Дисертаційний прорахунок

Юля сіла на лавочку, обхопила голову руками. З очей ринули сльози, горло зсудомило. Вона дістала з торбинки хустку, щоб запнутися — сховати від людей заплакане обличчя, і враз почула:

— Юлю! Ніколи не надівай цю хустку. Досить, невже ти віриш усім цим балачкам? Я живий. Я приїду до тебе. Ти чекай.

Юля озирнулася… Але позаду нікого, не було. Хто ж це говорив? Юля підвелася, зібгала хустку, і їй ніби стало легше на душі. Де й поділися сльози. Дівчина чомусь подумала, що Андрос міг усе переплутати. Звідки він узяв, що Дудін плазмовий? Що Дудіна немає? Вона відчуває, що він живий, що він і справді повернеться до неї. Треба тільки взяти себе в руки і терпляче ждати: він приїде!

— Володю! — прошепотіла Юля. — Я вірю тобі. Я чекатиму. Я люблю тебе…

Чашечка чорної кави

— П’ятдесят, шістдесят п’ять, сімдесят, — шепотіла Ніна Олександрівна, не зводячи погляду з табло. — Вісімдесят кілометрів за хвилину.

Капсули з манекенами пасажирів набирали швидкості. У підземному вакуумному кільці вони рухалися плавно й безшумно. Василь Петрович, який сидів поруч з Ніною Олександрівною, задоволено спостерігав за її обличчям.

— Ну що? Запишемо в актив? Випробування проходять ідеально.

Ніна Олександрівна усміхнулася, відвела погляд від табло, на якому вже з’явилася цифра “сто”. Так, швидкість капсул могла досягти й двохсот кілометрів. На цьому транспорті пасажир з Москви дістанеться до Хабаровська менш ніж за годину. Циліндричні з комфортабельними салонами вагончики, що скидалися на величезні снаряди, розганялися магнітним гголем і мчали у вакуумному кільці. Хто не пам’ятає з школи дослідів з металевим кільцем, коли воно злітало вгору від взаємодії магнітних полів осердя і кільця? А тут розганялися капсули.

Ця ідея давно зацікавила Ніну Олександрівну. Та лише три роки тому їй вдалося зробити розрахунки, створити модель і таким чином довести доцільність створення надшвидкісної лінії. Тепер розробкою керував Василь Петрович, її заступник. І хоч він знав, що ідея і розрахунки належать Ніні Олександрівні, досягнення у цій роботі вважав своїми.

Досягнення! Якось вони жартома засперечалися. Василь Петрович доводив, що робота — це, те саме, що й спортивна гра, а керівник — тренер. Від того, як він зуміє організувати колектив, той може стати або переможцем, або переможеним.

І вирішили перевірити: хто здобуде більше перемог? Неофіційно розподілили відділ на два підрозділи. Після цього кожен з них вибрав свої теми і підраховував переможні очки.

Комп’ютер майже рік безпристрасно фіксував кожну вдачу і одного, І другого. Василь Петрович так уболівав за свої успіхи, що навіть виграш у теніс вважав досягненням. І тепер, коли випробування системи давали гарні наслідки, спитавши в Ніни Олександрівни згоди, натиснув на клавішу дисплея і ввів ще один бал на свою користь.

— Скільки там? — поцікавилася вона підсумком. — Уже на три очка більше ніж у мене?

— Тремтіть! До кінця року лишилося менше місяця: ви програєте…

Несподівано на екрані дисплея замиготіла інформація: “Для всіх”, а за мить-повідомлення: “Аварія непілотованої установки. Випробний полігон. Зона 25”.

— Аварія! Четверта за два місяці! — сказав Василь Петрович чи то з докором, чи з співчуттям.

— Хто запустив її без мого дозволу? — схопилася Ніна Олександрівна і кинулася до дверей.

Василь Петрович тяжко зітхнув, підвівся і теж попрямував до дверей. Ступив крок, другий, потім несподівано повернувся, натиснув на дисплеї клавішу, і на екрані з’явилася цифра “чотири”. “Уже чотири. В активі!” — подумав він.

Біля розбитої непілотованої вертолітної моделі з цифрою “4” на борту стовпилися співробітники. Вони раз по раз запитально дивилися на Ніну Олександрівну, головного конструктора проекту. Вона стояла, опустивши руки, і з відчаю мало не плакала.

— Ні, досить уже! — спаленів директор КБ Ярослав Андрійович Ткаченко, який теж прибув на місце аварії. — Треба розібратися з цими аваріями на технічній раді, з’ясувати, хто винен. Необхідно, зрештою, всім зрозуміти, що навіть незначна помилка в конструюванні призводить іноді до мільйонних витрат. Тут же використано найоригінальніші системи управління, все автоматизовано… Четверта аварія підряд! Досить, Ніно Олександрівно. — Він повернувся і квапливо попрямував до будинку КБ, даючи зрозуміти, під в нього нема часу на балачки і рішення вже прийнято.

Один по одному почали розходитися й інші. Лише робітники з ремонтної групи, викотивши кран, заходилися біля моделі, щоб повантажити її на автокар і забрати в цех.

Василь Петрович вийшов на злітне поле саме у ту мить, коли модель везли з полігона. Його допомога тут була вже непотрібна, і він заквапився назад у лабораторію. Хтось із співробітників наздогнав Василя Петровича і поспівчував йому. Але Василь Петрович упевнено і без найменшого сумніву відповів:

— Наша робота тому й називається дослідницькою, що ніколи не знаєш наперед, що станеться.

Ніна Олександрівна самотньо стояла на злітному полі, супроводжуючи поглядом розбиту модель. Невдачі останнім часом просто переслідували її. Аварія за аварією. Але ж цього разу вона не давала команди починати дослідження моделі. Хто ж це зробив? їй сказали, що чули по телефону її розпорядження. Фантастика! Тепер її компетентність буде поставлено під сумнів. Адже обговорення на технічну раду, як правило, виносять саме в таких випадках. Отже, подальша доля роботи приречена. Таке в історії КБ траплялося, але з іншими. Ніна Олександрівна не сподівалася, що вона, досвідчений працівник, учений, може й сама опинитися колись у ролі повергнутої. Але і чотирьох аварій з однією машиною теж ніхто не пам’ятав.

Аварія “Четвірки” й звістка про технічну раду, що звалилися на тендітні плечі Ніни Олександрівни, дуже пригнітили її. Залишившись на самоті в ангарі, вона не стрималась і заплакала. Що ж, певно, у людини є якась межа. Навіщо чекати, щоб тебе розбирали по кісточках? Це ж недовіра, навіть приниження. Як же так, цілком віддавалася роботі і от — розгляд на раді! І раптом спало на думку: піти з роботи. Останнім часом вона стала в КБ мало не персоною “нон грата”. І тільки тому, що сміливо дозволяла собі не погоджуватися з директором і головним. Тепер на, раді почнуть оцінювати її творчі можливості, компетентність. Ні, мабуть, краще таки піти з роботи. Зараз же. Не зволікаючи…

І вона рішуче попрямувала в лабораторію. Так, напевне, вона вже нездатна довести модель до пуття. Нехай завершує її хтось інший.

— Що ти надумала! — вилаяв її заступник головного інженера, коли Ніна Олександрівна сказала йому про свій намір. Він мовби навіть розгубився.

— Чого ти гарячкуєш? Директор тебе цінує як працівника… Може, нічого особливого й не буде на цей раз. От тільки незрозуміло, чому все-таки знову сталася аварія?

— Уже з четвертою моделлю. — Пухнасті вії Ніни Олександрівни часто закліпали, з очей ринули сльози. Вона дістала хусточку. — Не збагну: програму випробувань у лабораторних умовах відпрацьовано ідеально. Виводжу на полігон — аварія. Якщо це моє невміння, то я просто нездара.