з бронзового канделябра. Шваґера ще не було. Від часу сестриного від’їзду він не бував на вечері, приходив пізно. Будячись уночі, я часто бачив, як він скидає одяг з тупим і замисленим поглядом. Потім він гасив свічку, роздягався догола і довго лежав, не засинаючи в холодному ліжку. Не відразу зіходив на нього неспокійний півсон, поступово заволодіваючи його великим тілом. Він іще щось бурмотів, переводив подих, тяжко зітхав, ворушився під якимось тягарем, що налягав на груди. Часом траплялося, що знагла вибухав тихим і сухим хлипанням. Переляканий, я питав у темряві: «Що з тобою, Каролю?». Але він тим часом уже йшов далі своєю важкою сонною стежкою, працьовито спинаючись на якусь стрімку гору хропіння.

За відчиненим вікном повільно дихала й пульсувала ніч. У її великій недосформованій масі переливався зимний пахкий флюїд, у її темних брилах розпускалися сполуки, сочилися вузькі стружки запахів. Мертва матерія темряви шукала звільнення в натхненних злетах жасминових пахощів, однак неосяжні маси у надрах ночі лежали все ще не визволені і мертві.

Шпарина у дверях до сусідньої кімнати світилася золотою струною, дзвінкою й чутливою, ніби сон немовляти, яке там вередувало в колисці. Звідти долітав щебіт пестощів, ідилія няньки й дитини, злагода першої любові, страждань і любовних примх, звідусіль оточена нічними демонами, які загущували пітьму за вікном, приваблені тією теплою іскоркою життя, яке там жевріло.

З іншого боку до нашої кімнати прилягала ще одна, темна й порожня, а за нею спальня батьків. Напруживши слух, я почув, як батько, повиснувши на грудях сну, давався винести себе в екстазі на висоту повітряних шляхів, усім єством лягаючи на той далекий курс. Його співуче і віддалене хропіння розповідало про події тої мандрівки незнаними вертепами сну.

Так поступово всі душі входили до темного апогею, на безсонячний бік життя, обрисів якого не бачив ніхто з живих. Усі лежали, мов мерці, з харчаннями і плачем, у той час як чорне затемнення глухим оловом придавлювало їхній дух. А коли вони врешті минули чорний Надір [182] , той найглибший Оркус душ, коли у смертельному поті пробилися крізь його предивні півострови, міхи легень починали наливатись іншою мелодією, натхненним хропінням ростучи назустріч світанку.

182

Н a д і р (з араб.) — точка небесної сфери, що протилежна зеніту.

Глуха густа темрява давила на землю, її шматки лежали забиті, мов чорні безвладні тварини з виваленими язиками, сходячи слиною з онімілих писків. Але якийсь інший запах, інший колір темряви звістував далеке наближення світання. Від отруєних ферментів нового дня темрява спухала, її фантастичне тісто росло, як на дріжджах, буяло в божевільних формах, переливалося понад високі корита і діжі, квапливо скисало в паніці, щоб світанок не заскочив її на цій розпусній плодовитості і навіки не прибив ці хворі надмірності, цих потворних дітей самозачаття, що виросли з хлібних цебрів ночі, мов демони, які хлюпаються парами в дитячих ванночках. Це хвилина, коли на найтверезішу безсонну голову протягом якоїсь миті находить сонна заморока. Тоді хворі, найсумніші й розірвані отримують свою мить розради. Хто знає, як довго триває момент, протягом якого ніч опускає завісу на все, що діється в її глибині, але цього коротенького антракту вистачає для зміни декорацій, для усунення всієї апаратури, для ліквідування великої забави ночі з її темною, фантастичною помпезністю. Прокидаєшся наляканий з відчуттям, що спізнився, і справді бачиш на обрії світлу смугу світанку і чорну консолідовану масу землі.

Мій батько йде в пожежники

У перші дні жовтня ми з матір’ю поверталися з літнього будиночка, розташованого в сусідньому департаменті, в лісистому басейні Солотвинки [183] , пересиченому джерельним шемрінням тисячі струмків. Усе ще наповнені шелестом вільшини, пронизаної пташиними згуками, ми їхали у великій старій колясці, що виростала над нами здоровенною будою, мов темна розлога господа, — затиснуті між клунками, у глибокому, вистеленому оксамитом алькові, до якого карта за картою спадали крізь вікно кольорові шматки пейзажу, наче з повільно перетасовуваної колоди.

183

С о л о т в и н к а — річка, ліва притока річки Віслок.

Під вечір ми виїхали на всіма вітрами провіяне плоскогір’я — велике і здивоване роздоріжжя цих країв. Небо над цим роздоріжжям було глибоке, із затамованим подихом, у своєму зеніті обернуте кольоровою розою вітрів. Тут була найвіддаленіша застава країни, останній поворот, за яким унизу відкривався розлогий і пізній краєвид осені. Тут був кордон, тут стояв давній струхлявілий прикордонний стовп зі стертим написом і гудів на вітрі.

Великі колеса заскреготали й загрузли в піску, балакучі миготливі шпиці замовкли, лише велика буда глухо стугоніла, тьмяно лопочучи в перехресних вітрах роздоріжжя, немов ковчег, що осів на пустирищі.

Мати сплатила мито, журавель застави зі скрипом піднявся, й коляска тяжко в’їхала в осінь.

Ми в’їхали в зів’ялу нудьгу велетенської рівнини, у споловіле і бліде вітровіння, яке тут, над жовтою далиною, відкривало свою благу та мляву безконечність. Якась пізня й неосяжна вічність підіймалася з вибляклих далей і віяла в незнане.

Мов у старому романі, зжовклі сторінки краєвиду ставали все блідішими та немічнішими — так, ніби мали скінчитись якоюсь великою й розвіяною пусткою. У тій розвіяній ніщоті, в тій жовтій нірвані [184] ми могли заїхати поза час і дійсність, назавжди залишитися в цьому краєвиді, в цьому теплому безплідному вітровінні — нерухомий диліжанс на великих колесах, загрузлий серед хмар на пергаменті неба, стара ілюстрація, забутий дереворит зі старосвітського роману з розсипаними сторінками — коли візник із останніх сил шарпонув віжки, виводячи коляску із солодкої летаргії тих вітрів, і повернув у ліс.

184

Н і р в а н а (з санскр.) — в буддизмі стан, який унеможливлює наступне народження і полягає в безсмерті та найвищому блаженстві; або — динамічний стан, в якому істота, вільна від незнання, пристрасті та вчинків, здійснених у попередньому втіленні, діє на добро всьому живому — поняття, яке стало популярним в Європі у XIX столітті головно завдяки працям Шопенгауера; тут у значенні: забуття, розсіяння, розчинення.

Ми в’їхали в густу і суху пухнатість, у тютюнову прив’ялість. Навколо зробилося затишно і брунатно, ніби в коробці сигар «Трабукос». У цьому кедровому півмороці повз нас тяглися сухі й духмяні, як сигари, стовбури дерев. Ми їхали, ліс темнішав усе більше, все ароматніше пахнув тютюном, поки нарешті не замкнув нас у собі, наче в сухому футлярі віолончелі, глухо настроюваної вітром. У візника не було сірників, щоб засвітити ліхтар. Коні, відсапуючи в темряві, знаходили шлях інстинктивно. Торохкотіння шпиць стало повільнішим і тихішим, обручі коліс котилися м’яко по запашній глиці. Мати заснула. Час минав без ліку, творячи у своєму проминанні дивні вузли та абревіатури. Темрява була непролазна, над будою ще лунав сухий шум лісу, як раптом ґрунт під копитами коней озвався твердю вуличної бруківки, коляска кудись повернула і спинилася. Вона була так близько до стіни, що ледь не черконула об неї. За дверцятами коляски мати намацала браму нашого дому. Візник вивантажував клунки.

Ми увійшли до великих розгалужених сіней. Там було темно, тепло і затишно, мов у старій порожній пекарні рано-вранці, вже після того, як загашено піч, або як пізньої ночі в лазні, де покинуті ванни і цебра вистигають у темряві й відмірюваній скрапуванням тиші. Цвіркун терпляче випорював із пітьми оманливі, мляво наметані шви світла, від яких не ставало світліше. Навпомацки ми знайшли сходи.

Коли ми досягли рипучого підвищення на повороті, мати сказала: «Прокинься, Юзефе, ти падеш з ніг, ще лиш кілька сходинок».