Диваки

"Може, самому спробувати?.. — зненацька виринула зухвала думка. — А чого ж, нехай тільки Сергій виведе Ворона з конюшні й допоможе сісти верхи".

Але ж і цього він, мабуть, не захоче зробити. Ой, не захоче, бо ще й досі сердитий на Сашка та на Миколу.

Ні, не треба його будити. Сам спробую…

Сашко заскочив у комірчину, схопив уздечку, надів через віконце на Ворона. Жаль, що Сергій сідло забрав, та нічого, обійдеться якось і без сідла.

Відчинивши загорожу, став збоку на ящик, покликав жеребця:

— Кось, кось, кось…

Було дуже страшно. Може, як ніколи в житті. Хотілося навіть зовсім утекти. Але в ту мить перед очима постала картина — батько сновигає по греблі, через яку от-от перехлюпне шалена вода…

Коли Ворон виходив із загорожі, Сашко вхопився за гриву і, ніби збираючись пірнути, заплющив очі й стрибнув йому на спину.

Жеребець, наче нічого й не трапилось, спокійно простував до виходу.

У дверях Сашко, щоб не вдаритися об одвірок, прихилився, дістав рукою повіддя.

Надворі Ворон зупинивсь, тріпнув головою, заіржав. Сашко принишк, боячись поворухнутися.

Сергій, певно, вчув те іржання, проснувся, вибіг із конюшні.

— Куди це ти? — закричав перелякано. — Злізь, дурний! Злізь!..

Сашко навіть не озирнувся, злегка смикнув за повід, щоб спрямувати жеребця за ворота.

Воронові це не сподобалось. Брикнув раз, удруге, втретє.

Одначе Сашко не злетів на землю. Як тільки жеребець починав брикати, хилився до гриви — і не падав.

Тоді Ворон рвонув вулицею, аж грязюка полетіла з-під копит.

Сашко дивився йому прямо межи прищулені вуха й намагався вгадати, коли саме треба припадати до гриви.

Він не бачив занімілих хлопців, що стояли обіч дороги, не помітив закам’янілого від подиву Олега Шморгуна…

Біля контори Ворона схопили за уздечку, допомогли Сашкові злізти з жеребця.

— Ну й ну, — похитав головою бригадир дядько Василь. — Що тобі, хлопче, жити набридло? Як ти зважився? Та це ж звір, а не кінь!

Сашко щось хотів сказати й не міг. Від хвилювання лише ротом зіпав, ніби безмовна рибина, витягнута з води.

Почувши гомін біля правління, до розчиненого вікна підійшов голова колгоспу, запитав:

— Що сталося?

— Та ось… — кивнувши на Сашка, почав був пояснювати бригадир, але Сашко сам підбіг до голови.

— Я… я… там… на ставку… Треба рятувати… Швидше… — забелькотів незрозуміло.

— Кого рятувати? — спохмурнів голова. — Заспокойся, говори до ладу.

Сашко вдихнув повні груди повітря — видихнув, ще раз вдихнув — видихнув і цим трохи вгамував своє хвилювання, розповів, нарешті, що сталося.

Голова відразу кинувся на радіовузол, віддав команду в гараж, на бригади, щоб звідти негайно виїжджали рятувати став. А ще звернувся до колгоспників: хто його чує, нехай бере лопату, відро чи корзину і біжить туди.

Сашко назад, до ставка, їхав на легковій машині разом із головою колгоспу і бригадиром дядьком Василем.

Що там тільки діялося, скільки туди машин наїхало, людей збіглося! Та всі з лопатами, відрами, корзинами, носилками.

Спочатку засипали підмивини, обкладали водоспуски мішками з землею, потім зміцнювали греблю лозою і очеретом.

Коли вже все, що треба було зробити на греблі, зробили, голова подякував колгоспникам, які рятували став, а Сашкові найбільше.

— Якби не він, — сказав, — то лиха, певно, не позбулися б. Ставок би загинув, і риба вся пропала б… Спасибі тобі, хлопче! Ти — просто молодець! — поплескав по плечу.

Як голова з бригадиром сіли в машину, Сашко запитав батька, чи не тісно буде рибі в ставку, коли з нього стече зайва вода. Адже зараз побільшало тут коропців: до тих, що вже були, додалися ще й ті, котрих принесла вода з верхнього ставу.

— Поки вони малі — не тісно, — відповів батько. — А підростуть, частину виловимо. Залишимо саме стільки, скільки треба.

Рятувати ставок прибігли не тільки дорослі — школярі теж, а серед них і Сашкові друзі та однокласники: Микола, Олег, Віктор, Світлана, Оля…

Раніше вони не підходили до Сашка, бо, як і він, то землю носили до підмивші, то лозу й очерет укладали вздовж греблі. Тепер підійшли.

— Здорово ти на Воронові їхав! — похвалив його Віктор.

— Я навіть очам своїм не повірив, — сказав Олег.

— Ось бачиш! А ти: "Боягуз, боягуз!.." — дорікнув Микола.

Олегові соромно стало, що він колись покривдив Сашка.

— Хочеш, давай поміняємось лошатами? — запропонував. — Ти мені свої віддаси, я тобі — свої.

Але Сашко, подякувавши Олегові, не захотів мінятися. Він уже звик до своїх лошат. Були вони гарні, а як перевезли їх на острів, на молоду пашу, зробилися ще кращі. Підросли, погладшали, аж вилискують.

Розділ дев’ятнадцятий НЕ НАРОБИВСЯ…

Тільки посідали вечеряти, аж тут і дядько Дмитро на поріг.

— От добре, що ти прийшов! — підвівся з-за столу батько. — Поможеш нам із галушками впоратися. Ану, посувайтеся, хлопці!

Сашко із своїм молодшим братом Юрком швидко відсунулись, звільнивши дядькові місце.

— Спасибі, я не голодний, — подякував він.

— Чого ти? Сідай, сідай! — припрошувала й мати. — Галушок же не їв? Мама сьогодні ж не варила?

— Та їм зараз не до того, — сумовито мовив дядько.

— Татові й досі не полегшало? — спохмурнів батько.

— Ні,— хитнув головою. — Мабуть, зовсім погіршало, бо послали оце мене, щоб скликав рідню прощатися.

— Ой лихо! — сплеснула руками мати. — Що це вони собі надумали?..

— Так ви ж приходьте. А я тим часом усіх оповіщу, — сказав дядько і пішов далі по родичах.

Після такої сумної звістки вже ні батькові, ні матері, ні Сашкові їсти не хотілося, хоч як смачно пахли галушки. Лиш Юрко та Леся, нічого не розуміючи, накинулися на улюблену страву. Мовби жоренцями, переминали зубками пухкі галушки, голосно сьорбали запашну юшку.