Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]

— Мула, а яблука?.. — питав я. — Ти забув про них?..

— Ні, не забув, — відповідав мій товариш. — Яблук нема. Ще повинен вирости сад!..

Вулицями міста ми бігли, несучи по черзі Цербо, бо пес на трьох коротеньких лапах не міг пересуватися так швидко, як ми. Але він цього не розумів і тому на руках пручався.

Зупинились ми лише тоді, коли за межею міста побачили ручний водяний насос. Ми зраділи, роздяглися до пояса, качали воду й по черзі підставляли голови й спини під крижаний струмінь. Хотіли скупати ще й Цербо, але герой-коханець здогадався про наш намір і відшкутильгав подалі.

Тепер ми простували до нашого села шляхом, яким ніколи раніше не ходили, бо він був найдовшим. Обабіч автостради до обрію простягалися квітучі поля, і в них ми з Мулою бачили безліч маленьких будиночків — жовтих та блакитних. Між квітів розташовувались справжні містечка, в яких мусили жити дуже й дуже малі мешканці.

— Вулики, — сказав вдоволено Мула. — Тут стоять пасіки Продавця лотерейних квитків.

Мула знався на бджолах, і ми з ним навіть інколи допомагали сусіду-пасічнику качати, мед. Цю роботу я не надто любив, бо мене комахи жалили, а Мулу — ніколи. Мабуть тому, що він їм подобався.

Далеко в полі, поруч з однією пасікою, ми помітили кілька легковиків і автоцистерну, в яких зазвичай возять бензин. Навколо вуликів бігали якісь люди, і вітер з поля приносив до нас звуки пострілів.

Ми з другом вирішили підійти ближче, щоб дізнатись, чи не потрібна допомога.

Від пасіки чулися зойки та лайка. Люди, схожі на нас, — у костюмах, але з пістолетами в руках, кружляли полем, махали руками, кричали, падали й качалися по траві.

За хвилю ми розгледіли, що ті люди зовсім не люди, а хроби, і за кожним із них женеться й жалить хмарка розлючених бджіл. Вся пасіка була розтривожена, загрозливо гула, і з власного досвіду я знав: підходити до такої пасіки близько не слід.

— Атдавайтє мьод, жужжащіє! — волав якийсь хроб з обліпленим комахами обличчям. — Атдавайтє, а то другой базар будєт!.. — і він рукою стер зі своєї розпухлої пики бджіл, пересмикнув затвор пістолета й вистрілив у найближчий вулик.

У дерев'яному будиночку утворилась маленька дірка, з неї вервечкою вилетіли кілька десятків бджіл і накинулись на хроба.

— А-а-а! — закричав він, впустив зброю та побіг у поле.

Один з автомобілів, що стояли неподалік пасіки, завівся та під’їхав до нас. Скло дверцят опустилося на сантиметр, і зсередини в утворену щілину закричали:

— Ми зробимо, зробимо!.. Скоро все зробимо!.. Зачекайте ще хвилинку!.. Ми заберем у цих клятих бджіл мед. Зараз їх усіх потруїмо й заберем! Ви ж бачите: по-доброму вони віддавати не хочуть!..

Раптом до щілини залетіла бджола, скло негайно піднялося, з машини почувся приглушений зойк, дах легковика прошила автоматна черга. Автомобіль рвонув з місця й завихляв по полю.

Ми нічого не второпали, проте, неподалік у траві побачили повалений дерев’яний стовпчик із табличкою:

«Приватна власність Продавця лотерейних квитків.

Пасіка № 12».

Замість нього стояв уже новий, металевий, зі словами: «Медофірма Великого Боса. Вхід стороннім заборонено!»

— Цю пасіку, мабуть, купив Великий Бос, — припустив Мула, коли я вголос прочитав напис.

— А наші невзуті ноги в траві не видно, а видно лише над травою краватки та костюми. Тому ці, в машині, не здогадалися, що ми придурки, — сказав я.

Тим часом із кабіни автоцистерни вилізло двоє екіпірованих, немов пожежники, дворуких і двоногих істот. Неможливо було дізнатись, хто вони, бо на їхні обличчя були вдягнуті протигази.

Бджоли не могли протнути жалом ґуму протигаза і лише застрягали в ній, билися своїми брунатними тільцями в круглі скельця, що захищали очі істот.

Дворукі й двоногі перевальцем дісталися шлангу позаду цистерни й почали відкручувати якісь червоні вентилі. На цистерні було написано: «Обережно! Отрута!»

Ми з Мулою побігли до істот у протигазах, кричучи:

— Не можна!.. Усе на світі має бути справедливо!..

Дворукі та двоногі повернули до нас свої пики в протигазах, щось нерозбірливо один одному пробубоніли, нахилились та продовжували відкручувати вентилі. Тоді ми з товаришем накинулися на одного й ухопили його за заховані у срібний скафандр кінцівки: я — за верхні, а Мула — за нижні. Двоногий тривожно забубонів, почав борсатись із нами, і тут раптом я відчув удар по голові. Я озирнувся: за мною стояла друга істота і тримала в руці великий гайковий ключ.

«Зрозуміло, — подумав я, — тепер усе зрозуміло…» — і впав у квіти.

Прийшов я до тями через те, що хтось лизав мені щоку. Я подумав, що це знову дорожня повія, і вирішив ще трохи не подавати ознак життя — поки не почне робити мені штучне дихання… Та я все лежав із заплющеними очима, а щось тепле, шорстке, вологе й велике торкалося моєї щоки, з шурхотом облизуючи її, немов льодяник, і не поспішало робити «реанімацію».

«Якесь воно підозріле, — міркував я, лежачи, — надто велике. Язичок повії був разів у п’ять меншим. А це дихає важко… Мабуть, мене вподобала якась корова», — і я наважився розплющити очі. У мою темну голову порснуло світло, і відразу заболіла потилиця.

Наді мною височів наш Цербо. Так, саме височів! У бійці з істотами ми забули про нього, а тепер Цербо стояв наді мною великий, наче слон. Один лиш його висолоплений язик важив, певно, десяток кілограмів.

«Я зменшився! — істерично здогадався я. — Неймовірно зменшився!» — і тут наді мною став ще й Мула, але звичних розмірів, посміхнувся та сказав:

— Підводься.

«І Мула теж зменшився!» — тихо панікував я, але поволі встав.

— Він їх зжер, спокійно повідомив мій товариш.

— Хто? Кого?.. — не зрозумів я.

— Цербо їх проковтнув, — уточнив Мула.

— Та кого ж?

— Дворуких і двоногих. Проковтнув і збільшився.

Я зітхнув полегшено, але все одно мені не вірилось, тому я спитав ще в такси, задерши голову:

— Цербо, ти поковтав тих істот?..

Очі собаки були сумні, і пес жалібно вискнув, ніби підтверджуючи: «Так, я їх зжер!»

— Ну, то тепер із півмісяця можеш не їсти, — підбадьорив таксу Мула. — Їжа, то таке марнування сил і часу!

Напевно, велет-Цербо не поділяв цієї думки, бо гримнувся на траву, поклав велетенську голову на землю та зробився ще сумнішим.

Ми позакручували вентилі на автоцистерні, знайшли в кабіні грубу мотузку та зробили для Цербо імпровізований нашийник, щоби було видно, що це хазяйський пес, і щоби його не забрали гицлі.

На автоцистерні ми рушили польовим шляхом. Цербо, не коротший тепер від нашого довгого автомобіля, дріботів за нами, мов лоша за возом. А хвора лапа собаки дивним чином видужала.