День шостий

Вони обидва говорили тільки про Надю, уперто обминаючи Саньку.

— Житиму, коли не вб'ють, — додав Козак.

— Про смерть солдат не говорить. Треба бути готовим до неї, а говорити нащо?

— Та це само вихопилося.

— Підемо разом, — сказав Султанов. — Коня заведемо на пашу до їздових, а самі додому. Солдатам про це — не треба.

— Я розумію.

— Нікому.

— Слухаю.

— Подивимось, як складатиметься обстановка. Може, завтра відвідаємо їх. На півгодинки. Заперечень немає?

— Хто б же проти доброго діла, товаришу сержант?

Два дні, а вже скільки подій, а третій, що обіцяє третій? Ще більшу поразку чи надію? Поза межами його поразки лишалася молодість, кружляла довкола нього, як невтомний птах у літньому небі; приносила гіркоту, але й силу. Поки не був у дівчат із Султановим, ще не відчував до кінця своєї закоханості в Саньку, соромився її, лякався, а тепер зрозумів, що не може уявити свого життя без неї, хотів стати за одну ніч, за годину героєм, звершити подвиг, вкрити себе безсмертною славою, щоб бути гідним коли й не її любові, то бодай уваги. В його настирливому почутті, яке заволодівало ним дедалі дужче, було, мабуть, мало дорослості, а більше дитячого, чистого й безпомічного. Вважав себе воїном, захисником батьківщини, прагнув у всьому дорівнятися мужньому й досконалому, як точний механізм, Султанову, а сам, власне, лишався дитиною, і світ для нього був безмежний і яскравий, хоч і наповзала на нього звідусюди пітьма і темрява, хоч довкола палало, гриміло і смерть шуміла косою, нікого не жаліючи. Ні стогону, ні туги, сяючі очі в дітей і чисті душі. Хто коли взнає, які рани були На цих душах і чи вони тільки жертви, а чи й переможці? Дитинство перемагає всі війни на світі, бо дитинство — це життя і незламні надії.

Ці два дні для Козака були найтяжчі за всі страшні дні війни. А він же досі вважав, що вже все пройшов, зазнав усього, і не міг уявити страждань душі, перед якими всі страждання і поневіряння тіла — нікчемність і смішність.

Видовище його душі було непривабливе для Козака. Відчував покИнутість, сирітство, безнадію, ось ти нікому на світі не потрібний, але лунає залізний голос Султанова, що закликає до дій простих і водночас значущих, і тобі стає соромно за свою малодушність, ти мовби випручуєшся з лабет тяжких кошмарів і виразно бачиш усе, що тебе оточує, і з радістю переконуєшся, що ти не сам, що біля тебе найвірніші, святі своєю чистотою люди, і безнадійна порожнеча в душі наповнюється, кожна річ, кожна травинка стає твоїм спільником, у небі білі хмари, річка за плечима дихає силою, стара козацька хата над кручею обкурює тебе смачним димом, і недозріла хлоп’яча самотність відлітає від тебе легко й нечутно.

Тої ночі довго не спалося. Втома з них уже злетіла, сили в молодих тілах було стільки, що не знали, куди її дівати, до того ж всім кортіло довідатися про таємничий похід сержанта з Козаком, але Султанова розпитувати не насмілювалися, та він і спав окремо від них, у погрібнику, зате Веніамін мав стати жертвою для допитів, знущань і розтерзання.

Наскакували на нього по черзі Палярус і Гра- новський, навіть Боря Тетюєв виявляв мляву цікавість, хоч, щоправда, і клав заспокійливо перед тим руку на плече Веніаміну.

Козак не піддавався ні на які розпитування.

— Відвідали господинь цього обійстя. Сержант Султанов від нас усіх перепросив за вторгнення, пообіцяв, що ми не спричинимося ні до якого ущербку… Ну, оце й усе…

— За низеньким перелазом лежали ми удвох разом! — замугикав Палярус. — Грановський, як тобі така музичка?

Грановський лишався послідовним лицарем музики навіть перед легковажним Палярусом.

— В музиці — найбільша людська радість! — зітхнув він.

— А в дівчатах? — поцікавився Палярус. — Наш Малий у цім ділі темний, а я трохи розбираюся. Ну, в тебе, Грановський, памороки забиті музикою, це я розумію. Сміх у залі. В артилерії ти опинився як? Побачив розстріл дезертира і зрадника і — ах, ах! — втратив свідомість, бо твоя музикальна душа…

— Неправда! — вигукнув Грановський. — Я мужньо переніс це все, але моя мама…

— Так, так, так, твоя мама…

— Палярус, — загрозливо промовив Грановський, — я вже казав тобі, що таких, як ти, кидав через себе обома руками. До твого відома, я можу носити столи в зубах. Ти це розумієш? Не тільки іризти мундштук кларнета, а й столи…

— Братці, — примирливо обізвався до них Боря Тетюєв, — ну чого ви, братці?

— А нам, між іншим, дещо інтересно, — переметнувся з Грановського на нього Палярус. — І не те інтересно, що в тебе був бог Аполлон. Чхати ми хотіли з високої дзвіниці на всіх Аполлонів! І не те, між іншим, звідки тут з'явився великий кларнетист Грановський…

— Я з'явився з Києва, — подав голос Грановський. — Може, це комусь не подобається? І може, той хтось повідомить, звідки з'явився він? у Києві коло святинь стоять танки. І коло тих святинь падають бомби. Може, вам цього не досить? Я народився у тому великому місті, і я хочу його захистити… Звичайно, звідки вам знати, що таке Київ?

— Пожвавлення у залі! — обізвався Палярус. — Хто може щось мати проти Києва, хоч я особисто й не був у ньому? Був, не був. А хто з вас був у Москві? А хто знає, як ми проходили штольні для метро? Охотний Ряд — я там днював і ночував! Ну, а тепер ось тут… Красавиця моя талантами полна… А Козак наш був і мовчить. Мовчиш, Козак?

Вони так і заснули піц ці незлобливі перемовляння, спали тяжко, без снів, через кожні дві години когось із них будили, щоб ставав на варту, над одним світив місяць і сяяли далекі загадкові зорі, над іншим місяця вже не було і зорі примерхали, ночі були короткі й тривожні, а дні безмежні в їхній великій красі, неосяжливості й незбагненній загрозливості.

Третій день починався набридливою буденністю, нудьгою обов'язків. Кому хочеться підйомів, фіззарядок, повзання, стройової, сержантського крику? І все призначення твоє на землі зведено до механічного повторювання якихось рухів, а все життя, всі потреби вміщаються у речовому мішку. Та водночас вони, хоч і не усвідомлюючи до кінця, відчували, що долі їхні зливаються з цими просторами, з степом, рікою, небом, деревами, травами і це піднімає їхній дух і робить його незламним.

Навіть Ардаб'єв, цей чоловік з доброю, неповороткою душею, геть чужий насильству і нищенню, коли від нього вимагали твердості й мужності, згоджувався беззаперечно, але одразу й питав:

— А що ж — мужність, щоб когось убити?

— Ні, погладити по голівці й розчесати кучері, як у Планкіна!

— А нащо його вбивати? — дивувався Ардаб'єв. — Притиснути, щоб не пискнув. — Хіба не досить?

— Притиснути? — Палярус не міг стриматися від сміху. — А як ти собі це уявляєш, дитя прикаспійської природи? Фріц сидітиме і ждатиме, поки ти його нагнітиш? Сміх у залі!

Зате Ардаб'єв був неперевершеним гравцем у шашки. Носив у своєму протигазі картонну дошку і шашки, щойно видавалася вільна хвилина, всідався з ким-небудь з батарейців на травичці і знай заганяв усіх у «нужники». Навіть сержанта Султанова з його точним і безпомильним розумом. Єдиний, хто міг ще якось змагатися з ним, був Боря Тетюєв, але й той зрештою вклякав і піднімав безрадно руки перед цим втіленням упертого спокою і незбагненних хитрощів.

Саме з цим своїм спокоєм і причалапкав Ардаб'єв по обіді третього дня на вогневу.

Займалися гранатометанням, зовні мовби спочинок і іра молодечих м'язів, але Султанов домагався високих показників, йому не досить було сорока й п'ятдесяти метрів, хотів ще більшого, а на таке не- здатен був ніхто, крім Грановського, який, здавалося, міг закинути гранату будь-куди, перевершував у цьому самого сержанта і не заносився, не індичився, скромно пересмикував широкими плечима, казав:

— Ну й що тут такого? Подумаєш, граната!..