Дивовижнi пригоди капiтана мiжзоряного плавання Небрехи (на украинском языке)

4. ЯБЛУКО НЕЗГОДИ

Я з утiхою згадую тi незабутнi днi, коли я гостював у капiтана далекоу мiжзоряноу плавби Небрехи. Упевнено можу сказати, що нi одна година у товариствi цiсу незвичайноу людини не минула для мене марно.

Нам нiхто не заважав. Капiтан обрав таку мiсцинку на узбережжi, де хазяйнували тiльки сонце, море i тиша.

Уявiть собi маленьку затоку, зусебiч оточену могутнiми горами, мiнiатюрний садочок, у його гущавинi вигулькус верх латаноу-перелатаноу коробки, i невеличкий будиночок з широкою верандою, заклечаною диким виноградом. Оце i буде капiтанова садиба.

Дiстатися туди суходолом було неможливо. Нi автостради, анi стежки, навiть туристськоу... Тiльки вiдчайдушнi верховинцi навколишнiх аулiв з бурдюками за плечима героучно долали карколомнi кручi, щоб капiтан Небреха завжди мав гiдний його всесвiтньоу слави запас антиречовини. Та ще вечорами об'якорялися коло берега тамтешнi рибалки, щоб у товариствi гостинного хазяуна ту речовину дегустувати.

Правда, щодня вертольотом прибував ще велемовний фахiвець iз музею космiчних мандрiв канючити сувенiри в капiтана, але його отi земнi релiквiу щироу дружби i пошани чомусь не цiкавили. Його можна було умовити вихилити хiба що склянку козячого кисляку. Очевидно, саме тому цей бiдолаха i не знаходив спiльноу мови з Небрехою.

Але годi вже гаяти час побутовими дрiбничками. Краще розповiм про пригоду, яка не мала i не мас собi подiбних в усiй свiтовiй iсторiу. А дiзнався я про неу зовсiм випадково...

Небреха мав одну свосрiдну звичку. Вiн любив серед бiлого дня залiзти до свосу коробки, вмоститися перед холодною грубкою, бозна-коли абияк зрихтованою з рудого заiржавiлого вiдра, i запалити люльку. I от за хвилину жерстяний димар, що стримiв з одного бортового iлюмiнатора, починав курiти сивими кiльцями. Це один з найрiшучiших i найхоробрiших капiтанiв обережно випускав дим у грубку, точнiсiнько як отой школяр, що вперше поцупив у тата цигарку i нишком запалив уу на кухнi. Ну, школяра ще можна зрозумiти. А от капiтана Небреху годi зрозумiти.

Якось я ласував на верандi запашною пастою, коли дивлюся - в'юниться над коробкою димок. Ну, думаю, час уже розгадати цю тасмницю. Пiдкрався до коробки i зазирнув усередину.

Так i с! Капiтан Небреха сидить коло грубки, палить люльку, а на колiнах - пiдручник фiзики для середньоу школи! Я тодi ж зауважив, який саме роздiл його зацiкавив. Це був безсмертний роздiл про закон всесвiтнього тяжiння. А з розгорнутоу сторiнки дивився сам першовiдкривач, генiальний англiсць, великий вчений Iсаак Ньютон.

– Якби не ця людина, - делiкатно почав я розмову, - ви, капiтане, можливо, нiколи не торували б мiжзоряних шляхiв i оце не палили б люльки у старiй коробцi перед саморобною грубкою.

– А ви не поспiшайте, юначе, - спокiйно застерiг мене капiтан Небреха.
– Якби свого часу я забарився бодай на мить, ви б зараз, очевидячки, шукали зовсiм iншоу причини, а цього портрета у пiдручниках не було б...

Я ошелешено заклiпав очима. А капiтан любесенько поклав пiдручника на денце колишнього вiдра, неквапно вибив з люльки гарячий попiд i натоптав уу свiжим тютюном.

– Авжеж, - наголосив вiн, - якби я забарився ще на мить, космос, можливо, досi ховав би вiд людства своу тасмницi.

Капiтан пiднiс сiрника до свого постiйно дiючого вулкана, занурився у тютюнову хмару i почав свою дивовижну розповiдь:

– Все почалося з Азимута. Хлопець вiн загалом хороший i штурман здiбний, а все ж мав одну неприсмну рису - любив сперечатися i старших повчати. А сперечався вiн, як затятий, нi сну йому не треба, анi спочинку... Ото, пригадую, якось один науковець захищав кандидатську дисертацiю на популярну тему: "Чи було життя на Марсi?" А мiй штурман був йому за опонента. То Азимут так виснажив усiх присутнiх своуми запереченнями, що кандидатське звання надали йому, а не тому невдасi-науковцю. Аби спекатися... I, щоб ви знали, потому його на захист дисертацiй не запрошували, боячись, що вiн за мiсяць матиме звання академiка. Ну, i я намагався не розмовляти з ним на науковi теми...

Так от. Зараз я вже не скажу певно, з якого саме приводу, але якось я необережно бовкнув у присутностi Азимута про Ньютонове яблуко.

Азимут негайно повертасться до мене, дивиться в очi i категорично заперечус:

– Нiякого яблука не було!

– Як це не було?
– лагiдно переконую його.
– Навiть у свiтовiй лiтературi цей факт заресстровано i в календарi ювiлесм вiдзначено.

– Це ще не факт!
– затявся Азимут.
– Це лiтературний анекдот!

Признатися, тут я теж почав гарячкувати.

– А закон всесвiтнього тяжiння теж анекдот?
– кричу.
– Якби не яблуко, не було б закону!

Слово за слово, i Ньютонове яблуко стало для нас справжнiм яблуком незгоди. Тiльки й мови, що про яблука, як восени у заготiвельникiв.

Азимутовi що? Йому байдуже. Вiн до суперечок i дискусiй звик, змалку гартував свос горло. Вiн навiть увi снi хрипiв як сновида :

– Яблуко вiд яблунi далеко не падас...

Словом, Азимут упирався як мiг, але я теж правив свосу, хоч менi од тих суперечок було, як вiд кислицi. I що ви гадасте? Хоч я його остаточно i не доконав своуми доказами, але таки змусив трохи поступитися. Як зараз це пам'ятаю. Ми сперечалися цiлу нiч. На ранок Азимут очманiв i як пiдкошений упав на лiжко. Але я не дав йому довго розкошувати. Вже з першими пiвнями пiдняв його на ноги i кажу:

– Було яблуко! В Англiу пiдсоння саме для яблук!

Азимут хитасться, але ще намагасться боронитися.

– Не повiрю, - стогне вiн, - поки не побачу вочевидь...

– Гаразд!
– зрадiв я.
– Побачити ще не пiзно!

Сон iз нього наче рукою зняло. Вiн витрiщився на мене, як оце ви на початку розмови.

А тим часом дивуватися тут нема чого. Якщо подумати, що ми бачимо? Ми бачимо променi свiтла, вiдбитi вiд навколишнiх речей. Будь-яка картина, вiдтворена нашим зором, це неймовiрно складна мозаука свiтла рiзноу тональностi. А куди ця мозаука iде? Ясно - у простiр. Отже, щоб побачити якусь стародавню картину, слiд просто наздогнати тогочасну мозауку i пришвартуватися до неу. А тодi роби з нею що хочеш, хоч фотографуй.

Коли Азимут утямив мою iдею, нам уже сперечатися не було потреби. Адже вiд теоретичних розрахункiв ми переходили до практичного дослiду. А на практицi мiй штурман завжди дiяв зi мною синхронно.

– Ось тобi завдання на цей день, - наказую я Азимутовi, - пiдрахуй з упередженням на тиждень сьогочасне мiсцезнаходження тогочасноу мозауки Ньютона та яблука.

Азимут негайно сiв обчислювати. От що таке залiзна дисциплiна!

Ну, дав йому завдання, а самому треба розв'язати задачу набагато складнiшу. Азимутовi що? Йому тiльки пiдрахувати координати. А вести коробку - менi. Що, думаю, робити? Як випередити свiтло, що сягнуло вже на кiлькасот рокiв? Звичайно, нинi кожен школяр знас, що в такому разi слiд скористатися гарматою, яка долас силу тяжiння. Але хто дасть менi гармату, коли йдеться про смiховинну приватну суперечку? У мене язик не повернувся б мотивувати цим...

I тодi я пригадав, що в музеу космiчних мандрiв експонусться одна з найперших таких гармат. Правда, потужностi цiсу примiтивноу споруди не вистачило б навiть пiдкинути сучасний зорелiт хоч до зони штучних супутникiв, але мою портативну коробку вона могла закинути аж на край Всесвiту. Хоча я не любитель мандрувати таким робом. Нiчого не бачиш, нiчого не вiдчувасш... Мить - не встигнеш заплющити i розплющити очi - i ти вже на мiсцi. Зникас усяка романтика мiжзоряних мандрiвок. Але самi подумайте, що я мав робити?