Дисертаційний прорахунок

— Стій! — закричала дівчина. — Брак. Майстер зиркнув на Дудіна.

— Не відвертайте її уваги! — і звернувся до дівчини. — Де брак? Показуй… Ти повертай, повертай…

Дівчина ввімкнула прилад, під’єднала затискачі, натиснула кнопку — спалахнула зелена лампочка.

— Ану, дай мені он той комплект, — і вказала на бракований пристрій.

Хлопець підніс їй блок. Вона приклала затискачі, натисла кнопку.

— Усе в нормі, — зрадів майстер. — Панікуєш!

Дудін повернувся і заквапився геть. Дівчина здивовано дивилася то на прилад, то на пристрій. Раптом побачила, як Дудін обернувся, підморгнув їй, потім підняв руку і ледь помітно помахав пальцями.

— Не розумію, — розгублено вимовила дівчина й довго дивилася вслід Дудіну.

А того розвеселив цей його жарт. Він ішов і усміхався, вдивляючись в обличчя людей. Його вітали, і він не дивувався: а чому б не привітатися з людиною, у якої гарний настрій?

Люди заходили в ліфт. Дудін пішов за ними. Став біля кнопок керування. Ліфт несподівано поїхав униз, потім плигнув угору. Вниз — угору, вниз — угору. Жінки зашуміли, а чоловіки перезиралися, нічого не розуміючи. Двері не відчинялися.

— Що з автоматикою? — захвилювалися жінки. — Зараз застрянемо.

Але ліфт зупинився, двері розсунулись, і Дудін вийшов у коридор. Довгий ряд скляних дверей і на кожних табличка. А за дверима — люди, папери. Один підпис лягає на другий. Дудін ішов уздовж коридора, читав таблички.

Спочатку був “Заступник директора”, потім “Начальник відділу”. А далі що? Може, зазирнути?

Тернавський сховався від Ковальова у відділі комплектації і весело романсував з дівчиною, що сиділа за великим столом, заваленим паперами.

— Чому б вам не наважитись і не прийти на побачення? — запитував він, зазираючи в її темні очі: — Може, боїтеся?

Зайшла секретарка, привіталася, подала дівчині документи, зачекала, поки та розпишеться в книзі, й вийшла.

— Ну то як? Прийдете? — перепитав Тернавський.

— Не знаю.

— Господи, такий гидкий настрій, а ви ще й відмовляєте. Ось зараз зроблю літак і заберу вас із собою!..

Теревенячи, Тернавський склав з якогось папірця літачок і пустив його у вікно. Дівчина ахнула:

— Ви ж листа з міністерства викинули! Там підпис начальника управління!

— Он як! Я й гадки не мав, що ви, рядовий технік, непомітний клерк відділу збуту, листуєтесь із самим Сиченком.

— Зовсім не з Сиченком, а з таким самим працівником, як і я. Начальник тільки підписує.

— То що ж, по-вашому, начальник існує тільки для підписів?

— А ви як думали? Що ж з листом робити? Він же зареєстрований!

Вона підвелася, підійшла до вікна, побачила, що літачок зім’яли й забруднили машини і зітхнула:

— Ну, гаразд. Може, і обійдеться. Не помітять, що з тисячі листів на один не дано відповіді.

— Віктор Георгійович? — схопився Тернавський. У кабінет зайшов Дудін. — Я на хвилиночку, зараз закінчу документацію!..

Він кулею вилетів з кімнати. А Дудін пішов за ним слідом. Відчинив двері лабораторії, у які хапливо заскочив хлопець, і завмер: де він бачив цю дівчину? “Маша!” — пригадав її ім’я. Так, це з нею стояв Віктор в аеропорту. Тоді Дудін уперше почув її ім’я. Це її фотокартка висить у Віктора в кімнаті.

Дудін сів за стіл, на якому стояв термінал, поклав руки на клавіші. На екрані виникли спочатку троянда, потім ромашка, а тоді зображення Маші.

— Тільки цього нам не вистачало! — вигукнула руда дівчина, що сиділа у глибині лабораторії. — Усе пропало, і з’явилася наша цяця!

Попова розгубилася, коли побачила своє зображення на екрані.

— Вже й на екран пролізла! — буркнулл рудоволоса.

Дудін встав, підійшов до неї, підморгнув і несподівано для себе сказав, звертаючись до всіх:

Дві жінки руді! Ви із сонцем повінчані. Дало воно вам і тепло, і снагу, І вроду, і душу, весною заквітчані, І зливу волосся, таку осяйну…

Співробітники перезирнулися, почали перешіптуватись, вражено дивилися на Дудіна. Хтось навіть спитав:

— Вікторе Георгійовичу, що з вами? По селектору пролунав голос секретарки директора:

— Ковальов, негайно до Білобородька!

Дудін не звернув на це ніякісінької уваги і читав далі:

Обрав би руду я, як сонце палючу, - Святу, що дарує і ніч, і зорю… Одну лиш обрав би я, милу й ваблючу… Та дві їх… Якій же сказати: “Люблю”?

Юля і Маша спантеличено дивилися на Дудіна.

— Вікторе Георгійовичу, вас директор викликає. Ви так захопилися віршами, що навіть і не почули, — ущипливо зауважив Тернавський.

— Кого? Мене? — перепитав Дудін. — Шкода. Так добре з вами.

І, вклонившись, вийшов з лабораторії. Зображення Маші відразу зникло з екрана, поновилася колишня інформація.

В коридорі Дудін спитав у якогось співробітника, де кабінет Білобородька. Той здивовано глянув на нього і показав рукою. У приймальні Дудін прочитав на табличці ім’я та по батькові “генерального”, поглянув на секретарку і постукав зігнутим пальцем у двері.

За великим столом він побачив літнього, років шістдесяти, чоловіка. Обличчя суворе, трохи видовжене. Одна брова вища за другу. Крізь окуляри дивилися цікаві, гострі очі, які немов просвердлювали співрозмовника.

— Сідай-но, шановний. Що ж це ти підводиш об’єднання? Андрос приїхав з перевіркою, а ти взявся з’ясовувати взаємини з Батуріним? Ну, добре, рубонув правду-матінку. Гадаєш, усі ці проблеми хтось за нас вирішить? Андрос допоможе? Якщо самі не здолаємо…

Дудін розгублено мовчав.

До кабінету прослизнув Батурін. Побачив Дудіна, напружився.

— Що вам тут треба? — спитав тихо. — Новий скандал затіваєте?

— Я запросив, — озвався Білобородько, явно невдоволений втручанням Батуріна.

— А я думав, він скаржитись прийшов. Ось я тут наказ на нього заготував. Вліпимо догану, щоб надалі думав, коли, що і де говорити.

Білобородько взяв списаний дрібним почерком папірець, прочитав, насупився, кутики його губів зметнулися вгору. Він ще на якусь мить затримав папірець і передав його своєму заступникові.