Добло і зло

— Але подумай: це ще може бути "мой" в сенсі "мій" — мій аж до дірок.

— А, ну да. Развє шо.

— Або це така служба при падишаху, — не вгавала я. — Є візир, а є Додир. От падишах його і кличе: "О, мой Додир! — Да, мой Падішах!" — ну і так далі..

— Ага. А американці би це переробили в рекламний слоґан служби гігієни… як там було — всьо від пацана того тікало?

— Ага. Адєяла убєжала, укатіла прастиня. Карочє, фігово всьо в хлопця було, поки Мойдодир не прийшов і не помив його.

— Ну, тіпа, да. Значить, в Айові десь, в супермаркеті, у відділі побутової техніки, крутиться така соціальна реклама. Типу, бомжа показують. Маленького, заляканого і брудного. Він ховається під газеткою і згадує минулі деньки. І тут на горизонті спасітєльний Майдадир. (Му Dodir по-їхньому.) Слоган: "Ти голий, ти бездомний, ти хворий… Життя тобі гамно. Але надія є! Бо все, що тобі треба, — ПОМИТИСЯ!"

— Стопудово! — уявляю я креатив Медведя в ділі. Як всі похапаються за мило душистоє і полотєнце пушистоє. Чи й за дустове мило, хто там знає ту кукурудзяну Айову.

— А в їхній баптистській церкві заспівають так (Міша плескає в долоні і хитається, сидячи в літеплій воді ванної майже так, як хитаються під час меси в своїх церквах товсті негритянки): Майдадир, Майдадир! А проповідник їхній скаже: "Брате, ти голий, ти бездомний, але все, що ти маєш зробити, — це повірити нашому Богу, а потім ПОМИТИСЯ!!!!" І хор вступає:

Май дадир, май дадир,

Ти, канєшно, нє кумір,

Но спасті паможеш мір,

Майдадир!

Поки ми волаємо мойдодирські госпели, сплескуючи великими розмоклими долонями з синдромом руки прачки, вода вже геть падає до кімнатної температури. А в кімнатах у нас далеко не Ташкент. Хіба що Бахчисарай, взимку.

— А все-таки цікаво, який він — Мойдодир, — я розгрібаю руками косячний попіл на воді, що бозна-як нападав нам у ванну.

— Це точно хтось із наших знайомих… Ми ж самі його викликали.

— Ага. Викликали на спіритичному сеансі Мойдодира.

— І він у нас надійно поселився. Засів і навіть платить за гарячу воду згідно показань лічильника.

— Н-да. Добре, що тут в договорі сказано "Проживання Ірени Карпи та членів її родини". Майдадир, тіпа, мій внучатий плємяннік.

— Да. Бо пердулету на Подолі прийшлося би доплачувати за Мойдодира ще по сім баксів за кожну ніч. Як за гостя.

— І визначив же чомусь дід саме сім баксів, які хотів би, щоби йому доплачували… число, може, в нього щасливе?

— Ага. І шістсот теж. Шістсот баків на місяць плюс по сім за гостя, бо він з банкою під стіною слухає, хто до тебе прийшов. І свої сім баксів не впустить, швидше всереться у штани з лампасами свої.

— Ага, спартівачькі шо нада.

— Пам’ятаєш, як він нас грузив своєю крутістю: "У мєня тут студенти жилі… С камп'ютєрамі!"

— Н-да. Унікальні уроди ці квартироздатчики.

— Але за Мойдодира ми би таки бабло тулили діду. Він би охуївав, бо нікого би у нас не чув і не бачив, а ми би все одно тулили йому, настирно, з чесними очима. В кінці би він так вже нас сахався, що й від орендної плати би відмовився.

— Да-а, упустили ми шанс…

Відтак, перелізши з ванни у ліжко, ми були сімейною парою. Мене звали Младший Научний Сатруднік, а її Ларіса.

— Кагда ми паслєдній раз билі с дєтьмі в заапаркє?

— Ладна, ми пайдьом, радная, а потом мне дадут доцента, а ето єщо плюс 58 грн к зарплате, плюс єщьо премії…

— Странно ти как-то гаваріш.

— Ларіса, я вєдь із Прібальтікі.

— Сєрьгей із Прібальтікі?

— Да, Сергаускас.

— Сєргавгав! Сєргавагавкус!!

Сім'я — навіть утворена в стані зміненої свідомості — це святе. Ячєйка общєства.

А взагалі-то людське життя надто коротке, щоби проживати його одним і тим же персонажем. Ну, звісно, ми не настільки відважні, аби щороку міняти собі прізвище-ім'я-по-батькові і робити пластику лиця. Хоча за поп-звйозд не розписуюся. Умнічки! Наколять собі ботексу, закачають в губки силікону — і ось уже не відрізниш одне естрадне вєлічіє від іншого, це в них таке маскування. Від Смерті. Типу, пришкандибає вона, старенька, спираючись на свою косу, по якогось Миклуху Гаскова, а забере, через підсліпуватість, якусь Табісію Навалій. А кліпмейкери їм тільки допомагають в цьому — у них, видно, між собою така масонська змова. Скільки треба кілограмів бльосточок використати, скільки страз наліпити на дупу і скільки на цицьки. Тоді не тільки Смерть можна обманути нерозрізненною однаковістю, а ще й музичні канали все це візьмуть в ротацію. Їм, із їхнім давно зогнилим мозком і спущеною в унітаз душею, запах падла (мертвої музи, пардон) рідний і близький.

Але й прості смертні не проти якихось легких метаморфоз. От ми з Рибочкою (він появиться тут трохи згодом) любимо пограти то у двох гопніків-підарасів, то в кінокритичку вєлікай культури і недо-культуролога.

Ну, от уявіть собі двох пацанів з Троєщини. Льоху й Сєрьогу. Ходять, сємки гризуть, на "ланосі" катаються, мріють про "бехи". Тьолок клеять, півко попивають і на футбольчик в центр їздять, шоби траліки покурочити потім, зняти спортивний стрес. І все би в них нічого, тільки от вони геї. Гопніки підараси. Чи може бути сюжет прекрасніший і трагічніший?

Льоха — це Рибочка. Сєрьога — це я. Я підарас більш тьолочний, їсти люблю готувати. Хоча де тепер знайдеш тьолку, що вміла би готувати добру їжу?

— Я, Льоха, щітаю, што тебе канкретна павєзьот… — починав Сєрьога, — єслі ти убазаріш мєня чіста вийті за тєбя замуж.

— Ти чьо, Сєрий, йобнулса? Ми же два мужика.

— Да я в загсе адєнусь па тьолачним панятіям, ніхто нє замєтіт патстави!

— Да ну тя, Сєрий.

— Льоша, я тє чіста в натурі грю. Ілі ти женіцца уже на мінє нє хочеш?! Ясна. Как єбацца — все друзья.

— Да ладна, тє, Сєрий. Расслабься. Я он матушкє сказал всьо. Знаєш, как била трудна? Ана в шокє, плакала там вся, в істєрікє, родсвєннікі, гріт, атвєрнуцца.

— Та ладна! Маї нє атвєрнулісь.

— Странна.

— Чьо?

— Ну мая матушка чуть успакоілась, када узнала, шо нє я хоть тьолка у нас.

— В смисле?

— Ну, шо тьолка — ти. А нє я.

— А шо тут плахова?

— Та нічьо, нічьо, Сєрєнькій! Успакойся. Тіпа, заїбісь єй. Уже хоть нєвєстку знает.

— А, ну лана. Пацанам на районе скажем па факту тагда.

— Ага.

— Пашлі ета… Паліжим, как два пацана. Півко, футбік, жовтий паласатік.

— Не, Льоха, ніхуя. Тока после свадьби.

Вправа "Гопніки-підараси" дуже корисна для профілактики шизофренії. Як вакцина.

Коли у нас випадає настрій "возвишенний" і анемічний, ми граємо в Алєвтіну Ципіну. Людину високай рускай культури і західноєвропейського артхаузу. При всій своїй любові до імпортного мистецтва і ненависті до українців, у чиїй країні їй випало нещастя проживати, Алєвтіна не володіє жодною іноземною мовою, ні, тим більше, українською. Її опонент і партнер у всіх цих антихохольних дискусіях — бородатий псевдокультуролог Шура Луначарський. Сам він, незважаючи на своє єврейське походження, теж до смерті вболіває за вєлікую русскую культуру. І робить це, як і більшість її піноротих поборніков, теж на українській території.