Діти капітана Гранта (др. перевод)

Він вихопив лдста з Гленарванових рук, протер собі очі, зсунув окуляри на носа й прочитав усе з початку до кінця.

– Навої Зеландії!
– повторив він тоном, що його неможливо передати, і лист вислизнув йому з пальців.

У цю мить він відчув на своєму плечі дотик чиєїсь руки. Він випростався й побачив перед собою майора.

– Шановний Паганелю, - сказав поважно майор, - щастя наше, що ви не послали “Дункан” до Кохінхіни [99] .

Цей жарт добив бідолашного географа. Розлігся нестримний гомеричний регіт усієї команди. Паганель, мов божевільний, забігав туди й сюди, охопивши голову руками, видираючи собі волосся. Він уже не тямив, що робить і що має робити. Мимохідь він спустився сходами з юта, без жодної мети пройшовся кілька разів, спотикаючись, палубою, тоді зійшов на бак. Там він зачепився ногами за згорнуту линву, поточився і, щоб затриматися, вхопився руками за якусь мотузку.

99

Кохінхіна– область у Південному В’єтнамі.

Зненацька пролунав гуркіт. Гармата вибухнула. Гладенька поверхня океану стала від картечі мов решето. То невдаха-вчений смикнув ненароком за спускову шворку набитої гармати - і гримнув постріл. Силою вибуху географа відкинуло до трапа, і він скотився з бака в кубрик.

Викликаний вибухом подив перейшов у жах. Усі закричали, гадаючи, що сталося нещастя. Матроси гуртом кинулись у кубрик і винесли Паганеля нагору. Його довге тіло скарлючилось, він не міг промовити й слова.

Його перенесли на ют. Друзі хороброго француза були в розпачі. Майор, виконуючи звичайно в таких випадках обов’язки лікаря, хотів уже роздягти нещасного Паганеля й перев’язати його рани, та щойно він доторкнувся до зомлілого, як той підскочив, наче прошитий електричним струмом.

– Нізащо! Нізащо!
– закричав він, запинаючи своє худорляве тіло канцур’ям, котре правило йому за одіж, і притьмом застібаючись на всі ґудзики.

– Але, Паганелю...
– почав був майор.

– Ні, кажу я!

– Треба ж оглянути...

– Мене ви не оглянете!

– Можливо, ви поламали...
– умовляв майор.

– Так, поламав, - промовив Паганель, який уже випростався на своїх довгих ногах, - але те, що я поламав, полагодить тесля!

– Як же це?

– Та я, коли падав, зламав оте брусся, що підпирає палубу!

Паганелеві слова зустрів новий ще дужчий вибух реготу. Ця відповідь заспокоїла друзів шановного географа, що зостався цілий і здоровий після своєї пригоди з гарматою.

“Просто дивно, який же сором’язливий наш географ!” - подумав майор.

Коли Паганель заспокоївся після всіх хвилювань, йому довелося усе ж відповісти на одне неминуче питання.

– Тепер, Паганелю, - мовив до нього Гленарван, - відповідайте щиро. Я визнаю, що ваша неуважність нас врятувала. Певна річ, якби не ви, “Дункан” захопили б каторжники; якби не ви, нас знову полонили б маорійці! Але, на бога, скажіть мені, яка дивна плетениця думок, яка надприродна гра розуму спонукала вас написати “Нова Зеландія” замість “Австралія”?

– А, хай йому чорт, - скрикнув Паганель, - річ у тім, що...

Але в цю мить він глянув на Роберта, на Мері Грант і раптом урвав свою мову; потім відповів:

– Що ви хочете, любий Гленарване, я навіжений, я божевільний, виправляти мене безнадійно, і я так і помру в шкурі славнозвісної роззяви...

– Якщо доти її з вас не здеруть, - докинув майор.

– Здеруть? З мене?
– аж скипів географ.
– Що це, натяк?

– Який там натяк, Паганелю!
– спокійно мовив майор.

Розмова на цьому урвалася. Таємницю появи “Дункана” було з’ясовано. Чудом врятовані мандрівники мріяли лише про те, щоб швидше потрапити в свої затишні каюти та поснідати.

Коли Гелена, Мері Грант, майор, Паганель і Роберт пішли з палуби, Гленарван і Джон Манглс затримали Тома Остіна, бажаючи його розпитати.

– Скажіть, мій старий Томе, - мовив Гленарван, - вас не здивував мій наказ відвести яхту до берегів Нової Зеландії?

– Так, сер, вельми здивував, - відповів Остін.
– Але не маючи звички перечити наказам, що їх одержую, я скорився. Хіба ж я міг учинити інакше? Якби я не виконав вашого рознорядження й через це сталося якесь нещастя, то хто ж був би винний, коли не я? Чи зробили б ви інакше, каштане?

– Ні, Томе, я вчинив би так само, - відповів Джон Манглс.

– Але що ви подумали?
– спитав Гленарван.

– Я подумав, сер, що розшуки Гаррі Гранта вимагають плисти туди, куди ви мені наказуєте. Я подумав, що ваші наміри змінилися, й ви хочете дістатися до Нової Зеландії якимсь іншим судном, а я повинен вас чекати на східному побережжі цього острова. Проте, відпливаючи з Мельбурна, я нікому не звірив таємниці свого призначення, і команда про нього довідалася тільки, тоді, коли ми вийшли у відкрите море й Австралійський суходіл уже зник з очей. Але тут на борту сталася подія, яка завдала мені великої мороки.

– Що саме, Томе?
– спитав Гленарван.

– А те, - вів далі Том Остін, - що коли боцман Айртон довідався на другий день, після відплиття, куди йде “Дункан”...

– Айртон!
– вигукнув Гленарван.
– Хіба він на судні?

– Так, сер.

– Айртон тут!
– повторив Гленарван, дивлячись на Джона Манглса.

– Доля помстилася за нас, - промовив молодий капітан.

За одну мить з швидкістю блискавки в їхній пам’яті промайнули всі злочини Айртона, його заздалегідь задумана зрада, рана, заподіяна Гленарванові, замах на Мюльреді, злигодні експедиції, яку він завів у болото річки Снові, - усе минуле цього негідника. А тепер, через дивовижний збіг обставин, каторжник опинився в їхній владі.

– Де ж він?
– квапливо спитав Гленарван.
– В каюті бака. Він під вартою.

– Чому ви його арештували?

– Бо Айртон, дізнавшись, що яхта пливе до Нової Зеландії, страшенно розлютився і хотів примусити мене змінити напрямок судна, бо він мені погрожував, бо він, нарешті, підбурював мою команду до заколоту. Я зрозумів - це людина дуже небезпечна, й ужив застережних заходів.

– А відтоді?

– А відтоді він сидить у своїй кімнаті й не намагається з неї вийти.

– Правильно вчинили, Томе.

О цій хвилині Гленарвана й Джона Манглса запросили до кают-компанії. Сніданок, такий потрібний їм тепер, було подано. Вони сіли до столу і нічого не сказали про Айртона. Але ло сніданні, коли всі мандрівники добре попоїли й знову зібралися на палубі, Гленарван розповів їм про присутність боцмана на судні. Він повідомив також і про свій намір викликати його сюди.

– Чи можна мені уникнути цього допиту?
– спитала Гелена.
– Приздаюся вам, любий Едварде, мені було б дуже прикро побачити цього нещасного”

– Я хочу звести його віч-на-віч із тими, кому він заподіяв лихо, - сказав Гленарван.
– Дуже прошу вас, Гелено, залишіться. Треба, щоб Бен Джойс зустрівся лицем у лице з усіма своїми жертвами.

Ці міркування змусили леді Гелену погодитися. Вона й Мері Грант сіли біля Гленарвана. Поруч розмістилися майор, Паганель, Джон Манглс, Роберт, Вільсон, Мюльреді, Олбінет - всі ті, кому зрада каторжника завдала стільки лиха. Команда яхти, ще не розуміючи усієї важливості того, що відбувалось, стояла мовчки навколо них.