Діти капітана Гранта (др. перевод)

– А коли на світ його породило виверження, - мовив Гленарван, - чи не може воно й знищити острівець?

– Малоймовірно, - відповів Паганель.
– Він існує вже понад кілька століть, а це вже серйозна гарантія. Коли з Середземного моря виринув острів Джулія, він недовго залишався над водою й щез без сліду за кілька місяців після свого виникнення.

– Гаразд, - сказав Гленарван.
– Як ви гадаєте, Джоне, ми дістанемось до острівця, поки зайде ніч?

– Ні, сер. Я не можу ризикувати “Дунканом” і приставати вночі до невідомого берега. Я йтиму короткими галсами, під малою парою, а завтра, коли розвидниться, ми пошлемо до берега шлюпку.

О восьмій годині вечора острів Марія-Тереза, хоч був усього за п’ять миль од яхти, ледь вирізнявся у пітьмі, неначе подовжиста тінь. “Дункан” так само поволі наближався до нього.

О дев’ятій годині на острові спалахнув досить яскравий вогник. Він світився рівно і не згасав.

– Ось що промовляє на користь вулканові, - сказав Паганель, уважно розглядаючи світло.

– Однак, - мовив Джон Манглс, - на такому віддаленні ми мали б чути гуркіт, який звичайно супроводить виверження, але з вітром, хоч він і дме зі сходу, до нас не долинає жодного шуму.

– Ваша правда, - погодився Паганель, - вулкан світиться, але мовчить. Більше того, це світло блимає, як вогник маяка.

– Маєте рацію, - сказав Джон Манглс, - а втім, на цих берегах немає маяків. О!
– раптом скрикнув він.
– Онде другий вогник! Цього разу зовсім над водою. Дивіться! Він рухається! Він міняє місце!

Джон не помилявся. На острові засвітився новий вогник, він то згасав, то знову займався.

– Виходить, острів заселений?
– спитав Гленарван.

– Дикунами, очевидно, - відповів Паганель.

– Але тоді ми не можемо залишити там боцмана.

– Ні.
– одказав майор, - то був би кепський дарунок, навіть для дикунів.

– Ми пошукаємо інший відлюдний острівець, - сказав Гленарван, мимоволі посміхаючись на майорове зауваження.

– Я обіцяв Айртонові зберегти життя й хочу додержати слова.

– В кожному разі, треба стерегтися, - додав Паганель.
– У новозеландців, як колись у мешканців Корнуельських островів, існує варварський звичай заманювати судна рухливими вогнями. Може, він відомий і тубільцям Марії-Терези.

– Тримайся на чверть милі від берега, - гукнув Джон Манглс до стерничого.
– Завтра на світанку ми дізнаємось, що воно таке.

Об одинадцятій годині Джон Манглс і пасажири розійшлися по своїх каютах. На носі яхти походжав вахтовий матрос. На кормі залишався тільки стерничий біля штурвала.

В цей час на ют зійшли Мері Грант і Роберт.

Діти капітана Гранта, прихилившись до поруччя, сумно дивилися на море, яке мінилося фосфоричним світлом, на блискучий слід “Дункана” у воді. Мері думала про майбутнє Роберта, Роберт думав про майбутнє сестри. Обоє думали про свого батька. Чи живий він, коханий батечко? Невже треба зректися щастя побачити його будь-коли? Яке життя буде без нього? Що станеться з ними? Що сталось би з ними й тепер без Гленарвана й леді Гелени?

Хлопець, що його горе зробило дорослим дочасно, вгадав, які думки хвилювали його сестру.

– Люба Мері, - сказав він і взяв її за руку, - не треба впадати в розпач. Згадай, чого навчав нас батько: “Найголовніше - не занепадати духом”, - казав він. Будьмо ж, як він, бадьорі й мужні. Це надавало батькові сили все перемагати. Досі ти працювала заради мене, тепер, сестричко, я хочу працювати заради тебе.

– Любий Роберте!
– озвалась дівчина.

– Я маю тобі щось сказати, - вів далі Роберт, - ти не будеш сердитись на мене, Мері?

– За віщо мені сердитись на тебе, мій хлопчику?

– І ти дозволиш мені зробити те, що я хочу?

– Кажи, в чім річ?
– занепокоєно спитала Мері.

– Сестро моя! Я хочу стати моряком...

– Ти покинеш мене?
– скрикнула Мері, стиснувши братову руку.

– Так, сестричко, я буду моряком, як наш батько, як капітан Джон. Мері, люба Мері! Адже капітан Джон не втратив надії розшукати батька! Ти повинна вірити, як і я, в його відданість. Він обіцяв зробити з мене справжнього моряка, а поки що ми разом шукатимемо батька. Скажи, сестро, що ти згодна. Наш обов’язок, мій принаймні, зробити те для батька, що він зробив би для нас. У мене одна лише мета в житті: шукати, безперестанку шукати того, хто ніколи б нас не покинув, ні тебе, ні мене! Мері, люба, який він був добрий, наш батько!

– І такий великодушний, такий високий думками й серцем, - додала Мері.
– Знаєш, Роберте, ним уже стала пишатися наша батьківщина, і він посів би значне місце серед найвидатніших її людей, якби лиха доля не перешкодила йому.

– Я цього певен!
– відповів Роберт.

Мері пригорнула брата до свого серця, й він відчув, як йому на чоло скотились сльозинки.

– Мері, Мері!
– вигукнув він.
– Хай наші друзі говорять, що хочуть, або ж мовчать, але я досі сподіваюсь і ніколи не загублю надії! Така людина, як наш батько, не могла померти, не виконавши свого обов’язку.

Мері Грант не мала сили відповісти, її душили ридання. Хвиля різноманітних почуттів знімалася в ній на саму думку про нові розшуки каштана Гранта, про безмежну відданість молодого капітана.

– То капітан Джон ще не втрачає надії?
– спитала вона.

– Ні, - відповів Роберт.
– Це брат, що ніколи нас не покине. Адже, сестричко, я буду моряком, аби вкупі з ним розшукати батька. Ти згодна?

– Я згодна, - прошепотіла Мері.
– Але нам доведеться розлучитися!

– Ти не залишишся сама, Мері. Я знаю напевно! Мені про це казав мій друг Джон. Леді Гелена не дозволить тобі її покинути. Ти - жінка, і ти можеш, ти повинна вволити її добру волю. Відмовитись означало б бути невдячною. Але чоловік - батько часто казав мені це, - чоловік мусить сам кувати свою долю!

– А що станеться з нашим будиночком у Данді? З ним пов’язано стільки спогадів!

– Ми його збережемо, сестричко! Наш друг Джон і лорд Гленарван подумали про це й добре все обміркували. Тебе візьмуть до замку Малькольм-Касл і піклуватимуться, як своєю дочкою. Гленарван сам сказав це моєму другові Джону, а той розповів мені. Ти житимеш там, наче в себе вдома, матимеш з ким говорити про нашого батька, ждучи, поки ми привеземо його самого. О, який чудесний це буде день!
– вигукнув у захваті, весь сяючи, Роберт.

– Братику мій, хлопчику мій, - казала Мері, - коли б оце почув тебе наш батько, який би він був щасливий! Ти так схожий на нього, любий Роберте, на нашого коханого батька! Ти будеш викапаний батько, коли виростеш!

– О Мері!
– вигукнув хлопчик і аж зашарівся від синівських гордощів.

– А як ми віддячимо лордові й леді Гленарван?
– знову заговорила Мері.

– О, це зробити неважко!
– по-юнацькому палко й впевнено промовив Роберт.
– Ми їх будемо любити, шанувати, казатимемо їм це, а коли треба, віддамо заради них життя!