Чтение онлайн

ЖАНРЫ

Шрифт:

Тоді, щільніше прикрившись піджаком, щосили почав дмухати в ледь жевріючий вогник.

Нарешті спалахнула тонюсінька травинка, язичок полум’я перебіг по ній на сусідні стебельця… І тільки хлопець відсахнувся, з-за річки війнув вітерець, ніби зрадів, що йому випала така робота…

Батька Павлик знайшов у гайку. Коли загорілися дрова, фашисти так заметушилися, що не вгледіли, як сарай спорожнів. Арештовані подалися в село, один тільки батько лишився чекати його, Павлика, в умовленому місці.

Хоч при зустрічі хлопець не сказав батькові й слова, проте

той і сам здогадався, як усе було насправді. Не лаяв Павлика, не хвалив, лиш мовив докірливо:

— Бузувір ти, бузувір…

Стояли, дивилися, як у їхньому дворі все розгорялося й розгорялося яскраве вогнище. Видно навіть було, як біля нього бігають гітлерівці.

— Гарних ми дровець приготували за літо! — прошепотів батько. — Бач, згодилися!..

Коли на переправі стали вибухати снаряди, Павлик з батьком рушили глухими стежками до села…

— Важкі, дуже важкі були часи, — зітхнув дідусь. — Аж не віриться, що пережили.

— Краще вже й не згадувати про те, — сказала бабуся й запросила Сашка з батьком вечеряти.

Батькові, мабуть, ще хотілося й чарку випити, бо вже звик щовечора випивати. Довгенько м’явся за столом, не брав виделки, але сам попросити, певно, не наважувався, а бабуся і не думала давати, хоч у неї стояла в миснику на видноті повна пляшка вишневої наливки.

Додому поверталися пізно.

Батько цього разу був веселий і добрий. Розпитував Сашка про школу, про Валентину Михайлівну, бабусину та дідусеву квартирантку: чи люблять її учні, чи не бешкетують при ній у класі. Вона ж, мовляв, іще молода й маленька, сама як учениця. А під кінець запитав і про матір, Юрка та Олесю. АДже Сашко недавно в них гостював, то як вони там? Сашко охоче все розповідав, бо і йому теж було весело й гарно.

Розділ п’ятнадцятий

ЗЛИЙ ЖАРТ

Хоч Микола й не хотів робити Валентині Михайлівні прикрощів, але так вийшло, що він їх таки заподіяв знову.

Трапилося це вже весною під час екскурсії на колгоспний город.

В суботу після четвертого уроку п’ятий і шостий класи гамірливо, нерівною колоною простували в напрямку до річки, де понад берегом у низині простяглися родючі ділянки чорнозему.

Поруч колони йшли Валентина Михайлівна і учитель праці Тихін Федорович.

Бригадирка садово-городньої бригади, Миколи-на мати, ще здалека побачила школярів і помахала їм рукою:

— Ага, нарешті. Вже давно ждемо вас, помічників, — чи то пожартувала, чи то на докір сказала вона, коли учні наблизились. — Зараз ми роботу вам знайдемо…

Спершу повела їх до капусти.

— Ану, хто відгадає загадку: кому рубають, голову, а кров не тече? — звернулася до школярів.

— Капусті, капусті! — хором відповіли учні.

— О, ви, я бачу, добрі відгадники, — похвалила. — Тоді, може, розповісте, де в капусти плід, і насіння та як її сіють?

Микола хотів сказати, вже й рота розкрив, але-мати його спинила:

— Ти помовч! Я тобі вже про це розповідала.

Учні дивувалися: ну, невже тітка Марія думає, що вони не знають? Ще

й питає, щоб заплутати — "як її сіють?". Таж її зовсім не сіють! Беруть розсаду з парників і садять. Кожному доводилося садити вдома.

А Сашко ще згадав, як бабуся Дарина примовляє, коли садить капусту: "Дай же мені час добрий, щоб моя капусточка приймалась і в головки складалась, щоб із кореня була коренаста, а з листя головаста. Щоб не росла високо, а росла широко!" Потім поставить на грядці горщик догори дном, кладе на нього камінець і накриває білою хусточкою, проказуючи нову примовку: "Щоб капуста була туга, як камінець, головата, як горщок, а біла, як платок".

— Е-е, — безнадійно хитає головою тітка Марія, — таки бачу: ви ані шелесь у цьому ділі.. Живете в селі й не знаєте таких дрібниць. Не цікавитесь, не придивляєтесь, як батьки ваші господарюють… То, кажете, в неї зовсім немає насіння? А як же оту розсаду виростити?

І справді — як? З корінців? Ні. Листок закопати — не пустить пагінця. В качані теж насіння немає. Гм…

— Розкажіть, Валентино Михайлівно, бо так. мені за них соромно перед вами, що аж-аж…

— А мені, думаєте, не соромно? — мовила вчителька і звернулася до учнів: — Ану згадайте, які бувають рослини за тривалістю свого життя? Ви вчили про це…

Учні майже разом почали вигукувати:

— Однорічні!

— Дворічні!

— Багаторічні!

— Правильно, — підтвердила Валентина Михайлівна. — А капуста до яких належить?

— До дворічних, — перша сказала Світлана Коломієць.

— І це правильно, — ствердно кивнула вчителька. — Висадіть весною у землю качан капусти з коренем. Із качана виростуть стебла з дрібненьким листям і китицями жовтеньких квітів. Оті квіти дадуть плоди — довгі стручки із насінниками. Коли висіяти їх, вони проростуть — ось і буде вам розсада.

Валентина Михайлівна розповіла цілу історію про капусту. Знали цю рослину ще стародавні єгиптяни. Відварну капусту вони подавали як солодку страву на закуску і вважали її цілющим засобом при різних захворюваннях. Здавна її вирощували наші пращури — слов’яни. Варили з неї юшку, пекли пироги, квасили. В дикому вигляді вона росте на скелястих берегах Європейського материка. Тільки в тієї немає качана, бо листя не згортається в головку. А городня капуста вирощена людиною протягом тисячоліть. Є багато сортів капусти: качанна, цвітна, брюссельська, кольрабі, савойська та інші.

Учні наче іншими очима глянули на звичайнісіньку капусту, яку вони майже щодня бачили, їли.

Після того оглянули великі ділянки буряків, моркви, цибулі, огірків, помідорів. Валентина Михайлівна з бригадиркою по черзі розповідали про ці городні культури, ще й про кожну з них згадували якусь цікаву історію.

Виявляється, що й морква буває не лише жовта, як у їхньому селі, а й рожева, біла, навіть фіолетова. Цибулю, як і капусту, теж здавна вирощували слов’яни, та ще давніше — китайці, індійці і єгиптяни. В арміях Стародавньої Греції і Риму солдатам давали багато цибулі, бо гадали, що вона збуджує силу й хоробрість.

Поделиться с друзьями: