Дисертаційний прорахунок
Шрифт:
Молодик сердито підвів голову.
— Неввічливо читати мораль незнайомій людині, — сказав завчено, як школяр, і раптом втупився в Ковальова: — Слухай, я щось не розумію, хіба таке буває? Ха! — він засміявся, узяв чашку з кавою і знову пильно глянув на Ковальова. — Ні, це мені подобається. Що це за роздвоєння власного “я”! Все ж скажи, хто ти? Чи, може, це я сам?
— Ковальов. Віктор. Рідкісний випадок. Але ми, виходить, з тобою двійники.
— Віктор. А я… Я — Дудін, Володимир. Знаєш, двійники були в геніїв. Хто ж із нас геній? Я? Чи ти?
— Наявність
— Не знаю. Мабуть, стали рабами моди. А на зріст ми…
— Я трохи вищий, — процідив крізь зуби Віктор, що й досі не міг отямитися: йому було неприємно усвідомлювати, що є ще одна людина, точнісінько така, як він.
— Так у тебе ж і підбори вищі.
У Ковальова плуталися думки: “Психоз? Розмовляю сам із собою, чи що? Тут же нікого немає, це галюцинація. Ось зараз заплющу очі. А може, врізати цьому двійникові? Якщо трохи нижче грудей…”
— Ти що? — зойкнув Дудін. — Боляче! А якщо я вріжу?
— Вибач. — Ковальов спробував обняти Дудіна за плечі. — Мені чомусь здалося, що ти — це не ти.
— А хто ж? — спротивився обіймам той.
— Моя галюцинація. Сьогодні якийсь дивний день: під час демонстрації пристрою почало самостійно переміщатися зображення голови, поки зовсім щезло, потім пригода з медаллю, яку мені мали вручити на виставці.
— Медаль? Стривай, та це ж я її одержав. Де ж вона? — Засунув руку в кишеню, дістав коробочку, посвідчення, прочитав і зареготався.
— Так і є. Видана Ковальову Віктору Георгійовичу. Я собі тиняюсь по виставці, коли це раптом мене хапає за руку якась дівчина й тягне в зал. А там вручають медаль. Ну, а далі ти все знаєш…
Ковальов зітхнув:
— Я тебе там бачив. Але не міг повірити… Подумав, що я просто зациклився.
— От-от. Я теж був спантеличений, за що це честь така? Медаль, бенкет, вродлива дівчина… Між іншим, вона зараз має прийти. Ти не позичиш мені десятку? Треба ж пригостити чимось.
Ковальов дістав з гаманця гроші. Дудін зітхнув:
— Люблю папірці. У мене їх щось давно не було. А якщо й заведуться, то на вечір тільки дрібні лишаються.
Зіжмакав у кулаці гроші і, задоволений, попрямував до дверей.
— Неймовірно, — прошепотів Ковальов, зоставшись сам.
Прибрав чашки, відчинив кватирку, розчахнув двері в коридор і раптом побачив Кіру. Вона повернулася, подивилась на двері, на Віктора і зупинилася.
— Ви? Чому ж тоді сказали, що мешкаєте в п’ятдесятому? Я вже хвилин п’ять тут сновигаю…
Вона ввійшла і щільно причинила за собою двері.
— Ви здивовані? — піймала вона на собі знічений погляд Ковальова. — Не сподівалися, що прийду? А я ось така смілива! — і приязно усміхнулася. — Та що ви так дивитеся? Краще допоможіть скинути плащ.
Віктор ступив до неї. Дівчина спритно вислизнула з плаща. Строге темне плаття щільно облягало струнку постать. Ковальов мимоволі ковзнув по ній поглядом.
— Дивно, сьогодні вас наче підмінили. Завжди холодний,
неприступний, і раптом — запрошення. Я давно на нього чекала, — подала йому руку Кіра.— Послухайте, Кіро, я…
Несподівано розчинилися двері, і до кімнати вбіг Дудін.
— А, Кірочко, ти вже тут? Познайомилися? Мій брат. Схожий, правда?
Кіра розгублено дивилася то на Дудіна, то на Ковальова.
— Неймовірно, — прошепотіла вона, зацікавлено розглядаючи Ковальова.
— Ви мені про брата нічого не казали.
— Не казав, бо й сам не знав, що він у мене є, — загадково мовив Дудін.
— І все-таки, Кіро, кого ви краще знаєте: Дудіна, — встряв у розмову Ковальов, — чи мене — Ковальова?
— Як? — розгубилася Кіра. — Так це ви — Віктор?
Тепер вона прикипіла очима до Дудіна. А той, переступаючи з ноги на ногу, стовбичив біля дверей, віддано дивлячись на неї.
— Так хто ж вас запросив сюди? І з ким ви одержували медаль? — знову спитав Ковальов.
Кіра знічено мовчала, дивлячись то на Ковальова, то на Дудіна.
— Та ось з ним, — нарешті спромоглася вона на слово. — Хто ви? І чому пішли зі мною? — мовила дівчина до Дудіна.
— Наша зустріч випадкова, і випадково мене удостоїли медалі. Але я людина чесна і медаль віддав тому, кому вона й належить. Вам уже нецікаво зі мною?
Кіра рішуче ступила до вішалки, зняла плащ І, кинувши зневажливий погляд на Дудіна, вийшла.
Віктор і Дудін мить стояли мовчки, пильно і визивно дивлячись один на одного. Потім Дудін, зірвавшись з місця, кинувся доганяти Кіру.
Повернувся не зразу, і настрій у нього був зовсім не переможний. Віктор пакував речі: завтра вранці він відлітав додому. Дудін сів у крісло, довго мовчав…
— Певна, що ми її розіграли… Скільки не переконував, що це просто непорозуміння, так і не переконав. Але вона мені все одно подобається.
— Мені на такі захоплення шкода енергії й часу: у мене інші захоплення — технічного порядку. — Ковальов сів у крісло поряд з Дудіним. — Цікаво, як ти потрапив на виставку? Розкажи про себе.
— Не люблю біографічних звітів. Зараз їду на Північ.
— Там працюєш?
— Ні, просто так.
— Дехто їде на Північ, часто не маючи анінайменшого уявлення, що там робитиме, та й взгалі, чи потрібен там.
— Романтика вабить…
— Тепер цього мало. Може, краще поїдеш зі мною? Житло є, роботу знайдемо. Звідки ти?
Дудін підвівся, пройшовся по кімнаті.
— Знаєш, було дитинство. Як у всіх. Потім до інституту вступив. Четвертий курс закінчив. Набридло. Вчився на диск-жокея: “Шановні відвідувачі клубу!..” Теж набридло. Був токарем, монтажником, працював на обчислювальному центрі — думав, машини все можуть. А ти?
— Яв дитячому будинку виховувався. Батьків не знаю. То, може, все-таки махнемо зі мною?
— І що ж я в тебе робитиму? — спитав Дудін, на мить замислившись. — По-перше, у мене препоганий характер. Якщо робота не сподобається, покину. Тобі зайвий клопіт. По-друге, що я робитиму?