Дисертаційний прорахунок
Шрифт:
Якось, вітаючись, вона спинилась і довго дивилася на мене своїми зеленими очима.
— Признайтеся, подобаюсь? Узяли б мене за жінку? — раптом спитала самовпевнено.
І я несподівано для самого себе згідливо кивнув головою. Від її пильного погляду я завжди ніяковів, відчував себе слухняним хлопчиком. Мені захотілося розповісти їй, що мене призначили завідувачем відділу, що завод розпочав будівництво будинку, і я одним з перших у списках на одержання квартири, що мої статті знайшли схвальний відгук у наукових колак, а керівник сказав, що матеріалу вистачить на дві дисертації і навіть на докторську…
— Ні, — усе-таки зібравшись з духом, відповів я і відчув, як одразу стало легше.
Немов гора
Така рішучість їй не сподобалась. Вона явно бавилась: на губах її заграла глузлива посмішка.
— Це ж чому?
— Люблю свободу!
— Злякався? Не бійся, інженере, залишимося добрими знайомими. Я ж тобі казала, що ти не мого поля ягода.
Я вже збирався доповісти про свої експерименти на науковій конференції в столиці, підготував до друку велику статтю, але події, що розгорнулися, примусили мене поглянути на ефект дії мого експерименту з іншого боку.
Якось Анна повернулася додому аж уранці. Вона часто стала приходити пізно вночі або після того, як чоловік уже був на роботі. Зустрівши мене у передпокої, Анна показала крізь щілину прочинених дверей на широку спину мужчини, що саме виходив з хвіртки.
— Як гадаєш, інженере, цьому товаришеві варто довірити своє майбутнє?
Зовнішність була солідна. Навіть пес у буді затих. А може, Богар дивився у цей час на синє небо?
— Людина із становищем! А взагалі я користуюся успіхом! І вибір у мене достатній.
Анна поправила волосся, зітхнула, усміхнулась і замріяно втупилася в одну точку. Я відчув гострий запах вина й диму.
— А сім’я? — не стримався я. — Чи, може, у вас, — кивнув я на поважну спину, — просто флірт?
— Я не дівчина, щоб бавитись у флірт. Знаєш, інженере, шлюб як гра в лотерею. Чому я повинна мучитися, якщо спочатку витягла білет без виграшу? Може, моє щастя у новому тиражі?
Анну немов розкручувала якась сила. Невже на її поведінку так вплинуло прогнозування машини? Такого побічного ефекту в експерименті я не передбачав.
— І ви збираєтесь побратися з цією “спиною”?
— А що? У нього становище… На мою честь такий бенкет у ресторані влаштував, до півночі гуляли!.. У нього є гроші.
— І ви вважаєте, що для щастя достатньо мати чоловіка із становищем?
Вона знизала плечима, глянула на мене як на дитину, що нічого не тямить у житейських справах, і пішла.
Дивно, чим більше вона розкривалася переді мною, тим болючіше ставало у мене на серці. Невже у всьому винен мій експеримент?
Мене тепер усе більше цікавила причина такого дивного прогнозу машини. Що було незвичайне в інформації, якщо вікові характеристики так несподівано поліпшили параметри досліджуваного об’єкта? Може, все це залежить від генетичної програми? Хіба не буває в житті, коли гарні дівчата після заміжжя швидко втрачають вроду? А негарні — навпаки, у сорок стають красунями.
Та всі ці здогади не підтверджено дослідами і розрахунками — отож з наукового погляду не мають ніякої ціни. У чому ж справжня причина феномена? Адже тепер й інші висновки можна піддати сумніву? Я засів за тестові програми, довідники, порівнюючи дані кількох досліджуваних індивідуумів.
— Інженере, — зайшла у кімнату Анна. — Порадь, що робити? Пам’ятаєш, я тобі розповідала про чоловіка, який освідчився мені в коханні?..
— Так у вас таких, певно, з десяток набереться, хіба всіх запам’ятаєш? Купа претендентів на одне серце! Чи не забагато для однієї жінки?
— Глузуєш?
— Навіщо вам ці претенденти? А чоловік? Ви ж його любили.
— Любила та розлюбила. У мене освіта вища, а в нього…
— А якщо чоловік не дасть розлучення?
— Хай не дає. Суд і так розлучить. От з дітьми буде важче.
— І ви наважитеся виїхати звідси?
— А чому б і ні. У мене буде чудова квартира
в місті, машина…— А хіба ваш отой… ну, жених, — не одружений?
— Тепер він сам… Я просто щаслива. І все завдяки передбаченню. вашої машини. Якби не ваш експеримент, довелося б усе життя гибіти у цій глушиніг Суд поділить майно: моя частка більша. І виїду.
— Будете воювати за цей мотлох?
Вона примружила очі, зневажливо глянула на мене і повільно промовила:
— Так може говорити людина, у якої нічогісінько нема! Я все життя працювала, заради зайвої копійки обмежувала себе у всьому. І залишити надбане? Нізащо! Я ні перед чим не спинюся…
Ніколи не уявляв, що люди, які люблять одне одного, так ураз можуть стати ворогами. Дім нагадував поле битви: садиба, будинок, речі було поділено незримою лінією, за яку противник не мав права ступити. Численні комісії розчиняли шафи, валізи, шухляди, перемацували все від порцелянових статуеток до простирадл. Тут уже нічого не було святого. А втім, святе було, але його теж поділили: дочку віддали матері, сина залишили з батьком. Навіть фотокартки, на яких Анна була знята з чоловіком, розрізано навпіл, і образ чоловіка, мов якийсь непотріб, валявся у дворі. Не підлягав поділу пес, який скавучав від голоду, і я, квартиронаймач, мимовільний свідок і, напевне, головний винуватець цієї ганебної історії. Кожен із нас займався своєю справою: пес шукав бліх, я писав дисертацію.
Отоді і спало мені на думку продовжити експеримент з собакою. Щоправда, з Богаром, напевно, доведеться немало поморочитись-надто вже він захирів. Недарма машина пророкувала неминучість трагічного кінця. Але мене цей факт навіть цікавив: чи вдасться врятувати припечену на загибель істоту?
Я ввів дані в машину, і вона видала інформацію, чим годувати, які вводити лікарські препарати, які запровадити тренувальні навантаження. Та найперше, що я зробив, — спустив Богара з ланцюга. В домі вже не було колишнього ладу: полуниці давно відійшли, город заріс травою, у саду гнили опалі яблука. Ніхто не цікавився і собакою. Пес, як завжди, лежав, байдужий до всього.
— Як справи, Богаре? — присів я біля нього навпочіпки. — Хочеш гуляти?
Пес не виявив ніяких емоцій навіть тоді, коли я доторкнувся до нашийника, — він тільки ледь-ледь поворушив хвостом. А мене хтозна-чого охопило навіть хвилювання, коли я, намацавши застібку, потягнув ремінець і відкинув важкий якірний ланцюг. Від будки урізнобіч розлетілися кури. А пес продовжував лежати.
— Ну? — не втримався я і обурено тицьнув його ногою під бік.
Удар вивів собаку із заціпеніння. Богар ліниво підвівся, потягнувся, ступив крок-другий від будки і враз стрімко рвонувся до хвіртки. Хотів її перескочити, не розрахував, вдарився грудьми і звалився на землю. Я думав, він вернеться, почне скавучати, щоб її відчинили. Але він поштовхом відірвався од землі й важко перевалився на той бік огорожі. Я кинувся слідом, відчинив хвіртку. Богар немов ошалів від навколишнього світу — стояв неподалік і тицявся мордою в землю. Обнюхав траву, змочив її. Чомусь особливо довго крутився біля стовпа і знову задер ногу… Мабуть, цією дією виконував своєрідний акт свободи — усе хвилювало й тривожило його. Я покликав:
— Богар, до мене!
Пес не звернув уваги на поклик, пустився до кущів, в яких збиралися вуличні собаки. Пустився розмашисто, збиваючи за собою пилюгу. Він уже нікого не слухав, не боявся ні погроз, ні кари, немов забув про свою підлеглість людині. Його надили вперед незбагненні запахи, валування дворняг і темні лази кущів.
За півгодини я побачив, як він промчав з голосним гавкотом за ревучим мотоциклом, а назад повернувся вже в супроводі різномасної зграї бездомних собак.
Додому Богар прибіг пізно ввечері, клюнув у миску і зразу ж простягнувся на землі. В густій шерсті застрягли реп’яхи.