День для прийдешнього

А вона вже не бачила й Кукулика, бачила тільки сіру стіну розпачу, яка виросла перед нею. Пробитися крізь ту стіну, а що там? Там теж розпач, порятунку нема ніде, треба приготуватися до того, щоб жити й по той бік розпачу. Треба пробиватися далі й далі, як прохідники тунелю під крем’янистою горою, треба вгризатися в тверду гірську породу, стукати, поки почуєш зустрічний стукіт, поки тобі прийдуть на допомогу з того боку, хоч, може, й довго доведеться ждати, хоч і знесилієш у намаганнях.

Вона поклала важку трубку, з якої обізвалася до неї сувора доля. Про Жеребила вже забула. Забула й про Кукулика. Тільки соромно було за саму себе. І дивно.

Як же так?

Адже все було гаразд. Точилася суперечка. Цікава суперечка, витримана в загальноприйнятих рамках. Були різні думки. Нікому не нав’язувалися оцінки. І все ж баланс не сходиться. Загубилася копійка. Та сама копійка, яку проклинають усі бухгалтери на світі. Щоб знайти копійку, доводиться іноді витратити цілу тисячу карбованців. І тільки для того, щоб зійшовся баланс. Дебет-кредит-сальдо-бульдо. Плюс та мінус буде нуль, «так» і «ні» теж дають ніщо, логічний нуль, як у електронній машині. Кібернетика, бухгалтерія — ніщо тепер не порятує. Але ж десь є початок. З чогось усе це почалося. Ну, хай вона, її можна не брати до уваги. Вона стала спільницею Кукулика, вона повинна нести відповідальність за вчинений злочин, хоч і не знала про той злочин. А інші? Як вони піддалися? Чому вони горою стояли за те, що треба було Кукуликові? Де тут початок? Де?

Кукулик знову кашлянув. Цього разу вже нетерпляче. Всьому є межа. Не можна ж зловживати терпінням шановного жюрі і розводити дамську мерихлюндію від якогось там телефонного дзвінка! І так уже сидимо з самого ранку забалакані до краю, стероризовані телефонними дзвінками, майже без надії на те, на що сподівалися сьогодні зранку, і вчора, і цілий рік перед цим днем, і, може, все життя. Так, так, може, він, Василь Васильович Кукулик, усе життя ждав цього дня, дня свого найвищого тріумфу, і настання тріумфу залежить від тої он непоказної, негарної жіночки, а вона тягне!

— Що там у вас, Тетяно Василівно? — врешті не витримав він. — Сподіваємося, це не завадить вам висловитись до кінця? Бо я бачу, що деякі товариші хочуть виступити...

Погляд, кинутий на Кошарного, не пропав марно. Кошарний кивнув. Він готовий до бою. У нього теж знайдуться аргументи. Ого, ще й які!

— Так, ви вгадали, — спокійно сказала вона, — я справді висловлюся до кінця. Мені хотілося б... Мені хотілося б показати прихований механізм однієї машини... Розкрити перед поглядами жюрі таємничу камер-обскуру... такий собі таємничий реактор, де варилося злочинне зілля...

Кошарний стривожено метнув поглядом на Кукулика. Що вона верзе, ота божевільна баба? Чи Василь Васильович часом не розкрив їй таємниці? І тепер вона, злякавшись секретаря, злякавшись партійного керівництва, почне тут плести вертикуляси, показувати, яка вона свята та божа?

Кукулик кашлянув. Кашляння те мало нагадати Тетяні Василівні, чого він від неї жде, і водночас заспокоїти Кошарного. Не такий він, Кукулик, дурень, щоб довіряти жінкам таємниці.

Власна дружина нічого не знає. Мати рідна, коли б вона була жива, не дізналася б ніколи. А щодо секретаря, то це нічого. Секретар сьогодні один, а завтра буде другий, а ми перебудемо все і всіх. Ми їх обираємо, ми їх і не обираємо. Він посидів у нас, а там піде на завод, а там до артистів, а там ще кудись, у нього справ багато, він за все нібито й відповідає, а якщо розібратися, то не дуже й відповідає, бо, зрештою, він собі йде, а ми залишаємося, і ми відповідаємо кожен за своє. Ми — Інститут житла, ми організували конкурс, ми за нього й відповідаємо. І вже хто-хто, а Тетяна Василівна це знає і розуміє, а ще вона знає те, чого ніхто, окрім нього, Кукулика, з присутніх не знає і знати не може...

— Я хотіла б спитати вас усіх, товариші, — виждавши хвилю, промовила Тетяна Василівна мовби якось через силу. — Мені хотілося б спитати вас усіх...

Спитати не могла. Замовкла й важко дихала. Кукулик відчув, що на нього насувається щось незбагненне. Чи не страх? Але з якої речі? Від цієї жінки він міг ждати тільки любові. Кожна жінка має в собі заряд любові і повинна неодмінно кудись його вистрелити. Він, Кукулик, був для неї якраз отим об’єктом, на який виливалися всі запаси ніжності, симпатій, любові. Чого ж він злякався? Може, в них і не було любові? Ну, то вже як на це подивитися. Зараз не час. Адже ж було? Було. Спільники? Спільники. Змовники? Змовники! Хіба ж звідси можна ждати ножа в сдину?

— Ви щось хотіли? — сказав він їй з тою інтонацією, яку могла розшифрувати й зрозуміти тільки вона, але шифр загубився, до неї не дійшов глибокий сенс, захований у звукові його голосу, вона струснула з себе заціпеніння, твердо сказала:

— Я хочу спитати вас усіх: що вам казав товариш Кошарний, даючи на рецензію проекти?

Кукулик похитнувся від несподіваного удару: Несподіваного і смертельного. Якби ж то не вона! Якби таке запитання поставив хтось інший! Діжа, наприклад. Від нього б Кукулик просто відмахнувся: демагогія! Брайкові б відповів: конкурсом треба керувати, щоб не пустити справу на самоплив. Кошарний групував громадську думку. Але Тетяна Василівна!

Бум-м! Все полетіло шкереберть. Все посипалося, як з верби груші. Битву закінчено. Пошлемо санітарів підбирати вбитих і поранених?

Та ні. Ще не кінець. Кошарний б’є з флангу. Він схоплюється, червоний, спітнілий, переламується майже навпіл, щоб дістати Тетяни Василівни і вжалити її своїм криком, і кричить їй просто в обличчя:

— Це інсинуація! Брудна інсинуація!

Санітари стоять з носилками. Вони ждуть.

ДЖОКОНДА

— Повір мені... я нічого не можу збагнути... Це... ти в мене... перша... Ти...

— А ти в мене...

Треба було казати далі: «А ти в мене вже не перший» або: «А ти в мене другий». Другий — який жах і сором! З її гордістю, з її неприступністю — і другий! А перший був там, у горах, коли вона помішалася на альпінізмі, перший був альпініст, майстер спорту, чорнявий, вогненноокий, білозубий, дужий, здоровий, як тур. Коли видряпувалися на вершину і лічили пульс, то в декого він доходив навіть до 160 ударів на хвилину, а сто тридцять чи сто сорок — було звичайне явище, а в нього ніколи не перевищувало 88. Сімдесят два удари на рівнині і вісімдесят вісім після підйому на гору, хай хоч найвищу. І ніколи більше. Залізне серце. Чи він зачарував її своїм серцем? Негідник з залізним серцем. «Навіть твоя тінь має колір живого тіла, навіть тінь сповнена твоїми неповторними запахами». Як вона могла слухати таку гидоту? І це їй подобалося. І коли він цинічно заявив їй, що його любов дійсна тільки на вершинах, а на рівнині вона зникає, їй ще навіть лізло в голову оте дурняче з «Кармен»: «У нас ведь было счастье». Той ждав від неї сцен, істерик, розпачу, але вона втрималася, хоч важко було. Не діждеться! І ніхто ніколи від неї не діждеться! Він тоді ще сказав їй: «Не журися, дитинко! Краса в жінок, як пальне в атомному реакторі, — її вистачає надовго». — «Ти не помилився, — відповіла вона йому, — моєї краси справді вистачить надовго, дуже надовго. Тільки не для таких...» А тепер? Не може вона сказати Володі: «А ти в мене другий». Він сказав: «Ти в мене...» Вона відповіла: «А ти в мене...» І все. Досить. Краще не скажеш.

І тут з нею сталася істерика. Не через Володю, а через того, через спогади про те давнє... Вона впала Володі на груди і зайшлася в мовчазному плачі. Задрижали її зсудомлені (тепер уже не зіщулені кокетливо, ні) плечі, затіпалася вона вся. Ой Володю, Володю, аби ж ти тільки...

Вони сиділи під старим дубом, дуб кропив їх зеленою росою, хмари бігли по небу, напливаючи на сонце, що випручувалося з їхніх обіймів, полохливі тіні бігли по землі, черкали Вероніку по ногах, лоскотали їй шию, високу білу шию. Володя безпорадно пригортав дівчину до себе, озирався навкруги, мовчки шукав звідкись порятунку. За дубами, з зелених гущавин захрипіло:

— Хар-р-р! Хар-р-р!

Вероніка вся тіпнулася:

— Що це? Що?

— Не бійся, шуліка, — сказав він.

— Я так злякалася.

— Не лякайся, я з тобою. — Тут, мабуть, слід було сказати традиційне: «І завжди буду з тобою», але Володі не хотілося казати традиційного, а свого він нічого не вигадав. Він погладив пальцями шию Вероніки і промовив тихо:

— Яка в тебе шия!

— А яка? — вона підвела на нього очі. В очах ще блукав страх, блукали далекі грози душевних тривог, і від цього очі в неї були, як ніколи, чудові.