Цинамонові крамниці та всі інші оповідання
Шрифт:
Певного дня мій брат, прийшовши зі школи, оголосив неймовірну, а проте правдиву новину про близький кінець світу. Ми навіть схотіли, щоб він повторив, бо думали, ніби зле розчули. Але ні. Саме так і звучала та неймовірна і в усіх відношеннях незбагненна новина. Як був і як стояв — неготовий і недороблений, у випадковому пункті перетину часу та простору, без закриття рахунків, не добігши до жодного фінішу, немов посередині речення, без крапки, без знаку оклику, без Божого суду і гніву, наче в найкращому варіанті стосунків, лояльно, за взаємною згодою та взаємно визнаними засадами — світ мусив дістати по голові, просто і неминуче. Ні, то не був есхатологічний [256] , здавна проголошений у пророцтвах трагічний фінал як останній акт божественної комедії. Ні, то був радше цирково-біцикловий, гопля-ілюзіоністський, чудесно фокус-покусний і повчально-експериментальний кінець світу — під оплески всіх духів поступу. Не було майже нікого, кого б він собою не переконав. Уражених і збунтованих відразу ж загулюкали. Бо ж як вони не розуміли того, що це був просто-таки нечуваний шанс, найпрогресивніший кінець світу — вільнодумний, поставлений на висоту часу й не тільки сам по собі почесний, а й такий, що обдаровує почестями Найвищої Мудрості? Тож усі із завзяттям погоджувалися, креслили adoculos [257] на вирваних із блокнота аркушах, упевнено демонстрували їх одне одному, розбивши на голову опонентів
256
Е с х а т о л о г і ч н и й (з гр.)— пов'язаний із призначенням та остаточною ціллю світу (у релігійній або філософській перспективі).
257
A d o c u l o s (лат.)— наочно.
У наше життя ввійшло щось урочисте, якісь ентузіазм і відданість, якась поважність і ретельність пробилася в наші рухи, розширила наші груди космічним зітханням. Земна куля ходила ходором від урочистого нічного волання, від солідарного екстазу тисяч. Настали чорні велетенські ночі. Зоряні туманності згущувалися навколо Землі незліченними роями. У чорних міжпланетних просторах ті рої нависали звідусіль, осипаючись метеоритним пилом від прірви до прірви. Загублені в безмежних світах, ми майже втратили під ногами твердь Земної кулі — дезорієнтовані, збившися з напрямків, ми, мов антиподи [258] , висіли головами донизу над перевернутим зенітом або блукали зоряними ройовищами, наслиненим пальцем проводячи уздовж цілих світляних років від зірки до зірки. Так ми мандрували по небу розтягнутою безладною лавою, розбігшись в усіх напрямках нескінченними щаблями ночі — еміґранти покинутої кулі, що плюндрували незміримий зоряний мурашник. Відкрились останні бар’єри — і біциклісти в’їхали в чорний зоряний простір, постававши дибки на своїх велосипедах, а відтак завмерли в нерухомому польоті міжпланетною пусткою, що засвічувалась усе новими сузір’ями. Пролітаючи отак насліпо, вони прокладали шляхи й дороги безсонної космографії, перебуваючи насправді в космічній летаргії — чорні, мов сажа, такі, наче позапихали голови в отвір димаря, остаточний пункт призначення всіх отих сліпих польотів.
258
А н т и п о д и — мешканці протилежного боку Земної кулі (напр., Австралії).
По закінченні короткого й безладного, наполовину проспаного дня ніч відкривалася, наче велетенська роїста вітчизна. На вулиці висипалися натовпи, перетікали на площі, суцільні голови — ніби повибивано чопи з бочок із кав’яром, і він розтікся струмками лискучого шроту, розплився річками по ночі, чорній, наче смола, і галасливій від зірок. Сходи тріщали під вагою тисяч, в усіх вікнах з’являлися розпачливі фігурки, люди-сірники на рухомих дерев’яних ніжках переступали підвіконня у лунатичному трансі, шикувалися, мов мурашки, в живі ланцюги, рухомі юрми й колони — один на плечах у іншого, — що спливали з вікон на платформи площ, освітлені палахкотінням смоляних бочок.
Я прошу вибачення, якщо, описуючи ці сповнені величезного скупчення і рейваху сцени, впадаю в перебільшення, мимоволі беручи за зразок деякі старі гравюри із великої книги падінь і катастроф людського роду. Адже всі вони сходяться до єдиного праобразу, і це мегаломанське перебільшення, височезний пафос цих сцен вказують на те, що тут ми вибили дно споконвічної бочки спогадів, якоїсь прабочки міфу — й увірвалися до передлюдської ночі, наповненої булькітливою стихією, киплячим анамнезом, уже не в змозі стримати набухлого паводка. Ох, ці рибні і роїсті ночі, зарибнені зірками, лискучі від луски, ох, ці табуни ротиків, що невтомно, дрібними ковтками, зголодніло ковтають кожну цівочку тих чорних і проливних ночей! До яких фатальних ятерів, до яких печальних неводів тяглися ці темні, тисячі разів розмножені покоління?
О, небеса тих днів — усі у світляних сигналах і метеорах, покреслені розрахунками астрономів, тисячі разів перекальковані, поцифровані, позначені водяними знаками алгебри! З обличчями, блакитними від ореолу тих ночей, ми мандрували небесами, що пульсували від вибухів далеких сонць у сидеричних [259] осяяннях — людські юрмища, які плинули широко по мілинах Молочного Шляху, розлитого на все небо, людська цівка, над якою верховодили циклісти на своїх павучих апаратах. О, зоряна арено ночі, покреслена аж до найдальших меж еволюціями, спіралями, арканами й петлями тих еластичних веловиїздів, о циклоїди та епіциклоїди [260] , натхненно виконані на діагоналях неба, що, гублячи дротяні спиці і збайдужіло скидаючи лискучі обручі, добігають до світляної мети фінішу зовсім оголені, на самій лише чистій велосипедній ідеї! Зрештою, саме тими днями датується нове сузір’я, назавжди прийняте до зодіакального почту тринадцятим і відтоді засвічене в небі наших ночей — Цикліст.
259
С и д е р и ч н и й (з лат.)— зоряний.
260
Ц и к л о ї д а (з гр.) — крива, що визначається кінематично як траєкторія фіксованої точки кола, яке котиться без ковзання по прямій. Е п і ц и к л о ї д а (з гр.) — крива, що утворюється певною точкою кола, яке котиться по зовнішній стороні іншого кола без проковзування.
У ті ночі, розчахнуті навстіж, помешкання лишалися порожніми при світлі ламп, що ґвалтовно кіптюжили. Фіранки, викинуті далеко в ніч, ішли хвилями, й анфілади так і стояли у всеосяжному неперервному протязі, який прошивав їх наскрізь єдиним, ненастанним і різким сигналом тривоги. Його подавав дядько Едвард. Саме так — він урешті втратив терпіння, порвав усі пута, розтоптав категоричний імператив [261] , вибився поза принципи своєї високої моральності й сигналив. Його притьмом затикали кухонними ганчірками з допомогою довгого дрючка, силкуючись затамувати той ґвалтовний вибух. Але навіть і заткнутий, він дико галасував і шалено без пам’яті скрекотів: йому було вже все однаково, й життя виходило з нього через оте скрекотіння, тож він стікав кров’ю на очах у всіх, позбавлений рятунку у своїй фатальній запеклості.
261
К а т е г о р и ч н и й і м п е р а т и в — з етики Канта: безумовна моральна настанова, що вимагає від кожного чинити так, щоб норма його вчинку могла
стати обов'язковим для всіх законом.Часом хтось на хвилинку заходив до порожніх кімнат, пронизаних тим різким тривожним сигналом, поміж ламп, які горіли високим полум’ям, навшпиньки робив кілька кроків від порогу і, вагаючись, зупинявся, ніби чогось шукав. Дзеркала без жодного слова приймали його у свою прозору глибінь, мовчки розділяючи між собою. Дядько Едвард репетував на всі оті порожні та світлі кімнати, тож самотній дезертир зірок, переповнений докорами сумління, наче прийшов сюди здійснити злочин, крадькома забирався з помешкання, оглушений тривогою, і прямував до дверей, супроводжуваний чуйними дзеркалами, що пропускали його через свою блискучу алею, в той час як у їхні глибини забігав навшпиньки різноспрямований рій сполоханих двійників з пальцем на вустах.
Знову над нами відкривалося небо зі своїми засіяними зоряним пилом безмірами. На ньому вже із самого початку ночі щодоби з’являвся той фатальний, перехилений навскоси болід, завислий на вершині своєї параболи, нерухомо наближаючись до Землі і без просування ковтаючи чергові скількись там тисяч миль на секунду. Всі погляди були спрямовані на нього, в той час як він, металічно блискучий, довгасто-заокруглений за формою, дещо світліший у своєму випуклому ядрі, з математичною точністю виконував свій щоденний pensum [262] . Наскільки ж тяжко було повірити, що цей маленький хробачок, який так невинно світиться посеред незліченних зоряних роїв, є вогняним пальцем Валтасара [263] , що на скрижалі неба виписує загибель нашої планети. Але кожна дитина вже напам’ять знала той фатальний узір, схоплений у знак багаторазового інтеграла, з якого після вставляння границь виникало наше неминуче знищення. Що могло б нас іще врятувати?
262
P e n s u m (лат.) — тут: окреслене для виконання в певному часовому проміжку завдання.
263
В о г н я н и й п а л е ц ь В а л т а с а р а — алюзія до біблійної сцени Валтасарової учти, під час якої вогняний палець написав на стіні пророцтво загибелі (Ааниїл 5: 5—31).
У той час, як юрми роззяв розбіглися по великій ночі, гублячися серед зоряних спалахів і феноменів, батько тихцем залишився вдома. Він єдиний знав потаємний вихід із тієї халепи, задні лаштунки космології, тож крадькома посміхався. Поки дядько Едвард розпачливо сигналив, позатиканий ганчір’ям, батько нечутно увіпхнув голову до отвору грубки. Там було глухо і чорно хоч в око стрель. Віяло теплим повітрям, сажею, затишшям і пристанищем. Батько всівся зручніше і блаженно заплющив очі. У той чорний скафандр будинку, виведений над дахом у зоряну ніч, потрапив слабенький промінчик зірки і, поламаний, ніби пропущений через оптичні скельця, світлом проріс у середині грубки, ембріонно зачинаючись у темній реторті димаря. Батько обережно крутив гайку мікрометра — й от поступово в полі зору його телескопа розташувався той фатальний витвір, ясний, мов місяць, поданий лінзою ніби на долоні і пластичний, оточений світінням вапняної різьби в мовчазній чорноті міжпланетної пустки. Він був дещо скрофулічний [264] , поораний віспою — рідний брат Місяця, загублений двійник, що після тисячолітніх мандрів повертається до материнської кулі. Батько пересував його зблизька перед витріщеним оком, ніби густо подірявлене кружальце швейцарського сиру, блідо-жовтого, різко освітленого, вкритого білою, наче від прокази, висипкою. З рукою на гайці мікрометра, з оком, осяяним світлом з окуляра, батько водив зимним поглядом по вапнистій кулі і бачив на її поверхні химерний малюнок хвороби, яка підточувала його зсередини, звивисті канали короїда, що риється у сироподібній хробачливій поверхні. Батько здригнувся, зрозумівши свою помилку, — ні, це не був швейцарський сир, це був найімовірніше людський мозок, анатомічний препарат мозку в усій його надзвичайно складній структурі. Батько виразно бачив межі шарів, звивини сірої речовини. Напруживши добряче зір, він навіть відчитав ледь видимі літери написів, що в різних напрямках бігли по химерній мапі півкулі. Здавалося, мозок був у хлороформі, глибоко приспаний і блаженно усміхнений уві сні. Доходячи до ядра того усміху, батько крізь плутані лінії поверхні побачив суть явища — і всміхнувся сам до себе. Чого лиш не відкриє нам наш рідний димар, глухий і темний, як ліс! Під звивинами сірої речовини та дрібною грануляцією слизу батько спостеріг обриси ембріона, що виразно просвічувався в характерній перевернутій позі, з кулачками коло щік, у блаженному сні навспак серед світлих вод амніону [265] . У цій позі батько його й залишив. Полегшено зітхнувши, батько встав і зачинив дверцята отвору.
264
Тут: знищений, зі слідами хвороби, шрамами і т. ін.
265
А м н і о н (гр.) — плівка, що оточує плід.
От і все. Як же так, а що ж із кінцем світу, що з отим чудовим фіналом після такого прекрасного вступного розвитку? Опустити очі та всміхнутися. Невже в розрахунки прокралася помилка, малесенька похибочка в додаванні, невже друкарський чортик при переписуванні цифр? Нічого подібного. Розрахунки були точні, і жодна помилка не закралась у стовпчики цифр. То що ж таке трапилося? А прошу послухати. Болід гнав цілком влучно, рвався в кар’єр, мов амбітний скакун, щоби своєчасно досягнути цілі. Мода сезону бігла поруч із ним. Протягом деякого часу він летів на чолі епохи, якій надав своє ім’я та обриси. Потім обидва завзяті полюси вирівнялись і паралельно йшли у прискореному галопі, а наші серця билися солідарно з ними. Однак потім мода поступово вирвалася вперед, на півноса випереджуючи невтомний болід. І той міліметр визначив болідову долю. Її було вирішено, раз і назавжди поставлено на місце. Наші серця вже бігли разом із модою, поступово залишаючи позаду чудовий болід, і ми збайдужіло дивились на те, як він бліднув, малів і, врешті, змирившись, пригальмував на обрії, похилившись боком, намарне вписуючись ув останній поворот на своєму викривленому шляху, далекий і блакитний, навіки безпечний. Він безсило випав із перегонів, сила його актуальності вичерпалася, й ніхто вже не піклувався ним, відсталим. Покинутий на себе самого, він тихенько в’янув у повсюдній байдужості.
З опущеною головою ми поверталися до щоденних справ, збагачені ще одним розчаруванням. Нашвидку згорталися космічні перспективи, життя виходило на звичні колії. В той період ми неперервно, днями й ночами, спали, надолужуючи згаяні сни. Ми покотом лежали у темних помешканнях, зморені снами, своїм диханням виведені на сліпий шлях беззоряних видінь. Отак плинучи, ми здіймалися хвилями — пискляві міхи, кобзи й козики, співучим хропінням перевалюючи крізь усі вертепи закритих і вже беззоряних ночей. Дядько Едвард замовк навіки. У повітрі ще носилося відлуння його тривожного розпачу, але сам він уже не жив, життя пішло з нього разом зі скрекітливим пароксизмом, електроколо розімкнулось, а сам він без перешкод виходив на дедалі вищі ступені безсмертя. У темному помешканні батько вартував сам-один, тихо снуючи кімнатами, наповненими співучою сплячкою. Часом батько відчиняв віконце димаря і з усміхом зазирав у темну прірву, де спав просвітленим сном навіки всміхнений Гомункулус, замкнений у скляній ампулці, залитий, мов неоном, повнею світла, вже списаний, викреслений, зданий на зберігання — архівна одиниця у великій реєстратурі неба.