Цинамонові крамниці та всі інші оповідання

Там, де мапа країни стає дуже вже південною, вигорілою на сонці, потемнілою та спаленою літніми погодами, наче стигла грушка, там і лежить вона, ніби кіт у сонячному кружку, — ота вибрана земля, та особлива провінція, те єдине на світі місто. Дарма говорити про це профанам! Дарма пояснювати, що цим довгим і хвилястим язиком землі, яким країна дихає в літню спеку, цим канікулярним виступом на Південь, цією самотньо всунутою поміж смагляві угорські виноградники відногою наш особливий терен відокремлюється від ансамблю країни і йде самопас, без нікого, ще не випробуваним шляхом, власноруч силкуючись бути цілим світом. Ці місто й околиця зімкнулись у самодостатній мікрокосмос, на власний ризик повиснувши на самісінькому краю вічності.

Приміські садочки стоять немов на світовій межі і крізь паркани дивляться в нескінченність анонімної рівнини. Відразу ж за міськими заставами мапа країни стає безіменною та космічною, мов Ханаан [240] . Над цим вузьким та загубленим клаптиком землі ще раз відкрилося небо — глибше та просторіше, ніж деінде, велетенське, мов купол, багатоповерхове і здатне поглинути, з безліччю незакінчених фресок та імпровізацій, летючих драпірувань та ґвалтовних вознесінь.

240

X а н а а н — див. «Ніч великого сезону», прим. 8 (у електронній версії — прим. 84).

Як це висловити? У той час як інші міста розвинулися в економіку, виросли у статистичні цифри, в рахунки, наше місто зійшло в саму есенційність. Тут нічого не відбувається просто так, нічого не трапляється без глибокого сенсу й попереднього осмислення. Тут події — не ефемерний фантом на поверхні, тут вони сягають коренями глибинних сутностей. Тут щохвилини вирішується щось визначне — зразково і навіки віків. Тут усі справи діються тільки раз і незворотно. Тому на всьому, що тут відбувається, лежить аж така поважність, аж стільки глибоко акцентованого смутку.

Приміром, тепер подвір’я тонуть у бур’янах та кропивах, криві замшілі повітки й комори по пахви провалюються у величезні лопухи, що вимахали аж по краї ґонтових дахів. Місто опинилося під знаком зілля, дикої, всез’їдної, розфанатілої вегетації, що вистрелює дешевою та буйною зеленню — їдкою, отруйною, паразитичною. Усе це зілля горить, підпалене сонцем, трахеї листків дихають палахким хлорофілом — армії кропиви, розбуялі та ненаситні, пожирають квіткові культури, вдираються в сади, протягом ночі затягують собою задні недопильновані стіни будинків і стодол, кишать у придорожних ровах. Дивна річ, яка божевільна, намарна і непродуктивна вітальність сидить у цьому зажерливому шматочку зеленої субстанції, в цьому дериваті [241] сонця та ґрунтових вод. Із крихти хлорофілу вона виводить, розбудовує в полум’ї днів оту вибуялу й порожню тканину, зелений м’якуш, сотні разів помножений на мільйони листяних бляшок, зелено-просвітлених і прожилкуватих, пронизаних світлом водянисто-рослинної зільної крові, замшілих і волохатих, наділених різким бур’янним і польовим запахом.

241

Д е р и в а т (з лат.) — похідна, продукт.

У ті дні заднє вікно крамничного складу, що виходило на подвір’я, ставало сліпим від зеленого більма, сповненим зеленими відблисками, листяними рефлексами, шелесткими лопотіннями, схвильованими клаптями зелені, монструозними буйствами тієї дворової потворної надмірності. Сходячи у глибоку тінь, будівля складу мерехтливо перегортала себе саму всіма відтінками зелені, що її відблиски хвилясто розбігалися нею на всю глибину склепіння — мов у шумливому лісі.

Ніби у столітній сон, місто провалювалось у ту буйність, непритомне від пожежі, приглушене блиском, — і засинало, сто разів оплутане прядивом павутини, заросле зіллям, задихане й порожнє. У кімнатах, зелених від берізки на вікнах, підводних і змутнілих, мов на дні старої пляшки, дожеврювали племена мух, ув’язнених назавжди і замкнутих у болісній агонії, розкладеній на монотонні й тягучі ламентації, на жалісливе і гнівне бриніння. Вікно неквапом призбирувало в себе всю ту мереживну й розпорошену фауну на останній передсмертний побут: величезних довгоногих комарів, які довго обстукували стіни тихою вібрацією хибних польотів, перш ніж остаточно завмерти на шибах нерухомими й мертвими, ціле генеалогічне дерево мух і комах, виросле в цьому вікні, розгалужене повільною мандрівкою по віконній поверхні, розмножені покоління всіх витончених криланів — блакитних, із металевим полиском і скляних.

Над крамничними вітринами в гарячому подуві тихо лопочуть великі і світлі, сліпі маркізи — у сяйві вони палають смугасто та хвилясто. Мертвий сезон хазяйнує на безлюдних площах, на виметених вітром вулицях. Далекі обрії, набряклі садами, стоять у блиску неба, просвітлені й непритомні, немовби щойно злетіли з небесних пустищ яскравою велетенською плахтою, сліпучі, полум’яні, пошарпані в польоті — і, вже за хвилину зужиті, чекають нової порції сяйва, в якому оновлюються.

У такі дні не знаєш уже, що вчинити, куди втікати від спеки, від тяжкого сну, який зморою навалюється на груди в гарячу пополудневу годину. У такі дні бувало, що мати винаймала екіпаж і всі ми виїздили, збившись докупи в його чорному коробі — продавці на козлах із клунками або причеплені до ресорів, — за місто, на Гірку. Ми в’їздили у горбистий та хвилястий краєвид. Карета довго й самотньо повзла у спеці поміж горбами полів, зариваючись у золоту й гарячу пилюку гостинця.

Кінські хребти опукло напружувалися, лискучі зади працьовито ходили, щомиті обтріпувані пом’якшеними ударами хвостів. Обручі крутилися поволі, квилячи на осях. Екіпаж минав пласкі, всіяні кротовинням пасовища, на яких широко розсідалися корови з покрученими рогами — величезні й незграбні міхи костомах, суків і шпильок. Вони лежали монументально, мов кургани, а в їхніх супокійних поглядах відбивалися далекі і пливкі горизонти.

Ми врешті зупинялися на Гірці, коло мурованої широкої корчми. Вона самотньо стояла на самому вододілі, відокремившись від неба розложистим дахом на винесеній угору межі двох спадистих площин [242] . Коні насилу дотягували до високого порогу й самі зупинялися, ніби в задумі, на рогатці, що розділяла два світи. За тією рогаткою відкривався вид на всю широчінь, порізану дорогами, вибляклу й опалову, наче блідий гобелен, обвіюваний масами повітря, блакитного і порожнього. Повів здіймався з-над тієї далекої хвилястої рівнини, куйовдив гриви на кінських карках і відпливав у небо високим та чистим.

242

Гірка і розташована на ній корчма Путца справді існували в околицях Дрогобича, в напрямку Трускавця (див.: Є. Фіцовський, «Регіони великої єресі»).

Тут ми зупинялися на ніч, або, траплялося, батько давав знак, і в’їжджали у ті просторі, мов мапа, широко погалужені шляхами краї. Перед нами на далеких і звивистих дорогах пересувалися ледь видимі з такої відстані екіпажі, які нас тим часом випередили. Вони тяглися світлим гостинцем поміж черешневих насаджень прямо до на той час іще невеличкого курорту, притуленого коло вузької лісистої долини, сповненої джерельного плюскотіння, шуму потоків і шелесту листя.

У ті далекі дні ми з друзями вперше перейнялися неможливо-абсурдною ідеєю помандрувати ще далі, за курорт, у нічийну та Божу країну на спірному та нейтральному пограниччі, де кордони держав губилися, а роза вітрів схиблено крутилася під високим громаддям неба. Там ми хотіли окопатися, внезалежнитися від дорослих, вийти цілком поза їхню сферу, проголосити республіку юних. У ній ми збиралися узаконити нову й незалежну конституцію, визначити нову ієрархію мір та цінностей. Це мало бути життя під знаком поезії та пригоди, ненастанних осяянь та здивувань. Нам здавалося, що варто лише розсунути бар’єри та межі звичних норм, замінити старі підшипники, до яких було загнано перебіг людських справ, — і в наше життя увірветься стихія, великий паводок непередбачуваного, повінь романтичних пригод і сюжетів. Ми хотіли підставити наше життя під отой струмінь сюжетотворчої стихії, під натхненний приплив історій та подій — і дати понести себе, цілком безвільних, отим збуруненим хвилям, здавшись лише на них. Дух природи був загалом великим вигадником. З її серцевини нестримним струменем била енергія сюжетів та романів, історій та епопей. Уся навколишня атмосфера повнилася цілими юрмами сюжетних ліній. Варто було лише розставити сильця під наповненим фантомами небом і вбити палю, що заграла б на вітрі, — а вже надовкіл її вершечка тріпотіли шматочки роману.

Ми вирішили стати самодостатніми, створити нові засади життя, встановити нову еру, ще раз уконституювати світ — хоч і в менших масштабах, лише для нас, але згідно з нашими смаками і вподобаннями.

Це мала бути фортеця, блокгауз [243] , укріплений пункт, що контролював би всю околицю, — трохи твердиня, трохи театр, трохи лабораторія візій. Уся природа мала бути запряжена в його орбіту. Як у Шекспіра, той театр переходив у природу, нічим не обмежений, врослий у дійсність — вбираючи імпульси і натхнення з усіх стихій, хвилюючись разом із великими припливами та відпливами природного кругообігу. Тут мав бути вузловий центр усіх процесів, які пронизують велике тіло природи, сюди мали входити і звідси виходити всі сюжети і фабули, які лише верзлися її великій імлистій душі. Ми хотіли, мов Дон Кіхот, запустити в наше життя русла всіх історій та романів, відкрити його кордони для всіх інтриг, перипетій та переплетень, які зав’язуються в тій великій атмосфері, де розігрується найфантастичніше.

243

Б л о к г а у з (нім.) — укріплений будинок чи інша споруда, пристосована для самостійної оборони.

Ми мріяли про те, щоб околиці загрожувала незрозуміла небезпека, пронизана таємничим жахом. Перед цією небезпекою та тривогою ми знаходили притулок і захист у нашій фортеці. Тож околицею шастали зграї вовків, розбійничі банди лазили в лісах. Ми проектували запобіжні фортифікації, готуючись до облоги і проникаючись солодким трепетом. Наші брами поглинали втеклих з-під розбійничого ножа. У нас вони віднаходили безпечний прихисток. До наших брам прибивались у галопі карети, переслідувані дикими почварами. Ми приймали в себе гідних і таємничих незнайомців. Ми губились у здогадах, силкуючись розкрити їхнє інкогніто. Увечері всі збирались у великій залі, де при мерехтливих свічках ми вислуховували чергові історії та зізнання. Часом інтрига, що пронизувала наскрізь ті оповіді, вибивалася поза їхні рамки і входила в нас — жива і спрагла жертви, вона втягувала нас у свій небезпечний вир. Несподівані відкриття, раптові просвітлення, неймовірні зіткнення входили в наше приватне життя. Ми втрачали ґрунт під ногами — загрожені перипетіями, що їх самі й накликали. Здаля долітало вовче завивання. Ми обговорювали романтичні сплетіння, самі вже напівутягнуті в їхні вири, в той час як за вікном шуміла незбагненна ніч, уся з несформульованих поривів, пекучих і неосягненних зізнань, бездонна, невичерпна, тисячі разів сама в собі заплутана.

Не без причини тепер повертаються ті далекі мрії. Спадає на думку, що жодна мрія, хоч яка абсурдна й недоречна, не марнується у Всесвіті. Кожна мрія містить у собі якесь прагнення дійсності, якусь поставлену перед дійсністю вимогу, тож вона, мрія, непомітно виростає у вірогідність, а відтак у постулат, у борговий вексель, що вимагає покриття. Ми давно вже зреклися наших мрій про фортецю, але от минули роки — і знайшовся хтось такий, хто підхопив їх, перейнявся ними всерйоз, хтось наївний і добрий душею прийняв їх дослівно, за чисту монету, і взяв їх у руки як просту і непроблематичну річ. Я бачив його, розмовляв із ним. У нього неймовірно блакитні очі, створені не для того, щоб ними дивитися, а щоби безмежно внебеснюватися мрією. Він розповів, що коли нічиїм дівичем прибув до околиці, про яку мова, до цієї безіменної країни, то йому відразу ж запахло поезією та пригодою й він побачив у повітрі навислі над околицею готові контури з фантомом тутешнього міфу. В атмосфері він віднайшов переформовані обриси тієї концепції, плани, зовнішні стіни і скрижалі. Він відчув поклик — внутрішній голос, ніби Ной, що отримав накази та інструкції.