Дефіляда в Москві

Не прорвуть же, думав Дмитро. Так воно і сталось. В день операції бригада зупинилась на четвертому ешелоні, почались позиційні бої. Українські, німецькі бомбардувальники вкупі з авіацією РОА нещадно бомбили всі «сємь колєц». За планом вночі летів лише транспортний «Ант», він без перешкод пролетів над зенітними ешелонами і різко пішов униз. Через кілька хвилин вирівнявся, і з кабіни пілотів вибіг командир літака — немолодий вже вусатий лейтенант Прохоренко, колишній льотчик-полярник.

— Гайда, вперед, синки! — відчинив двері. — Маєте мало часу! Дмитрові зарізяки один за одним кинулися вниз, він рвонувся останнім. Погойдуючись на шлейках, бачив, як «Ант» поволі набирав висоту. Маневр не вдався, його знайшли прожектори, зенітки «п'ятого кільця» зробили з нього купу палаючого металу. Впав «Ант» десь на більшовицьку піхоту. Потім Дмитро довго збирав своїх бійців по невеликому березовому ліску, з тридцяти не дорахував п'ятьох. Очевидно, вони вже відмучились, із жалем подумав. Посвічуючи собі ліхтариком, зорієнтувався за мапою і зрозумів, що вони, як кажуть пропагандисти, у «самому лігві комуністичного звіра».

— Нічого у вас не вийде, пане генерале! — думав Дмитро. — Ваш план завчасу був лише пропаґандистським штукарством. А нас на смерть післали, і старого пілота Прохоренка з екіпажем теж. За що? Аби потім відзвітувати Бандері, мовляв, зробили все, що змогли. Але я вам не цап-відбувайло. Я вам його впіймаю. А якщо не впіймаю, то і на заріз не піду, як ви собі, може, думали.

— Остапе, — звернувся до чотара Назарука, — ти зорієнтувався, де ми? Але це пусте, головне те, що наші не проб'ються.

— Ти думаєш. Дмитре? — Остап нервово вставив диск у свій ППШ і закинув автомат за спину. — Курва мама з генералами. Невже — гаплик? Кидала мені у Львові карти пані Аліна і казала, що знайду я смерть на чужині.

— Але вона, Остапе, не казала, коли? — ревнув Дмитро. — Може, не сьогодні. А тепер слухай сюди. За крейцери продавати життя не хочу, та й хлопців за так не покладу. Слухай сюди, той бенькарт Черевичник, чи як його, казав, що вуйко Йосип десь тут, — Дмитро тицьнув пальцем у мапу, — має потайний аеродром для втечі. Там ніби стоїть його чотиримоторний якийсь хитрий літак. Бери десять зарізяк і попробуй захопити цей вороплян. Захопиш — ним і вилетимо, не захопиш, — буде те, що казала пані Аліна. А я піду попрошу вуйка Йосипа до польоту.

— А-а, — забелькотів Остап.

— А якщо він не захоче летіти, то лети сам. Сам. На нас не чекай. Хвилин двадцять-тридцять чекай, якщо знайдеш, звичайно, аеродром. А якщо ні — то, як співали колись січові стрільці, — прощай, браття!

— Курва мама з генералами, — скреготнув зубами Остап, він вибрав десятеро бійців, як і всі вони, в уніформі військ НКВД. Вони пішли в бік, де мав бути потаємний аеродром товаріща Сталіна.

— Остапе, — прошипів Дмитро, — зчини якомога більше стрілянини. І ґранатами їх, ґранатами.

— Хлопці, — звернувся потім до своїх. — Стріляйте в усе, що рухається, лише не зачепіть Сталіна, якщо його не візьмемо живим або хоч пораненим, але при тямі, то нас ніхто не порятує.

— То що ж виходить: за родіну, за Сталіна! — пожартував, як завжди, по-могильному похмурий фігляр рядовий Думенко, флегматично-вибуховий одесит.

— Виходить — за Сталіна, шляк би його трафив, — сказав хорунжий Левицький і додав: — Диспозиція проста, як мужицька арихметика: ми — енкаведисти, будемо міняти караул до бункера товаріща Сталіна. Пароль, якщо той лайдак Черевик не збрехав, «Волґа-Волґа», відзив — «мать родная», але я думаю, він збрехав, лише еміґрант з Парижу може придумати такий пароль для розваги американських капіталістів. Поки нас не викрили, йдемо мирно, коли викриють, як я вже казав, стріляємо в усе живе.

— Крім нашого спасителя, — втрутився дотепний одесит.

— Так, отця нашого Йосипа мусимо берегти, як на маневрах фельдфебеля, — сказав Дмитро. — Рушили. Думенко — вперед!

Одесит, як майже доскональний знавець російської мови, у формі старшого майора ґосбєзопасности пішов першим, за ним у колоні по двоє решта. Дмитро йшов другим у формі старшого сержанта НКВД СССР. З ліска вийшли на дорогу, яка за вивченою в штабі мапою вела до входу в бункер. Сірий бетонний паркан, залізні ворота.

— Стой, кто ідьот! Пароль? — закричав енкаведист із воротарської будки.

— Спєциальний взвод товаріща Сталіна, — крикнув «старший майор» Думенко і зняв чеку з ребристої ґранати. — Пароль «Волґа-Волґа»!

— Мать родная, — сказав енкаведист із будки. — Проходітє. Він відчинив залізні ворота. «Перша фортуна», — подумав Дмитро. І тут почалась шалена стрілянина з боку вірогідного аеродрому. «Остап», — ще раз подумав Дмитро. Більше нічого такого не думав. Заревла сирена, в дворі зчинився переполох, нервово перехрещувались смуги прожекторного світла.

— Бігом у бункер! — крикнув Дмитро. Назустріч їм із бетонної ніші, де був вхід у бункер, вибіг підполковник НКВД, за ним десяток офіцерів з автоматами.

— Дівєрсія! — крикнув їм Думенко. — Ми — на усілєніє охрани товаріща Сталіна.

— По чьєму пріказу? — верескнув підполковник.

— По лічному пріказу товаріща Сталіна, — гаркнув Думенко. — Вражескіє парашутісти захватілі казарми, ідьот жестокая резня. Товаріщ Сталін визвал нас із сєкрєтного рєзєрва. Што дєлать, товаріщ подполковнік? — придурювався далі «старший майор» Думенко.

— Да что хотітє, блядь, у мєня син в казармє!

Офіцери-енкаведисти розбіглись. Українські диверсанти ввірвалися в бункер. Ліфтом опустилися вниз. Капітан-енкаведист, підтримуваний люфами парабелумів попід ребра, охоче показував дорогу. По коридору пристрелили кількох озброєних офіцерів. У кабінет товаріща Сталіна першим увірвався не хорунжий Левицький і не «старший майор» Думенко, а вістун Сенчук Микола, хлопець з галицького села, який слова не знав по-російському і навіть не вмів скомандувати генеральному секретареві ЦК ВКП(б) і голові ради міністрів СССР тов. Сталіну Й.В., аби той підняв догори руки.

Дмитро підскочив до Сталіна і одягнув на його дуже білі руки новенькі кайдани італійського виробництва.

— Думенко, кажи йому на чістєйшєм руском язикє, хай дасть команду всім своїм башибузукам не стріляти, ми полетимо у захоплюючу повітряну мандрівку. Кажи, хай телефонує своїм «кольцам защіти», аби пропустили літак, мовляв сам буде летіти.

Думенко довго говорив Сталіну, який перебував у стані повної прострації, — нічого не розумів.

— Марна справа, — сказав вістун Сенчук, — він без пам'яти.

— Та я уб'ю його! — верескнув Дмитро і з розмаху впхав у рот Сталіна люфу парабелума, при цьому вибив йому передні зуби і розбив до крови губи.

Сталін прийшов до тями. Він зняв телефонну рурку і сказав тихо: — Генерала Судоплатова! Срочно! Слушайтє мєня вніматєльно…

До аеродрому йшли наїжачені люфами, як величезний їжак, всередині, підпертий порабелумами з усіх боків, ішов п'яний — Дмитро дозволив йому випити дві склянки коньяку, змішаного з грузинським вином, — Сталін.

Остап з бійцями чекав біля чотиримоторного «Ту-95».