Дефіляда в Москві

Знаки розрізнення були простими, але для всіх, навіть для унтер-офіцерства, виготовлені зі срібла, може, не з чистого, але дуже блискучого. Шеренгові, або, як їх називали у червоній армії, — рядові, мали чистий погон, що зрозуміло. А вже вістун (капрал) мав пришпилену до погону гарну поперечну прямокутну срібну бляшку. Ройовий (сержант) мав дві, а бунчужний (фельдфебель) уже три срібні бляшки.

Старшини (офіцери) за своїми одностроями не дуже відрізнялися від вояків і унтер-офіцерів — це мало свідчити, що Україна дбає про всіх своїх захисників і не ділить їх, як СССР Червону армію, на офіцерів (суконний мундир, хромові чоботи, ситна пайка) і гарматне м'ясо (полотняна гімнастерка, обмотки, каша з перлової крупи). Перший старшинський чин — чотар передбачав срібний ромб на погонах; хорунжий носив уже два ромби, а поручник — три. Булавна старшина носила дуже ефектні чотирикутні зірки, сотник мав одну, осавул — дві, а полковник — три.

На флоті та в авіації відзнаки були ті самі, але звання йменувалися за європейською традицією: мічман, лейтенант, капітани трьох ранґів, адмірали. Генеральна старшина теж особливо одностроями не вирізнялась — від лампасів на штанах відмовились, лише срібне шиття на вилогах рукавів, петлицях та на мазепинках виділяло українських генералів серед решти офіцерів, і — звичайно — срібні вишиті тризуби на погонах: генерал-сотник мав один, генерал-хорунжий — два і генерал-полковник — три. Теоретично існувало звання генерал-гетьман (чотири срібні тризуби), але на 1941 рік ще нікому такого звання не було присвоєно. Деякі підлабузники з нардепів дуже прозоро натякали, аби Центральна Рада присвоїла таке звання президентові України Степану Бандері. Коли до нього це дійшло, він дуже розвеселився і сказав буквально таке:

— А ви знаєте — (він розмовляв із міністром оборони і водночас начальником Генштабу Романом Шухевичем та з головним редактором найвпливовішої газети «Гул України» Олегом Ольжичем-Кандибою), — в цьому щось є!

Побачивши, що його співбесідники здивовано насторожилися, президент Бандера продовжив:

— Якщо започаткувати практику присвоювати найвищі генеральські ранґи цивільним особам, то починати треба не з мене, а з найпопулярнішої на сьогодні людини в Україні — капітана футбольної команди «Динамо — Київ» Олега Блошенка.

Усі весело засміялися, бо справді, восени 1941 року київські футболісти після звитяжного матчу зі збірною німецьких люфтваффе стали найбільш відомими і популярними людьми в Україні.

5:2 — з таким рахунком наші футболісти розгромили 21 вересня на київському стадіоні «Динамо» німецьких пілотів. Цей матч мав велике політичне значення, бо німці хотіли вкотре довести свою декларовану зверхність, а українцям треба було вагомо заявити синьо-жовті барви на зеленім сукні стадіонів. Виграти в німців було неважко, бо за «Динамо» грали професійні футболісти, а за люфтваффе — літуни, які ганяли м'яча у вільний від бомбардувань російських міст час. Про це знали українські зверхники, але не знав Гітлер. Коли по радіо повідомили, що матч «Люфтваффе» — «Динамо» закінчився з рахунком 2:5, Гітлер заверещав, як фанат московського «Спартака» в аналогічній ситуації, і закричав: «Розстріляти всіх, розстріляти!».

— Кого? — спитав стурбований шеф люфтваффе Ґерман Ґерінґ. — Хохлів чи наших?

— Як наших? — закричав Гітлер. — Наші в чому винні? Наших — за що? Слов'ян, бидло, недолюдків цих неповноцінних, розстріляти! Всю футбольну команду!

Згодом Гітлер прийшов до тями і заспокоївся, особливо коли Ґерман йому пояснив, що навіть якби вони хотіли, то так просто українців уже не розстріляєш, — вони увійшли в силу, формують свою армію.

— Чи не на нашу голову? — пророче спитав Адольф Гітлер. Йому ніхто не відповів.

А Ґеббельс, елеґантно помахуючи рукою, встав з дубового, оббитого зеленою шкірою стільця і сказав:

— А ви знаєте, мій фюрере, що сталось би, якби ми розстріляли хоча б одного з цих футболістів — і навіть не за виграний матч, а за справжню якусь провину? Ми дали б Україні мучеників. Вони б негайно сотворили героїчний міф про те, як злі німці взяли звитяжних футболістів прямо з роздягальні, вивезли в якийсь Бабин Яр і без суду розстріляли всіх до одного. Потім українці встановили би цим героям монумент. Писали б романи про це, а їхній режисер Широченко зняв би патетичний кінофільм про подвиг футболістів під назвою на кшталт «Останній тайм», «Матч смерти», тощо. Ви цього хочете, мій фюрере?

Його фюрер цього не хотів.

А розмов про присвоєння президенту чи ще комусь генеральських звань більше в Україні ніхто не заводив. Чотири тризуби на погони отримав Роман Шухевич, але пізніше, і вже за зовсім іншу війну. За україно-німецьку!

БЕНКЕТ ПЕРЕМОЖЦІВ

— Ти собі, Митре, як хочеш, а я мушу напитися, — сказав Остап Назарук, коли вони вийшли зі штабу окупаційних українських військ у Москві.

— Нап'ємось, Остапе, бо скільки можна? — відповів хорунжий Дмитро Левицький своєму підлеглому чотареві Назаруку. За всіма правилами вони мали би тішитись, а не думати про зловживання алкоголем. Бо назагал причини були для радости. Найперше, вийшли живими з пекла, виконали наперед приречену операцію, коли українські зверхники задля пропаґандистського шумовиння послали найкращу чоту особливого призначення й український літак «Ант» з екіпажем на незаперечну погибель. Але з того пропаґандиського шумовиння вродилися — несподівано — таки пропаґандиські плоди: взяли Сталіна. Це в українському Генеральному штабі розглядали як диво майже містичне. Отож, по-друге, вуйка Сталіна заарештовано. Пан Гітлер страшенно втішився і, не знати за які блага, виміняв бранця-генералісімуса в українського уряду, кажуть, за 100 танків, але то велика державна таємниця є, менше з тим, вуйка Йосипа забрали в берлінську тюрму Моабіт.

По-третє, український уряд щедро нагородив звитяжців — тих, що загинули, — посмертно Козацькими і Гетьманськими Хрестами, а живих — теж Хрестами, а крім того, особисто командира хорунжого Левицького — знаком найвищої доблести, відваги і зухвалости — медаллю «Ніч Залізняка». Усім воякам була ґарантована участь у дефіляді перемоги 7 листопада на Червоній площі в Москві, а поки що їм було надано короткотермінові відпустки, аби, хто хоче, відвідав домівку. Дали трохи грошей.

У Москві ходили і німецькі райхсмарки, і їхні ж окупаційні марки: були у вжитку фінські марки; брали, правда, без особливого ентузіязму, совєтські рублі; а найбільшою повагою користувалися тверді українські гривні. Дмитро з Остапом мали у кишенях по тисячі з гаком цих добрих грошей і могли не журитись. Але порядних ресторацій у Москві вже не було. Блукали по цьому сірому місту, як примари — нічого не було. Були крамниці, де за бузувірськими цінами продавали сіль та сірники, були черги за чорним хлібом, були якісь «столовки», де за талонами окупаційних військ давали якусь прозору юшку зі свинячих вух і хвостів, було дуже багато вуличних продавців, які пропонували мило і консерви. Горілки, чи іншого алкоголю, не було ніде. Спекулянти, очевидно, боялися пропонувати двом вифранченим, бундючним українським офіцерам щось «горячітєльноє», або не мали. Без спиртного було важко.

— Ех, курва дошка, — зітхнув Остап і розстебнув верхні ґудзики шинелі, — треба було в штабі на обід залишатися, генерал Шухевич запрошував же. Нє, забаглося в «Метрополь», де той «Метрополь»? Нема, нема, нема ніде, розбомбили ми з німцями.

— Бомбили, бо мусили бомбити, — байдуже відповів Дмитро. — Я не збираюся більше тверезим по цій Москві ходити.

— А що робити?

— Десь мають бути у них прітони, чи як там вони свої гадючники називають.

— «Маліни», — з ентузіязмом учня-відмінника сказав Остап. Походили ще зо півгодини і втрапили на стихійний базарчик. Пройшлися крізь натовп — марно. Ніхто нічого путнього не продавав. Якісь бритви тупі, бляшанки з м'ясом часів Першої світової війни, мило німецьке і фінське, сало «українське» — якийсь субстрат, що профанував саму ідею цього шляхетного продукту, годинники різних фірм і вартостей — від золотих швейцарських до мельхіорових «Сказ об Урале», шовкові жіночі панчохи — усі без винятку «із Франції», цукор справді український, обмундирування всіх армій світу і, звичайно, примусні голки. Назагал, як на військовий час, базар був дуже бідний — зброю ніхто не продавав, курви всі були якісь жалюгідні, підтоптані й жахливо розмальовані, алкоголю не було.

— Та це ніби й не базар, дідькове насіння, — скипів зголоднілий і тверезий Остап.

Несподівано з'явився чоловічок, віку невизначеного, одягнутий у італійську шинелю і совєтську шапку-вушанку з невицвілою п'ятикутною плямою на місці червоної зірки, як не дивно, поголений і без фізичних ґанджів, тобто з обома ногами, руками й очима. Підозріло.

— Шо панове-офіцери шукают? — спитав, старанно прагнучи говорити українською, але з помітним московським акцентом.

— Йди собі, старий, — огризнувся Дмитро. Але Остап зупинив його і потягнув чолов'ягу за рукав до себе:

— Не завадило б вінца випіть.

— Вінца нєт, а спірта — хоч залєйся, — жваво відповів московський чоловік.

— Що, Дмитре? — спитав Остап тоном, з якого все було зрозуміло.

— Гаразд, старий, веди, — гаркнув Дмитро на москвича.

— Прошу за мной, панове, — чемно запросив чоловічина офіцерів. Пішли вздовж дерев'яних яток і ввійшли в якийсь невеликий барак. Було тьмяно.

— Настасья, — крикнув мужичонка кудись у глибину і вже іншим тоном:

— Прошу, панове.

У приміщенні з'явилася жінка в куфайці й хустці навхрест, вона принесла ліхтар «летючу мишу» і повісила його над столом.