Діти капітана Гранта (др. перевод)

Американська пампа - окрема географічна область, так само як савани Краю Великих озер або сибірські степи. Підсоння пампи більш континентальне, ніж підсоння провінції Буенос-Айрес; різкіші зміни спеки й холоду в пампі, як пояснив Паганель, спричинені тим, що океан влітку вбирає в себе маси тепла, котре поволі повертає взимку. Тому на островах, звичайно рівніша температура, ніж у глибині суходолу [42] . Завдяки сусідству з Атлантичним океаном підсоння західної частини пампи не таке одноманітне, як на узбережжі. На заході пампи спостерігаються різкі зміни температури - то жорстокі морози, то нестерпна спека. Восени, тобто в квітні й травні, тут часто йдуть ливні дощі. Але тепер погода стояла дуже суха, й сонце палило нещадно.

42

Через це зима в Ісландії м’якша, ніж у Ломбардії. (Прим. автора.)

Загін вирушив у дорогу на зорі, перевіривши спочатку правильність напрямку. Земля, скута корінням дерев і кущів, була надзвичайно тверда; зникли піщані дюни, ба навіть дрібнесенький пил, що його вітер курявою здіймав у повітря. Коні бадьоро йшли крізь високу траву - “паха-брава”, що росте переважно в пампі й дає притулок індіанцям під час грози. Подеколи траплялись водоймища, оточені вербами й місцевими рослинами gugnerium argenteum, які полюбляють сусідство солодкої води. Щоразу зупиняючись в цих місцях, коні пили досхочу, немов прагнучи задовольнити спрагу й на майбутнє. Талькав їхав попереду, оглядаючи кущі, полохаючи “чолінас” - найнебезпечніших гадюк, що вбивають своїм укусом раніш ніж за годину й дужого бика. Спритна Таука стрибала через чагарі, допомагаючи своєму господареві прокладати шлях для коней.

Таким чином, подорожувати цими рівними одноманітними просторами було легко. Природа тут не звеселяла ока; жодного валуна, жодного камінця на сто миль навкруг! Неозора одноманітність, здолати яку, здавалось, несила! Ні гарних краєвидів, ані дорожніх пригод, ані цікавих несподіванок. Треба було бути Паганелем, ученим-ентузіастом, аби знаходити на цій дорозі щось варте уваги, захоплюватись найдрібнішими її деталями. Що ж його тішило? Хтозна. Може, якийсь кущик, може, якась бадилинка. Цього було досить, щоб викликати в нього нескінченні потоки слів і навчати Роберта, котрий залюбки його слухав.

29 жовтня цілий день перед очима мандрівників розгорталась та сама безкрайна однобарвна рівнина. Близько другої години під ногами коней забіліли якісь кістки. Схоже було, що полягла величезна череда, стільки зібралось тут кістяків. Та ці напівзотлілі рештки, побілілі од вітру й часу, не були розкидані навсібіч, як то звичайно буває, коли знеможені тварини падають одна по одній на шляху, а лежали величезною купою. Ніхто не знав причини такого нагромадження кістяків на відносно обмеженому просторі, й навіть Паганель не міг цього пояснити. Тоді він запитав Талькава, і той охоче відповів.

Слова “не може бути”, котрі вихопились у Паганеля, і знаки патагонця, що означали ствердження, збуршіи цікавість мандрівників.

– Що ж це таке?
– спитали вони Паганеля.

– Небесний огонь!
– відказав географ.

– Як! Блискавка спроможна наробити такого лиха!
– вигукнув Том Остін.
– Звалити на землю череду в п’ятсот голів!

– Талькав так гадає, і він не помиляється. Грози в пампі справді надзвичайні.

Аби нам не довелось зазнати їхньої люті на собі!

– Сьогодні страшенно пече, - мовив Вільсон.

– Термометр показує тридцять градусів у затінку, - додав Паганель.

– Нема чого дивуватися, - сказав Гленарван.
– Мене ніби проймає електричний струм. Напевне, така спека триватиме не довго.

– Ні, ні, - заперечив Паганель.
– На зміну погоди не сподівайтеся. Адже на обрії - жодної хмаринки.

– Тим гірш, - сказав Гленарван, - бо коням дошкуляє спека. А тобі, хлопче, не дуже жарко?
– спитав він Роберта.

– Ні, сер, - відповів той.
– Я люблю жару, це приємно.

– Надто взимку, - глибокодумно зауважив майор, пихкаючи сигарою і пускаючи вгору закрутки диму.

Ввечері зупинились біля занедбаного ранчо - сплетеної з гілок і обмазаної глиною халупи під солом’яною стріхою. Частокіл навкруг ранчо хоч і струхлявів наполовину, проте міг ще захистити коней від нападу лисиць. Їм несила заподіяти коням жодної шкоди, але хитрющі тварини перегризають недоуздки, й коні тоді втікають.

За кілька кроків від ранчо видовбано яму, що правила, мабуть, за кухню - в ній ще лежали купки захололого попелу. Всередині ранчо був ослінчик, убоге ложе з бичачої шкіри, казан, рожен і чайник, щоб варити “мате”. Мате - напій із сушеного листя, широко вживаний у Південній Америці, так би мовити, індіанський чай. Його п’ють, як і всі американські напої, крізь соломинку. На прохання Паганеля Талькав приготував кілька кухлів цього питва, котре дуже прикрасило звичайну вечерю мандрівників і викликало загальний захват.

Наступного дня, 30 жовтня, сонце зійшло в гарячій імлі й затопило землю палючим промінням. Пекло немилосердно, а на рівнині годі було й шукати будь-якого холодка. Однак мандрівники так само мужньо прямували на схід. Часто-густо дорогою траплялись величезні череди й отари; не маючи сили пастися в таку спекоту, тварини ліниво попростягались на землі. Не було видно жодного охоронця, жодного пастуха. Стерегли худобу самі лише собаки, призвичаєні задовольняти спрагу овечим молоком. Рогата худоба тут має лагідну вдачу й не відчуває тої інстинктивної відрази до червоного кольору, яка властива її європейським родичам.

– Це, мабуть, тому, що вона випасається на республіканській паші, - сказав Паганель, вельми задоволений із свого дотепу, дещо, може, надто французького.

Після полудня верхівці, втомлені одноманітністю краєвиду, помітили деякі зміни в природі пампи. Злакові рослини попадалися вже зрідка. Їхнє місце заступили миршаві реп’яхи й велетенські чортополохи футів до дев’яти заввишки, здатні ущасливити віслюків усієї земної кулі. Тут і там виднілись купки низенької “чанари” й всілякі чагарі з темно-зеленими колючками.
– дорогоцінні рослини засушливих ґрунтів. До цієї місцини волога, що зберігалась в глинистому ґрунті, живила пасовища, й трава росла буйна, розкішна. Але тут трав’яний килим раз у раз світив лисинами, в багатьох місцях стерся чи витолочився, й скрізь виглядала оголена земля, виявляючи свою вбогість. Це були ознаки посухи, що дедалі зростала, й Талькав звернув на них увагу своїх супутників.

– Як на мене, в цій зміні немає нічого прикрого, - зазначив Том Остін.
– Трава, куди не глянь, трава, - од цього врешті може занудити.

– Це так, але де трава, там і вода, - відповів майор.

– О, нам води не бракує, - озвався Вільсон, - та й дорогою, напевно, надибаємо якусь річку.

Якби Паганель чув цю розмову, то не обминув би повідомити, що поміж Ріо-Колорадо й горами аргентіпської провінції річки трапляються зрідка; але він саме пояснював Гленарванові одне явище, на котре той звернув його увагу.

З деякого часу в повітрі відчувався дух паленини, однак до самого обрію ніде не видно було вогню. Жодний димок не вказував на якесь далеке пожарище. Отже, не можна було пояснити це диво якоюсь природною причиною. Згодом пах горілої трави так подужчав, що здивував усіх, крім Паганеля й Талькава. Вченому ніколи не завдавало труднощів розкривати таємниці природи, і він залюбки відповідав своїм друзям.

– Ми не бачимо вогню, - сказав він, - але чуємо дим. Однак диму без вогню не буває, і це прислів’я слушне так само в Америці, як і в Європі. Отже, все ж таки десь горить, але в цих пампах поверхня така гладенька, що повітряні течії ніщо не зупиняє, і часом дух горілої трави можна чути за сімдесят п’ять миль.