Діти капітана Гранта (др. перевод)

Однак засобам захисту вже надходив край. Близько другої години ночі Талькав кинув у багаття останній віхоть сухої трави, а пороху залишилось тільки на п’ять набоїв.

Гленарван обвів усе навколо тужним поглядом.

Він думав про хлоп’я, що стояло поруч, про друзів, про всіх, кого він любив.

Роберт мовчав. Може, в його дитячій уяві небезпека не здавалась такою неминучою. Але за нього думав Гленарван, уявляючи собі тепер уже невідворотну жахливу смерть - звірі пошматують їх живцем! Не в змозі опанувати свої почуття, він пригорнув до себе хлопчика й поцілував у чоло. На очі йому набігли сльози.

Роберт усміхаючись глянув на нього.

– Я не боюсь!
– сказав він.

– Ні, моя дитино, не бійся, ні! Години за дві настане ранок, і ми будемо врятовані! Молодець, Талькаве, молодець, мій хоробрий патагонце!
– вигукнув він, побачивши, як спритно, схопивши за дуло рушницю, індіанець забив сильним ударом двох величезних вовків, що намагались перестрибнути через вогняну заваду.

І саме в цю хвилину в світлі згасаючого багаття Гленарван побачив стовпище агуарів, котрі щільними лавами посунули в наступ на рамаду.

Наближався кінець кривавої драми; полум’я знизилось, вогонь ледве жеврів, палива більше не було. Рівнина, освітлювана досі вогнищем, поринула у пітьму; в мороці знову замиготіли фосфоричним блиском очі агуарів. Ще кілька хвилин - і вся навала рине в загорожу.

Талькав востаннє пальнув з карабіна, звалив на землю ще одного ворога і, не маючи більше пороху, став, схрестивши руки на грудях. Похиливши голову, він, здавалось, мовчки щось обмірковував. Може, він шукав якогось сміливого, одчайдушного способу відігнати розлючену зграю? Гленарван не наважився його спитати.

Нараз їм видалось, що поведінка агуарів змінилась. Вони наче повернули й віддалились, їхнє досі оглушливе виття враз вщухло. На рівнині запанувала зловісна тиша.

– Вони йдуть геть!
– скрикнув Роберт.

– Може й так, - мовив Гленарван, напружено вслухаючись.

Але Талькав, угадавши, про що йде мова, заперечливо похитав головою. Він добре знав - хижаки не залишать ласої здобичі, аж поки перші промені сонця не заженуть їх знову в темні лігва.

Проте стало ясно: ворог змінив тактику. Агуари вже не поривалися взяти приступом вхід до рамади, що його надійно захищали вогонь і зброя, а вдались до нового способу, який ховав у собі багато більшу небезпеку. Вони обійшли рамаду навкруг і враз напали на неї з протилежного боку. Вже стало чути, як міцні кігті шкребуть трухляве дерево; між хисткими кілками огорожі вже вистромлялись дужі лапи, скривавлені морди. Перелякані коні позривались з припону й гасали в загороді, знавіснівши з жаху.

Гленарван схопив Роберта, притиснув до себе, поклавши захищати його до останнього. Можливо, в одчайдушній спробі врятуватися втечею він кинувся би з хлопцем геть із рамади, але в цю мить погляд його впав на індіанця. Талькав, що допіру метався туди-сюди по загону, як дикий звір у клітці, раптом підійшов до свого коня, котрий тремтів з нетерплячки, і заходився ретельно його сідлати, не забуваючи жодного ремінця, жодного шпеника. Схоже, його зовсім уже не турбувало вовче виття, що не тільки поновилось, але й подужчало. Гленарван стежив за Талькавом з якимсь похмурим жахом.

– Він кидає нас напризволяще!
– скрикнув Гленарван, побачивши, що Талькав узяв у руки повіддя, наміряючись скочити в сідло.

– Талькав? Ніколи!
– заперечив Роберт.

Справді, той збирався не кидати друзів, а врятувати їх ціною власного життя. :

Таука була готова; вона гризла вудила, нетерпляче басувала; очі, повні вогню, метали блискавиці. Вона зрозуміла свого хазяїна. В ту мить, коли індіанець схопився вже за гриву, щоб сісти на коня, Гленарван рвучким рухом схопив його за руку.

– Ти їдеш?
– спитав він, вказуючи на рівнину, вільну тепер від хижаків.

– Так, - відповів індіанець, зрозумівши цей жест. І додав уже по-іспанському: - Таука - добрий кінь! Прудконогий. Привабить вовків, вони кинуться вслід.

– О Талькаве!
– вигукнув Гленарван.

– Швидше! Швидше!
– повторював Талькав.

Гленарван мовив до хлопця тремтячим з хвилюванням голосом:

– Роберте! Хлопчику мій! Ти чуєш? Він хоче офірувати собою заради нас! Хоче помчати в пампу й відвернути на себе лють вовків, знадивши їх за собою!

– Друже Талькаве!
– вигукнув Роберт і кинувся до патагонця.
– Друже Талькаве, не кидай нас!

– Ні, - сказав Гленарван, - він нас не покине!

– Талькаве, їдьмо разом!
– мовив він, повертаючись до іпдіянина і показуючи на збожеволілих зі страху коней, що сбилися в кутку загороди.

– Ні, - відказав індіанець, зрозумівши його.
– Слабі коні. Перелякані. Таука - добрий кінь.

– Хай так, - сказав Гленарван.
– Талькав не покине тебе, Роберте. Він показав, що мені треба робити. Я повинен їхати, а він залишиться з тобою!

Він схопив Тауку за вуздечку:

– Поїду я!

– Ні, - спокійно відказав патагонець.

– Поїду я, кажу, - наполягав Гленарван, вириваючи в нього з рук повіддя.
– Поїду я! Рятуй Роберта! Доручаю його тобі!

Гленарван, збуджений до краю, змішував іспанські й англійські слова. Але що важать слова! В час грізної небезпеки жест буває красномовиіший за слово, й люди миттю розуміють один одного. Однак Талькав затявся. Суперечка тривала, а небезпека зростала з хвилини на хвилину. Погризений частокіл, під натиском вовчих зубів і пазурів, щохвилини загрожував упасти.

Ні Гленарван, ні Талькав не хотіли поступитися один одному. Індіанець потяг Гленарвана до війстя рамади й вказав на рівнину, вільну від вовків. Він говорив збуджено, палко, силкуючись розтлумачити, що не можна втрачати ані хвилини, і коли його спроба не буде успішна, найбільша небезпека загрожуватиме тим, хто залишиться; що, нарешті, тільки він зуміє використати заради загального порятунку дивовижну легкість і надзвичайну швидкість Тауки. Але схвильований Гленарван, засліплений бажанням принести себе в жертву, не хотів поступитися. Зненацька його щось сильно штовхнуло. Таука скакала, ставала дибки; раптом вона метнулася вперед, перелетіла через полум’я, через вовчі трупи, і вже здаля до них долинув дитячий голос:

– Хай бог боронить вас, сер!

Гленарван і Талькав ледь устигли розгледіти Роберта, що вчепився в гриву Тауки, - в наступну мить він уже зник у темряві.

– Роберте! Нещасний!
– закричав Гленарван.

Але цих слів не почув навіть Талькав. Їх заглушило несамовите виття. Агуари кинулись услід коневі й стрімголов помчали на захід.

Талькав і Гленарван вибігли з рамади на рівнину, де знов запанувала тиша. Тільки вдалині, в нічній темряві, ледве виднілась хвиляста рухома смужка.