Дивовижна історія Мері Стенз

Мері обережно всміхнулася до нього, але нічого не сказала.

— Давайте ще вип’ємо, — весело мовив Фасберже, жестом підкликаючи офіціанта.

Замовивши напої, він заговорив далі:

— Це нам уперше випала нагода побалакати отак віч-на-віч, Лоро. — Він тихенько осміхнувся сам до себе. — Даруйте, що я зважився вас так назвати, але ж, зрештою, це ім’я вам теж дала фірма “Черіл”.

— Гарне ім’я, — погодилась Мері.

— Прекрасне ім’я, — з притиском докинув Фасберже. — Прекрасне ім’я для прекрасної жінки. — Він якусь хвилю помовчав, немовби оцінюючи її поглядом. — Думаю, що тепер, коли ми дали вам усе, чого тільки може забажати жінка, ви високо сягнете. Але ніколи не забувайте, що світ складається з людей, а життя — із стосунків між ними. І врешті важливіше те, кого ви знаєте, аніж що ви знаєте, а тому треба цінувати друзів. Чим впливовіший друг, тим краще…

Офіціант повернувся з напоями. Фасберже, розплатився і надпив свою чарку, промовисто позираючи на дівчину.

— Ви доросла й розумна, — нараз мовив він. — Інакше я й думати не наважився б про те, що хочу вам зараз запропонувати. — Він посміхнувся масними губами. — Ви вже, певно, знаєте, що я маю на думці.

— Ні, не знаю, — насторожено відказала Мері.

Він непевно здвигнув плечима.

— Що ж, Лоро, давайте подивимось на речі просто…

Невідомо, що то були за речі, але він так ї не встиг на них подивитися. До бару зайшов високий на зріст, атлетичної будови чоловік і допитливо оглядівся довкола, неначе когось шукаючи. Уздрівши його, Фасберже замовк і підвівся з місця.

— Це Віллербі, — сказав він і подивився на свій коштовний годинник. — Трохи зарано він… — І рушив назустріч прибулому.

Віллербі, як спостерігла Мері, був кремезний, чорнявий і досить суворий чоловік, років десь під сорок. На ньому був строгий сірий костюм, біла сорочка і проста темно-червона краватка. Криси його м’якого капелюха трохи обвисали, хоч це й не справляло поганого враження, а невеличкі темні щіточки вусів зовсім не пасували йому. Загалом же, розважила Мері, він надто скидався на детектива, щоб бути ним насправді й щоб носити такий дорогий, доброго крою костюм. Тримався він скромно, говорив гарно. В скісному освітленні бару Мері помітила в нього на щоці довгий блідий рубець — певне, слід від леза бритви.

Фасберже належним чином відрекомендував детектива. Віллербі елегантно вклонився, і в очах його майнув подив. “Мабуть, йому казали, що я вродлива, — подумала Мері, — але він не гадав побачити таку красуню”. Вона раптом Почула себе певніше. Та разом з невиразною довірою до Віллербі проймалася дедалі більшою неприязню до Фасберже. “Чого це я маю бути вдячна фірмі “Черіл”? — невдоволено питала себе. — Все, що вони зробили, зроблено задля зиску, з чисто корисливих міркувань, а тепер це гладке одоробало вдає з себе благодійника, сподіваючись, що я покірливо пущу його до себе в ліжко. Вони кидають бозна-які гроші на рекламу, а мені платять жалюгідні дві сотні фунтів за весь дослід, і тепер, коли небезпека розголосу примусила їх величати мене так, як уже давно слід було б, він хоче вигадати ще й на своїй облудній щедрості. Ну дарма, скоро я вже зможу стати сама собою і жити так, як мені забагнеться. А тим часом…”

“Треба зустрітися з Полом, — нараз сяйнула думка. — Вони припнули мене в цьому розкішному готелі, ще й цербера приставили для охорони, але над усе я зобов’язана йому…”

“А чи так це? — зашепотів ледь чутний голос десь у закутку її свідомості. — Хіба зробив Пол Дарк що-небудь таке, що розбігалося б з інтересами “Очевидця”? Насправді Фасберже зробив для тебе куди більше, ніж Дарк: він дав тобі вроду”.

“Але ж я люблю Пола, — переконувала вона себе. — Якби не він, я б ніколи не дізналася про цей дослід і не стала б красунею. Якщо він схоче, я належатиму йому”.

“Ти йому не потрібна, — не вгавав ледь чутний голос. — Йому потрібний тільки сенсаційний репортаж з фотографіями. Єдине, що він може, — це заплатити тобі за шпигунство. Оце і все! Ти просто шпигунка, найнята за гроші, аби зрадити людей, які змінили твоє життя…”

Мері одігнала від себе всі сумніви ї зосередила увагу на тому, що діялося навколо. З одного боку поруч неї сидів Віллербі, з другого — Фасберже. Віллербі з ледь помітним північним акцентом говорив:

— Я дуже радий познайомитися з вами, міс Смайт. Ви навіть гарніша, ніж мені казали.

— Дякую, — тихо озвалася вона, усміхаючись до нього. Фасберже несхвально насупив брови і сказав:

— Обов’язки містера Віллербі полягають у тому, щоб не пускати до вас набридливих відвідувачів і супроводити вас поза готелем. Він буде ніби зв’язковим між вами та навколишнім світом.

— Розумію, — мовила Мері.

— Що ж до службовців фірми “Черіл”, — додав Фасберже, — то тут він не втручатиметься, бо чітко знає межі своїх повноважень.

Мері нічого не сказала, тільки обмінялася з Віллербі швидким промовистим поглядом. Вона вже відчула, що він на її боці.

— Моя кімната поряд з вашим номером, — сказав Віллербі, — і ваш телефон з’єднаний з моїм, так що я можу перехоплювати всі дзвінки, коли вам хтось дзвонитиме.

— А коли дзвонитиму я? — поцікавилася Мері.

— У принципі — також, але я певен, міс Смайт, що такої потреби не виникне. Хочу сподіватися, що ви не будете ховати від мене своїх намірів.

Вона кивнула головою.

— В такому разі ніяких ускладнень не станеться, — сказав він.

Мері обернулася до Фасберже.

— Ми наймаємо квартиру з подругою, — мовила вона. — Треба було б подзвонити їй і повідомити про все.

— Авжеж, — охоче погодився Фасберже. — Тільки, я думаю, краще не казати їй про те, де ви зупинилися, тобто не згадувати назви готелю. Не забувайте, що коли вона живе з вами, то її теж можуть атакувати репортери.

— Ви маєте рацію, — сказала вона. — Я не вдаватимуся в деталі, але треба дати знати про себе, бо інакше в, она може занепокоїтись і звернутися до поліції.

Почувши слово “поліція”, Фасберже квапливо клацнув пальцями, підкликаючи офіціанта, і звелів подати телефон. До них зараз же підкотили апарат на невеличкому нікельованому столику на коліщатах, від якого тягнувся довгий шнур до стойки бару. Мері взяла трубку, гарячково думаючи, як діяти. Певна річ, телефону в неї дома не було (ні вона, ні Пенелопа не могли дозволити собі такої розкоші), але то була остання нагода зв’язатися з Полом Дарком, перш ніж повноваження Віллербі наберуть чинності. В кожному разі, вона навряд чи збудить таку підозру, коли дзвонитиме в присутності самого Фасберже.

Вона набрала номер Даркової квартири, затуляючи рукою диск, щоб ні Віллербі, ні Фасберже не змогли помітити цифри. Тоді міцно притиснула трубку до вуха.

Коли в трубці озвався знайомий голос Дарка, в Мері щось аж затремтіло. Вона вирішила грати напевне, на випадок, якщо Віллербі чи Фасберже почують чоловічий голос, і сказала:

— Алло! Це Мері Стенз, Скажіть, будь ласка, Пенелопа є?

В Дарковому голосі забринів подив:

— А чого б це тут мала бути Пенелопа?

— Тоді, може, ви перекажете їй кілька слів?

— Мері, що сталося? — спитав Дарк.

— Скажіть їй, що мене кілька тижнів не буде вдома. Я виїжджаю з міста з друзями. Якщо її розпитуватимуть, нехай не каже нікому й слова.

— Звідки ви говорите? — допитувався Дарк.

— Я не можу сказати, де я, але про мене добре дбають. Я їй час від часу дзвонитиму. Бувайте здорові.

Вона поклала трубку, і офіціант забрав телефон.

— Хто то був? — поцікавився Фасберже.

— Один Пенелопин приятель. Він має ключ від квартири. Вона сама ще не прийшла.