Дисертаційний прорахунок

Молодик сердито підвів голову.

— Неввічливо читати мораль незнайомій людині, — сказав завчено, як школяр, і раптом втупився в Ковальова: — Слухай, я щось не розумію, хіба таке буває? Ха! — він засміявся, узяв чашку з кавою і знову пильно глянув на Ковальова. — Ні, це мені подобається. Що це за роздвоєння власного “я”! Все ж скажи, хто ти? Чи, може, це я сам?

— Ковальов. Віктор. Рідкісний випадок. Але ми, виходить, з тобою двійники.

— Віктор. А я… Я — Дудін, Володимир. Знаєш, двійники були в геніїв. Хто ж із нас геній? Я? Чи ти?

— Наявність двійника не свідчить про наявність геніальності у когось із двох. Тільки як це нам вдалося однаково вдягнутися?

— Не знаю. Мабуть, стали рабами моди. А на зріст ми…

— Я трохи вищий, — процідив крізь зуби Віктор, що й досі не міг отямитися: йому було неприємно усвідомлювати, що є ще одна людина, точнісінько така, як він.

— Так у тебе ж і підбори вищі.

У Ковальова плуталися думки: “Психоз? Розмовляю сам із собою, чи що? Тут же нікого немає, це галюцинація. Ось зараз заплющу очі. А може, врізати цьому двійникові? Якщо трохи нижче грудей…”

— Ти що? — зойкнув Дудін. — Боляче! А якщо я вріжу?

— Вибач. — Ковальов спробував обняти Дудіна за плечі. — Мені чомусь здалося, що ти — це не ти.

— А хто ж? — спротивився обіймам той.

— Моя галюцинація. Сьогодні якийсь дивний день: під час демонстрації пристрою почало самостійно переміщатися зображення голови, поки зовсім щезло, потім пригода з медаллю, яку мені мали вручити на виставці.

— Медаль? Стривай, та це ж я її одержав. Де ж вона? — Засунув руку в кишеню, дістав коробочку, посвідчення, прочитав і зареготався.

— Так і є. Видана Ковальову Віктору Георгійовичу. Я собі тиняюсь по виставці, коли це раптом мене хапає за руку якась дівчина й тягне в зал. А там вручають медаль. Ну, а далі ти все знаєш…

Ковальов зітхнув:

— Я тебе там бачив. Але не міг повірити… Подумав, що я просто зациклився.

— От-от. Я теж був спантеличений, за що це честь така? Медаль, бенкет, вродлива дівчина… Між іншим, вона зараз має прийти. Ти не позичиш мені десятку? Треба ж пригостити чимось.

Ковальов дістав з гаманця гроші. Дудін зітхнув:

— Люблю папірці. У мене їх щось давно не було. А якщо й заведуться, то на вечір тільки дрібні лишаються.

Зіжмакав у кулаці гроші і, задоволений, попрямував до дверей.

— Неймовірно, — прошепотів Ковальов, зоставшись сам.

Прибрав чашки, відчинив кватирку, розчахнув двері в коридор і раптом побачив Кіру. Вона повернулася, подивилась на двері, на Віктора і зупинилася.

— Ви? Чому ж тоді сказали, що мешкаєте в п’ятдесятому? Я вже хвилин п’ять тут сновигаю…

Вона ввійшла і щільно причинила за собою двері.

— Ви здивовані? — піймала вона на собі знічений погляд Ковальова. — Не сподівалися, що прийду? А я ось така смілива! — і приязно усміхнулася. — Та що ви так дивитеся? Краще допоможіть скинути плащ.

Віктор ступив до неї. Дівчина спритно вислизнула з плаща. Строге темне плаття щільно облягало струнку постать. Ковальов мимоволі ковзнув по ній поглядом.

— Дивно, сьогодні вас наче підмінили. Завжди холодний, неприступний, і раптом — запрошення. Я давно на нього чекала, — подала йому руку Кіра.

— Послухайте, Кіро, я…

Несподівано розчинилися двері, і до кімнати вбіг Дудін.

— А, Кірочко, ти вже тут? Познайомилися? Мій брат. Схожий, правда?

Кіра розгублено дивилася то на Дудіна, то на Ковальова.

— Неймовірно, — прошепотіла вона, зацікавлено розглядаючи Ковальова.

— Ви мені про брата нічого не казали.

— Не казав, бо й сам не знав, що він у мене є, — загадково мовив Дудін.

— І все-таки, Кіро, кого ви краще знаєте: Дудіна, — встряв у розмову Ковальов, — чи мене — Ковальова?

— Як? — розгубилася Кіра. — Так це ви — Віктор?

Тепер вона прикипіла очима до Дудіна. А той, переступаючи з ноги на ногу, стовбичив біля дверей, віддано дивлячись на неї.

— Так хто ж вас запросив сюди? І з ким ви одержували медаль? — знову спитав Ковальов.

Кіра знічено мовчала, дивлячись то на Ковальова, то на Дудіна.

— Та ось з ним, — нарешті спромоглася вона на слово. — Хто ви? І чому пішли зі мною? — мовила дівчина до Дудіна.

— Наша зустріч випадкова, і випадково мене удостоїли медалі. Але я людина чесна і медаль віддав тому, кому вона й належить. Вам уже нецікаво зі мною?

Кіра рішуче ступила до вішалки, зняла плащ І, кинувши зневажливий погляд на Дудіна, вийшла.

Віктор і Дудін мить стояли мовчки, пильно і визивно дивлячись один на одного. Потім Дудін, зірвавшись з місця, кинувся доганяти Кіру.

Повернувся не зразу, і настрій у нього був зовсім не переможний. Віктор пакував речі: завтра вранці він відлітав додому. Дудін сів у крісло, довго мовчав…

— Певна, що ми її розіграли… Скільки не переконував, що це просто непорозуміння, так і не переконав. Але вона мені все одно подобається.

— Мені на такі захоплення шкода енергії й часу: у мене інші захоплення — технічного порядку. — Ковальов сів у крісло поряд з Дудіним. — Цікаво, як ти потрапив на виставку? Розкажи про себе.

— Не люблю біографічних звітів. Зараз їду на Північ.

— Там працюєш?

— Ні, просто так.

— Дехто їде на Північ, часто не маючи анінайменшого уявлення, що там робитиме, та й взгалі, чи потрібен там.

— Романтика вабить…

— Тепер цього мало. Може, краще поїдеш зі мною? Житло є, роботу знайдемо. Звідки ти?

Дудін підвівся, пройшовся по кімнаті.

— Знаєш, було дитинство. Як у всіх. Потім до інституту вступив. Четвертий курс закінчив. Набридло. Вчився на диск-жокея: “Шановні відвідувачі клубу!..” Теж набридло. Був токарем, монтажником, працював на обчислювальному центрі — думав, машини все можуть. А ти?

— Яв дитячому будинку виховувався. Батьків не знаю. То, може, все-таки махнемо зі мною?

— І що ж я в тебе робитиму? — спитав Дудін, на мить замислившись. — По-перше, у мене препоганий характер. Якщо робота не сподобається, покину. Тобі зайвий клопіт. По-друге, що я робитиму?