День шостий

Султанов ударив по «рамі» з автомата, пролунав дружний залп з карабінів, ніякої шкоди «рамі» це, ясна річ, не завдало, не відвернуло її і від наміру наздогнати караван і нависнути над ним чорним круком.

— Високо! — тупнув спересердя Султанов. — Високо й далеко! Що ж там «Дегтярьов» мовчить? Може, хоч трохи полякав би фашиста!

— Та вона, зараза, броньована, товаришу сержант, — заганяючи новий патрон до патронника, сказав Палярус, — їй наша стрілянина, як дівці лоскіт!

— І не влучиш у цю «раму», — підтримав його Грановський.

Козак стріляв мовчки, вицілював у мотори, в крило, бив і бив, задихався од бажання влучити, відігнати, збити, знищити проклятого фашиста і мало не плакав од марності своїх намагань.

Кулемет застрочив з-за високого берега. «Рама» летіла далі.

— З гармати б її ляснути! — сплюнув собі під ноги Палярус.

— Ми не можемо демаскувати позицію. — Султанов поміняв диск в автоматі. — У нас особливе завдання.

Козак хотів крикнути: «А це? А це хіба не завдання? Щоб порятувати людей — не завдання!»

Не крикнув, та й ніхто не встиг будь-що сказати, бо в цей час, перекриваючи їхні постріли, забубоніло згори.

— З кулемета б'є, сволота! — скреготнув зубами Палярус.

— Великокаліберний? — висловив здогад Грановський.

— А то ж який!

— По нас б'є, чи що?

— По баржах, — тихо промовив Султанов, і Козак побачив, як потемніло від горя його обличчя.

— Товаришу сержант, — благально притиснув він руки до грудей, — треба ж щось робити! Треба ж…

— Треба, — сказав Султанов. — Звичайно треба. За мною! Бігом! Вогонь!

Вони побігли навздогін за караваном, так ніби могли стати ближче до «рами» і таки дошкулити їй.

А може, Султанов сподівався, що повітряний пірат облишить беззахисних мирних людей і відкриє вогонь по солдатах?

Даремно він сподівався.

Новий звук додався до бубоніння фашистського кулемета, ниючий, гострий, так ніби хтось просвердлював у повітрі дірки, а тоді все повітря над караваном обірвалося, шелеснуло, накрило баржі й буксир спалахами чорного вогню, розірвало ревучими вибухами. Люди з барж стали стрибати в воду, інші металися по палубах, на буксирі ревнуло ще й ще, висока його труба дивно підстрибнула, перехилилася і полетіла в повітря, ще повна чорного диму, викреслюючи за собою жалібний слід, а тоді й увесь буксир, охнувши на всю ріку, розверзся до найглибших своїх нутрощів і повився густою білою хмарою, димом, туманом, і той страшний туман потік і до барж, став накривати їх, ховаючи від ока фашистського льотчика.

— Ардаб'єв! Будник! — скомандував Султанов. — Запрягати воза — і туди! Рятувати людей. Грановський! Негайно в село, знайти голову сільради, хай організує допомогу потерпілим! Знайти командира роти, доповісти, що тут. Я з Козаком і Палярусом — туди! Всім ясно? Виконувати!

Коли вже бігли до страшного того місця, Султанов озирнувся на Козака, махнув йому рукою:

— Вернися назад, знайди Саньку, попроси, щоб Наді — нічого. Коли й сама не бачила, скажеш, а сестрі щоб ні слова. І назад! Ясно?

Бігти Козакові далеко не довелося. Санька стояла біля живоплоту на краю свого садка і мовчки дивилася на те, що діється на Дніпрі.

— Все бачила? — насилу вхоплюючи віддих, поспитав Козак.

— Не сліпа.

— Ти… ото… Надьці… Не треба, щоб вона знала…

— Що я — дурна?

— Ну, я побіг!

Вона мовчки дивилася йому вслід.

До вечора рятували вцілілих з каравану. З села приїхали підводи, запряжені волами, командир роти прислав взвод піхотинців, артилеристи Султанова, хоч самі пережили весь жах того, що відбувалося у них перед очима, теж помагали людям, перев'язували поранених, заспокоювали жінок, сушили одяг дітям.

У Козака було відчуття, ніби сам побував у справжньому бою, ніби то його розстрілював фашистський нелюд, розбомблював, палив вогнем, топив у воді, добивав ще й на березі.

Не було в них жартів і кпинів того вечора і розмов теж не було, вимучені й виснажені, ховаючи один від одного ніяковість од власного безсилля, з яким довелося зіткнутися у всій жорстокій відвертості, вони й спати влягалися не поряд, а порозбрідалися по всьому городу і заснули одразу, мовчки, рятуючись од можливих докорів і оскаржень.

Самі ж не могли ні докоряти світові, ні оскаржувати його.

Козакові приснився страшний сон. Ніби йде він до свого діда Дійона, а в дворі у Трохимів притаївся вбивця з двостволкою і жде, коли Веніамін заверне в провулок, пригинцем, поза тином біжить по двору, виставляючи поперед себе довгу рушницю. Але хлопець побачив темну спину і чорну рушницю теж побачив, і хоч не знав, за що його можна вбивати, все ж притаївся, проповз до провулку попід бузиною, тоді, притискуючись до стіни Трохимового сарая, прослизнув далі, опинився навпроти дідового перелазу під шовковицею. Тепер перестрибнути через перелаз, а там за хатній причілок, а тоді до хати, але для цього треба перескочити на той бік провулка, а місяць світить зрадливо, по-розбійницькому, з мертвою байдужістю. Веніамін все ж кинувся через провулок, майже впав за перелаз, але загаявся на якусь мить, позаду бахнуло з обох стволів, дріб ударив у товстий шар пилюги, накубленої вдень курми, але Козак був уже біля хати, він поплазував за причілок, убіг у сіни, подерся по драбині на горище, грюкнув за собою лядою, хапливо носив на неї все, що знаходив тяжке, тоді сам сів зверху, дрижав, плакав…

ї прокинувся весь у сльозах і розпачі.

А коли б тепер гнався за тобою фашист? Де б ти сховався? Він прошиє чергами з автомата стріху, запалить хату, підожде, поки вискочиш з вогню, і однаково вб'є тебе і не матимеш ти ніде рятунку.

На власній землі ніде сховатися? А чом би ти мав ховатися? Ти ж воїнї У тебе зброя, і вміння, і твердість.

Чи була в ньому твердість — він ще й сам не знав. Та й звідки?

Козак лежав без сну, слухав, як кумкають жаби в теплих затоках (мовби нічого й не сталося тут удень!), впівока стежив, як ходить між землею і зорями їхній вартовий (здається, Грановський?), тоді тихо поповз туди, де мав спати Боря Тетюєв. Пахло відволоженою кукурудзою, і трава теж пахла росою, уже, мабуть, незабаром світанок, і сонце, і день великий і прекрасний. Чи ж прекрасний?

Він знайшов Борю. Той спав обличчям до зір, розметавши руки, добрий і гарний, може, й справді схожий на того бога Аполлона, про якого з таким захватом розповідав своїм товаришам — хто ж то знає? Козак доторкнувся до Бориного плеча, Тетюєв стрепенувся:

— Ну? Хто? Що?

— Це я. Козак.

— Налякав.

— Пусти на твою шинелю.

— Ну, давай.

— Сон страшний приснився.

— Не мороч голови. Солдат і спить тільки для того, щоб бачити сни.

— Але ж страшний!

— Мало тебе сержант ганяє.

— Слухай, Борю, ти ж не був там, на березі…

— Не був. А ти думаєш, не уявляю? Я ж тобі розказував, як мене цілував майор? Тебе коли-небудь цілували?

— Тільки мама.

— А чоловічих поцілунків не знаєш?

— Ні.

— Отож. А це — тільки перед лицем смерті. Смерті — розумієш?

— Ну!

— А ти з якимсь там сном.

— Мені тяжко.

— Заспокойся, — Тетюєв узяв його за руку. — Глянь, яке тут у вас небо, які зорі, яке диво. А ота світляста смуга через усе небо — як вона зветься у вас?