День для прийдешнього

— Вероніко, ти смієшся з мене! На тебе впливає близькість скептично настроєного робітничого класу. От робітничий клас пропонував мені йти в будівничі. А чи відомо вам, магістер ляпідорум і цементорум-бетонорум, що в нас архітектурою заправляють старі діди, оті самі, що ліпили колись колони до гаражів? І чи відомо вам, що в Румунії, яка виходить зараз на одне з перших місць у світовій архітектурі, на чолі архітекторів, які роблять ці чудеса (молодих, звичайно, архітекторів), стоїть тридцятилітній Лазареску? А головний архітектор Гавани Рікардо Порро має тридцять п’ять років, і його смаки... Гена... ходяче «Гу із гу?», скажи йому про Рікардо Порро.

— Будь ласка, — погодився знавець Заходу в його наймодерніших проявах. — Анкета Рікардо Порро: «Улюблений письменник — Беккет, улюблений поет — Сен-Джон Перс, настільні книги — «Портрет художника» Джойса і «Доктор Фаустус» Томаса Манна, улюблені художники — Міро, Клее, Шагал».

— Ясно? — спитав Гнатко. — Можна далі не продовжувати? Ви чули коли-небудь ці імена? Бачили картини? Читали книжки?

— Ні, — щиро визнав я. — Окрім «Доктора Фаустуса», нічого не чув і не бачив.

— А все це — геніальні люди. У нас недавно продавався в магазині іноземної книги альбом Клее. Ось я зараз принесу.

Він вибіг до сусідньої кімнати, повернувся з альбомом, швидко гортав його перед очима у мене.

Мелькали різноколірні трикутники, квадрати, якісь божевільно ламані лінії, химерні осцилограми чиєїсь хворобливої уяви.

— Він що — божевільний, цей Клее? — спитав я.

— По-перше, він покійник. По-друге, так, справді під кінець життя він став божевільним, але що з того? А Врубель? А Мусоргський? А Гоголь?

— Але ті тяжко хворіли в кінці життя. Вони лишили після себе великі твори, а цей — якийсь дикий орнамент свого божевілля.

— Твоїми устами промовляє дикість, — зітхнув Гнатко. — Давайте вип’ємо за те, щоб дикість зникла з нашої Землі. За прихід цивілізації. Сказати таке про Клее? Я купив цей альбом і перестав ходити на лекції до інституту. Що я там почую?

— Хто попав у лабети до Клее, скоро не вирветься, — докинув лисий Гена.

— Слухайте, ви це серйозно? — вже не в жарт стривожився я.

— А ти — теж серйозно? — округлив очі Гнатко.

— Я — дуже.

— Ніко, — звернувся він до Вероніки, — де ти взяла це археологічне чудо, на яких загальних зборах викопала?

За Вероніку відповів я сам. Мене вже стало злити оце базікання.

— Ти підожди, Гнате, не теревень...

— А то що — в зуби даси за відсутністю аргументів? Це тепер модно. Указ навіть такий є — бити морду.

— Морду не морду, а...

— Ясно. На дуель ти мене викликати не зможеш: тепер дуелей нема — їх замінили листи до редакції. В комсомольську газетку напишеш. Абстракціоністська забігайлівка?

— Крути, крути, — сказав я.

— В суд передаси, — розпалювався дедалі більше Гнат. — Суд тепер шик-модерн. Особливо товариський. Письменники пишуть про це цілі романи. Поети шкрябають вірші. Поетизація товариських судів. Так би мовити, пароксизми гуманізму.

— Не турбуйся, — сказав я, — не буде ні биття морди, ні суду.

— А що ж буде?

— Просто хотів би, щоб ти прийшов хоч завтра вранці до нас у гараж і розповів нашим хлопцям... ну хоча б про Клее. І альбомчик можеш прихопити.

— Ясно. Передовичок заочничок. Хочеш пустити на мене темну масу. Шофери і Клее — це шикарно. На скільки процентів виконали сьогодні план, товариші? Ах, про вас передаватимуть сьогодні в останніх вістях? Ей, хлопчики-мальчики, дівчата-скакушечки, байстрята-безбатченки, перестаньте шукати в ефірі джазові пісеньки, шукайте останні вісті.

Тут уже не витерпіла навіть Вероніка.

— Замовкни, Гнате, — строго сказала вона.

— Не заважай, хай вибалакається, — спокійно промовив я.

— Попереджаю: вам доведеться довго ждати, у мене дуже великий запас слів. Шекспір, Блок, Ремарк, Хемінгуей, Хікмет, Квазімодо, Цвєтаєва...

— Коти-коти — вже розізлившись, сказав я, — колеса круглі, язик без кісток. Наярюй, а я послухаю. Отже, Клее — раз. Далі? Шагал, Брак, Сальвадор Далі, Поллок, Бюффе. Хто там ще?

— Еге, котик випускає пазурці: перетворюється на тигра. Йому відомо дещо. Це у вас у гаражі на політзаняттях проходять?

— Уяви собі, проходимо. І заходимо так далеко, що тобі й не снилося. Від козака Мамая до Пікассо, від фресок Тасіллі до Дієго Рівери і Сікейроса, від пам’ятника Хіросіми і Стіни націй Бухенвальду до Ренато Гуттузо і Адольфа Гофмейстера...

— Так, — підсумував Гнатко, — пішли в моду шофери-енциклопедисти з реалістичним нахилом, з поправкою на двадцяте століття. Двадцять перший вік у допотопному гаражі. Місіонер серед заблуканих дикунських душ. Глянь, у мене перстень на пальці, з печаткою. Дикість! Забобони! Жах! Навертай мене в свою віру. Промовляй гучні слова про ідеали.

— А що, ці слова — не модні?

— Просто на них багато пороху.

— А ти замість базікати подбав би ліпше, щоб виблискували ці слова завжди і не покривалися порохом.

— Ходімо звідси, — шепнула мені Вероніка. — Гнат сьогодні просто здурів.

— Він здурів уже давно, — вголос сказав я.

— Ми лаємося, — констатував Гнат. — У нас нема чим крити, ми криємо лайкою, скоро перейдемо до матюків.

Атака почалася з дитячого: «Віддай, це моє!» Гнат і, мабуть, деякі з присутніх, може, отой композитор або отой поет з своїми булижниками, — всі вони мали на мене зуб за Вероніку. Ага, ти хочеш відібрати в нас таку дівчину, нашу дівчину? Не дозволимо! Покажемо їй, на кого хоче нас зміняти, покажемо тобі самому твою відсталість і всезагальну інтелектуальну зачуханість.

Але це тільки початок. Далі — більше. Атака розрослася. Вона вже спрямована не тільки проти мене — проти всього нашого життя.

— Найкраще піти звідси, — підождавши, поки підведеться Вероніка, і, підвівшись теж, сказав я, — вас тут багато, я один, ви вже більш-менш притерлися один до одного, я серед вас — чужий. У вас все ж таки, очевидно, є якісь спільні точки дотику, в мене з вами їх нема і ніколи не буде. Але перед тим, як піти звідси, я хочу сказати вам ось що.

Вам не подобається наше життя, наші ідеали, наша праця, наші люди. Все для вас — не так. А як же треба? Вам здається, що ви знаєте. Насправді ж ви співаєте з чужого голосу. Ви пішли за тими крикливими кабінетними пророками Заходу, що буцімто склали біблію сучасної людини, написали її тексти, намалювали мініатюрки, змайстрували псалми й молитви. Якщо вірити їм і вам, то людина — ніщо. Вона гола на океані снігів життя. Бийся все життя головою об стіну, голова розіб’ється — стіна зостанеться. Тоді нащо битися, задля чого боротися?

Щастя? Воно по той бік стіни, до нього не проб’єшся, про нього можна тільки марити! А тому — віддаймося суму і розпачу, попливемо на хвилях підсвідомості аж до химерних галюцинацій, — чим дивовижніші наші марення, тим багатші наші натури. Нас не вдовольняють коробки будинків, у яких люди одержують квартири, ми вмираємо без каплиці Массачузетського університету, збудованої Ван дер Рое, і без каплиці Роншана, зробленої великим Корбюзьє.

Гаразд, допустимо, що це справді може бути цікаво: глянути на дивовижно багату натуру. На того Корбюзьє, який майже півстоліття споруджував оригінальні будинки, співав гімн людському житлу, а потім втяв у Роншані якусь бетонну подушку на павучих ногах, і назвав її каплицею, і засклив щілини-бійниці в подушці різнобарвним склом, несміливо натякаючи на втрачену красу середньовічних вітражів. У Корбюзьє відчай людини, ідеали якої розбилися об холодну байдужість капіталістичного суспільства. Але ж у вас: що є, окрім декларування своїх так званих багатих натур, які ваші заслуги? Що дали ви народові? Хто годуватиме ваші натури? Хто сіятиме для ваших натур хліб і шитиме штани?