Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]

Бос із Перелюбом, маневруючи на танку довкола рову, теж потроху чавили хробів, бо тих було справді, як колорадських жуків, і не чавити їх було неможливо. Отже, маневруючи, вони стріляли по фортеці і добряче поруйнували вежу над головною брамою. Що ж до власне головної брами, зачиненої мостом та грубезними ґратами, то її штурмував спочатку керований робітниками автокран. Видовживши стрілу, він зачепив гаком один із ланцюгів і намагався опустити міст. Коли це не вдалося, під’їхав розлючений Бос і кількома пострілами з танкової гармати вщент зруйнував моста.

Ми з Мулою тим часом видобули з вежі-музею наші улюблену зброю — ґранатомети і, знайшовши собі зручну позицію на мурі, поцілили спочатку в автокран, а згодом — у танк. Башту його заклинило, і вона шалено оберталась. Перелюб з Босом, однак, полишили машину неушкодженими…

Незважаючи на втрати, хробів на полях лишалося ще без ліку. Вони гойдались хвилями, напливали своєю масою на фортецю і бились у її стіни. Невдовзі вже і рову з крокодилами не було — його весь заповнили собою вбрані в чорне тіла хробаків. Інші, галасуючи, тупали по них, лізли на стіни, гризли ковані ґрати, намагалися виламати менші брами та будь-що опинитись у фортеці. Їм допомагали робітники, які на бульдозерах теж дісталися мурів…

Розказували, що під час усієї катавасії мама Боса спостерігала за перебігом подій, стоячи на постаменті поруч із пам’ятником сину. Удвох зі скульптурним зображенням вони пили з філіжанок чорну каву. Ґраційні мисливські собаки були внизу, обабіч вантажівки зі скульптурою, переступали з лапки на лапку, але чемно чекали повернення господаря.

Не минуло й двох годин облоги, як до фортеці таки просоталися перші ватаги хробаків. Вони перехлюпнули мур на тій ділянці, де під стіною стояли вулики.

Бджолам поторочі в шкірянках не сподобалися. Добряче пожалені, із матюками та лементом, хроби пустились по фортечних вулицях. Мешканці кидали у них з вікон горщики з квітами, кухарі влучали в пики хробів помідорами й картоплею, пралі молотили по спинах бандитів дрючками, а лікарі жбурляли в них списи, до кінчиків яких було прилаштовано шприци зі снодійним або послаблюючим.

Проте з іншого боку укріплення вже були зірвані бульдозером двері, й валом повалили до фортеці, наче вода у пробоїну корабля, нові потвори.

Люті роздрочені хроби бігали фортецею, мов іспанські бугаї, шукаючи ворога. Над ними літали й жалили бджоли, але потвор було, певно, більше, ніж комах. Хробам зоставалось лишень поруйнувати останні перешкоди, щоб дістатися до бідолашних мешканців.

Захистом фортечан були тепер тільки двері та стіни будинків.

Ми з Мулою переховувались на даху вежі-музею, коли побачили, як кілька потвор змотують канат і опускають повітряну кулю тримача неба. Ми негайно спустились надвір: тримач неба і з ним разом усе небо й земля були в небезпеці.

Мула озброївся вогнеметом, а я на ходу вхопив зі стіни музею гостру татарську шабелюку.

Хроби негайно оточили нас, але Мула випустив із вогнемета такий моторошний стовбур полум’я, що бандити попадали з жаху і поповзли геть (хроби, як більшість хижих тварин, дуже бояться вогню).

Ми помчали до котушки, на яку намотувався канат, і мій товариш полум’ям відігнав від неї хробаків. Кілька потвор наскочило на мене ззаду, та я відбився від них шаблею.

Ворогів довкола ставало більше, вони вигукували прокльони й матюки, махали ножами, і Мула, обертаючись, мов дзиґа, ледве стримував їх вогнем.

— Палива мало! — жалівся він.

— Ліземо нагору! — кричав я. — Більше нікуди! — і Мула кинув палаючий вогнемет у хробів та почав дряпатись товстим канатом. Я — за ним, ухопивши шаблю зубами.

Хроби аж збісилися від люті й негайно почали лізти вслід. Їм не спало на думку, що простіше було б покрутити ручку котушки, на яку змотувався трос!

Я нахилився, кілька разів ударив шабелюкою канат — і хороб’яча нечисть погепалась на землю. Повітряна куля полинула у височінь, піднімаючи нас за собою, а моя шабля полетіла униз та луснула якогось хробеняку по пиці.

Ми підносились усе вище й вище і, мабуть, злякалися б, якби не мали досвіду самостійних польотів. Та тепер літати ми не могли, тож щосили вчепилися в рятівний канат.

Вітер ніс кулю, і під нами пропливли веселі черепичні покрівлі фортеці. Вона видавалася тепер не справжньою, а іграшковою.

Я підтягнув до себе нижній кінець канату і примудрився зав’язати на ньому вузол. Вузол вийшов великим, і я сів на нього, а Мула — мені на плечі. Тепер нам було зручно, і ми почали роздивлятися пейзаж унизу.

Куля проминула вже зовнішні мури, і ми опинились над полями. Тут було ще ген-ген як багато хробів!.. Здавалось, вони знов понаростали з землі та очікували своєї черги, щоб напасти на фортецю.

Почувалися ми з Мулою кепсько.

— Що ж буде з усіма… З Продавцем?.. — запитував мій друг. — Як ми можемо їм допомогти?.. Чому все так нечесно й несправедливо?..

— Поглянь, Мула! — я показував униз. Там, біля ріки, хтось косив брутальних хробеняк, немов траву, бо в їх лавах з’являлась широка просіка.

На річці ми розгледіли довгий, пришвартований до берега човен.

— Це Харон! — загукали ми з Мулою один одному. — Він іде до фортеці на допомогу!

Справді, могутній перевізник, махаючи своїм дубовим веслом, просувався в натовпі хробів і обтинав їх, мов газонокосарка… Але тут до наших вух долинув гуркіт, що пересилив навіть гудіння багатотисячного хробського війська. Ми, обіймаючи каната, повернули голови в інший бік і здивувались та зраділи ще більше: з флангів на хробеняк ішли численні стада корів!.. Вони зібралися, мабуть, з усіх довколишніх полів та ферм і тепер вклинились у лави хробів, колючи їх рогами та затоптуючи копитами.

Унизу залунали зойки потвор та переможне мукання.

— Все одно! — з прикрістю закричав я наверх, товаришеві. — Вони не встигають!.. Хробаків занадто багато!..

— Але з вами я, — пролунав раптом поруч спокійний голос. І це був голос Зевса.

Він сидів у повітрі на низькій лавці, а в руках тримав таксу Цербо. Пес загавкав радісно, вислизнув із рук старого і перелетів до нас, лижучи нам обличчя й по-собачому вітаючись.

— Прощання солодке зустрічанням, — сміявся Зевс, а його біла туніка тріпотіла на вітрі. — Але не гай, Цербо, часу — до роботи!.. — такса, вильнувши хвостом, пірнула донизу.