Дисертаційний прорахунок

— Питання цікаве. Мабуть, над цим уже працюють?

— А ви? — відверто спитав він. — Ви ж, напевне, теж займаєтесь вивченням цього феномена?

Ольга Андріївна здивувалась і навіть, як йому здалося, знітилась.

— Наша тематика досліджень прямого відношення до цієї проблеми не має, але деякі ідеї ми опрацьовуємо. Я можу познайомити вас з однією роботою…

— Тоді мені страшенно пощастило, що я прийшов саме до вас, — зрадів Ігор Всеволодович. — Якщо ви не заперечуєте, я залишу вам цей рукопис. Прочитайте його, чи не нагадує він вам те, над чим працюєте ви? Пізніше я поясню, у чому річ, — і він поклав їй на стіл рукопис. — Коли до вас можна зайти?

Ольга Андріївна, все ще не розуміючи, чого від неї хоче Защук, здивовано спитала:

— Не збагну, яке відношення має цей рукопис до моїх досліджень? Автор цього рукопису, наскільки я розумію, ви? Ось і ваше прізвище.

— А можливо, й ви…

— Це вже зовсім якась плутанина.

— Гадаю, усе розплутається, коли ви прочитаєте це дослідження, — сказав Защук і, попрощавшись, швидко пішов з кабінету.

Він був задоволений, що здійснив акт справедливості. Після цієї зустрічі настрій помітно поліпшав. Подумки він уявляв, як скаже цій Ользі Андріївні про спосіб зчитування інформації з мозку, впроваджений на його терміналі. Можливо, її теж слід залучити до розв’язання проблеми сенсорного контакту? Але навіщо? Він же розв’язує цю проблему з Ангеліною. “Розв’язує”… Тепер це просто гра, прикидання — адже вже є реальна модель. Яке ж тут “розв’язання”? Гра в кота і мишку. Ставити завдання, маючи вже відповідь. Така гра скоро набридає і дитині, а йому й поготів. Усі ж проблеми вирішено. У нього в руках могутній прискорювач ідей. І можна передихнути, огледітись, потішитися перемогою, одержати заслужені нагороди. Адже він помітно випередив людство. На скільки? На рік, два, п’ять? Та дурниця. Можна забігти вперед на десятки років, якщо… Тільки навіщо? Навіщо бігти? Повинен же бути в житті період якогось спокою, споглядання, накопичення, зрештою? Що “накопичувати”? Гроші? Знання? Після чого повинен бути ривок уперед?

Випадково на одній з нарад, на які Защук тепер ходив дуже рідко, він зустрівся з Ангеліною. Вона дорікнула, що він занедбав дослідження, над якими вони так наполегливо й не без успіху працювали.

— Але ж ти не зупиняєшся?

— Так. І здається, знайшла цікаве рішення. Твій рукопис навів мене на думку, і я виявила…

Але Защук уже не слухав її. “Рішення!” “Виявила…” До чого це все тепер, коли проблему вирішено. Він раптом відчув себе на якійсь недосяжній для інших висоті.

Йому підвладне все: аналіз будь-якої наукової проблеми, будь-якого наукового прогнозування. Те, чим займалася Ангеліна, тепер видавалося йому нудним і непотрібним. Так шукачі золота пересівають тонни піску в надії знайти крихітку дорогоцінного металу. Те, що Ангеліна вишукує по зернятку, він може знайти за секунду.

Почуття зверхності над нею, над іншими заповзало йому в душу. “Може, розповісти Ангеліні про дивовижний термінал?” — промайнула думка, але зразу ж і згасла. Він нікому не хотів відкриватися, навіть Ангеліні. Адже з допомогою цього дива на нього чекає успіх, кар’єра, яка так довго не давалася йому, зрештою, слава.

Увечері йому в лабораторію подзвонив онук.

— Дідусю, приїзди до нас. Я так за тобою скучив. Докажеш казку. Пам’ятаєш, ми залишили пінгвіна на великій крижині. Чи доплив він до Африки?..

— Авжеж, доплив. Я приїду, онучку, сьогодні ж неодмінно приїду!

— Ну що, подав у видавництво рукопис? — зустрів його запитанням син. — Дзвонили хлопці, хвалили. Ти ж серйозно не займався цією темою?

— Як це “не займався”: усе життя тільки те її роблю, що вирішую цю проблему. А для тебе то новина. Як ви тут?

— Нормально. Але ти, батьку, уникаєш розмови. Може б, подарував синові ідею сенсорного контакту? Мені вже пора виходити на дисертацію, а я ось…

— Знаєш, синку, подарувати — не штука. Але якщо кандидатська захищається на батьківській праці, який же з тебе вчений?

— Тобі шкода передати синові тему? Ти ж уже не встигнеш її добити. Вік. На це хочеш не хочеш треба зважати.

— Мені шкода, що син ще не зрозумів основних заповідей дослідника: самому шукати і добиватися, відкривати і обстоювати. Коли знаходиш скарб, ти — багач. Так і дослідник: твоє відкриття — це як двері в казкову печеру з коштовностями і лампою Аладдіна. Але ж треба знайти і свої двері і всього добитися своєю працею.

— Знову патетика!..

Більше вони не торкалися цього питання. Однак у душі Защука все ще точилася боротьба. Він розумів, що зараз, можливо, кривить душею. Хіба йому важко дати завдання машині, і за кілька годин дисертація буде готова. І знову використати чужі знання, чужі думки. Тільки тепер уже не для себе, а для сина. Яке паскудство… Але для чого ж тоді створювати машини, здатні розробляти будь-які теми? Справді, люди перестануть удосконалюватися. Це навіть страшно. “А сам ти? Чиєю працею ти користуєшся? І ще торочиш про мораль, повчаєш порядності”.

Коли малюка вклали в постіль, Защук доказав йому казку про пінгвіна. Та онука це не задовольнило, він зажадав нової казки. Защук придумував дивовижні історії експромтом, сидячи біля ліжка. У нього це виходило якось само собою. І несподівано спало на думку написати щось для дітей. Казки. Він колись мріяв про це. Замолоду навіть пробував їх складати. “Використати машину!” — промайнуло в голові, і він відчув, як його нестримно потягло в лабораторію. Останнім часом Ігор Всеволодович помітив, що модель постійно вабить його до себе. Може, заїхати хвилин на десять? Та й статтю ж треба написати для журналу. А якщо все-таки подарувати синові дисертацію? Ні. Хай спочатку сам попрацює, заглибиться в тему, збере матеріал, зробить висновки, щоб машині було з чим контактувати. Він попрощався, але поїхав не додому, а знову в лабораторію. Машина, що стояла в кабінеті, вже давно не була для нього неживим предметом. Останнім часом він навіть вітався з нею.

— Добрий вечір, “Лолло”. Що, попрацюємо? Напишемо казки? Дітям же байдуже, хто їх пише. Головне, щоб були цікаві історії і герої.

Казки! Чи зможе інтелектуальний комплекс Ольги Андріївни впоратися з таким завданням? Щоправда, могутньому інтелекту все під силу. Хіба не так буває і в людини? Поет і природодослідник, як Гете, Ломоносов… Тоді працюй, голубонько! Але спочатку підготуємо статтю у журнал. Він ввів назву — “Перспективний напрямок у розвитку термінальних систем”. Показати в статті реальний стан справ, коротко описати суть феномена, можливості нових методів створення моделей. Стаття повинна бути невеликою. Сторінок на двадцять…

Віддруковані сторінки вискочили з пристрою за якихось п’ять хвилин. Защук роздивлявся текст і знову не йняв віри: “Це просто якесь диво! Оце так “Лолла”. Невже у комп’ютера шановної Ольги Андріївни такий високий інтелект? Я б так не зміг. Мені знадобилося б для цього не менше двох тижнів. Та й у змісті є живинка. Тоді цей комп’ютер — талант. І покірний. Працює без будь-яких нарікань, хоч у нього немає ніякої мотивації для роботи. А втім, що ми знаємо про потреби штучного інтелекту? Спробуймо тепер написати казки для дітей, для мого онука, для багатьох чужих онуків, про яких ми з тобою не знаємо. Адже будь-яка робота робиться не тільки для себе, вона потрібна й іншим! Що ж найбільше люблять у казках діти? Таємничість, несподіваність, активність, коли добро перемагає зло. Так же воно і в житті. А зло-воно круг нас разом з добром. Його ще багато, воно сидить навіть у нас самих. Рот у зла широкий, трохи забарився, розслабився, відчув щастя, зарозумівся… Ну, “Лолло”, почнемо?”

Ні, до цього не можна звикнути: сторінки вилітали майже за мить! Думка у казці плелася хитромудро, невимушено, немов невидимий творець був у контакті з машиною.

Защук дивився на модель побожно, обережно торкав її пальцями і вже боявся щось переставити на столі, щоб випадково не струснути її, не зіпсувати. Машина здавалася йому тендітною принцесою.

— Мила ти моя, — шепотів він і гладив рукою корпус. — “ Лолло”!

Зображення Лолли посміхалося йому у відповідь. Кажуть, чим вища швидкість руху тіла, тим повільніше для нього плине час. Защук не міг з цим погодитися. Коли він крутився як дзига, час, навпаки, спливав непомітно. Зараз же, коли перепочивав, годинник, здавалося, теж дрімав.

Прокинувшись ранком, він тепер не поспішав у лабораторію. Але, звикнувши все робити швидко, відчував незручність, що час тягнеться надто довго. Коли він заходив у кабінет, то теж не поспішав братися до діла. Яке там діло? Підключивши машину, він управлявся з ним за мить. Защук сідав у крісло, оглядався, потім перебирав кореспонденцію. Іноді, завмираючи, спостерігав, як рухається секундна стрілка, і думав про швидкоплинність життя.

Іноді він виходив із свого “підвалу” і рушав гуляти по вулицях. Ішов поволі, не кваплячись, і раптом відкривав для себе нові будинки, вулиці, парки, на які раніше, завжди поспішаючи, просто не звертав уваги. Заходячи в глиб парку, розглядав дерева, білок, що стрибали по снігу, шукаючи горіхи та цукерки, Дивився немов уперше у відкриту глибоку синь неба… Почував себе вільно й розкуто. Та досить було йому повернути назад, як щось тривожне й непевне заповзало в душу. Він розумів, що в ньому сталась якась зміна. Раніше він прагнув, боровся, навіть воював, думав, сперечався. Чому ж усе стало так ясно? “Що ж тут поганого? Це навіть добре!” — переконував теперішній Защук. “А чи добре?” — сумнівався колишній.