Добло і зло

— Как же харашо, што ти мєня панімаєш…

Відтак, якщо в мене лишатиметься недостатньо вражений його непересічним інтелектом видок, Алігарх іще додасть:

— Ну, скажи, ти можеш пояснити суть поняття "аханкара".

— Нє, не можу.

— От бачиш, яка вона — робота філософа… — зітхав він.

Алігарх-філософ постійно читав філософські книжки.

Принаймні лишав їх розкритими у мене на шляху. На балконі, в себе на столі. Обводив олівцем особливі пасажі і робив замітки на полях. Конспектував собі кудись прочитане. Ба, умнічка яка. Мабуть, вірив у те, що інтелект — це сексуально. Можливо. Тільки чогось не в його випадку. В його випадку сексуальними здавалися його китового розміру тіло (тепло і затишно) й акуратне відношення до навколишніх предметів, до тебе в тім числі.

— В Тибеті зараз не сезон, — авторитетно заявляла я. — В Непалі тим більше.

Справедливості ради, варто зазначити, що зовнішність Алігарха встигла змінитися на краще. Наприклад, він запустив собі акуратну щетину і вже не годився для обкладинки журналу "Малятко". Став із колобка більше схожим на дяпчика. Рум’яні щічки ховалися під темною борідкою. Плюс іще він нарешті виліз із вічної своєї форми "чорний костюм — біла сорочка, без краватки" і почав носити просто чорні светри ("Ти шо, це ж "Каваллі"!") із джинсами. Так він виглядав дещо стрункішим. Якби ще прибрати його пінгвінську походку — ноги-йолочьки — то вийшов би прекрасний мачо-мен.

Раніше в Алігарха була тьолочка-модель. Ну, ясно, так алігархам положено по етікету. Добре було їздити з нею на Балі та по інших пляжах: мужики з заздрістю оглядалися. Правда, мені потім казали, що ніяка вона не модель, а просто скаче по багатих мужиках, і бажано по іноземцях, але я не стала розстроювати Алігарха, свято впевненого, що тьолочка-топ-модель ще й досі його вірно любить. А дзвонить попросити грошей просто так — то в неї винятковий випадок. Ще ця тьолочка, коли Алігарх серед ночі їхав рішати її "праблєми", вимагала в нього поголити бороду і плакала. Видно, не могла спокійно засинати без Колобка.

Вона дуже часто надзвонювала мому Алігарху — видно, раптово кінчилися подіумні замовлення, італійці й гроші. Я завжди радо під’юджувала:

— Та, може, вернешся, женишся? Дівці вже давно пора!

А він тільки злився. Якісь люди кончені: відхерюють м'ясо, що само лізе в руки з клятвами у вічному коханні, і всираються за тими, кому вони нафіг не всралися. (Тавтологія як запорука стопудового донесення суті.)

Так от. Не вийшло мені розкрутити Алігарха на Мадагаскар ("Ти знаєш, по чім там білети, малюсік?"), тож збиралися ми на Кубу. Теж непогано. Завжди треба погоджуватися на шарову подорож. Особливо у випадках, коли пункт призначення не входить у ваші найближчі плани.

Новий рік — це взагалі попса страшна і лєвий психоз. Добре, шо мої близькі люди — тьолки і Вовчик — достатньо мудрі, щоби не ставити канонічне питання "Ти с кєм встрєчаєш Новий год?"

Вовчик заїхав напередодні. Ми курили з ним і пили джин. Мені треба було йти на якусь новорічну програму — фальсифікація зустрічі Нового року в колі живих письменників. Ага, типу так зібралися всі і тусуються, кока-колу п'ють, апельсинами закушують, насолоджуючись при цьому дико фальшивою грою струнного квартету. Але журналісти були милі. І ведучі, і адміністратори. Взагалі якийсь такий канал дуже приємний, того я й поперла свою дупу на їхню зйомку.

На знімальному майдані, в барчику, тусувалася купка письменників і письменниць вперемішку з поетами. Для красоти навколо книжки лежали. І стояли фрукти, які не можна, ясно, їсти до початку зйомки. Каву замовити теж чогось не можна було, навіть за свої гроші.

— У нас закрита каса, дєвушка.

Отак я сумно й сиділа там, вся у своїй фатальній красі: чорний капелюх, чорна гангстерська хуйня з відкритою спиною, шкіряним ременем і складками на цицьках для додаткового об'єму. Чорні джинси і чорні чоботи. Як дура, карочє. Бо всі інші були бадьорі, яскраві і в люрексі. До того ж вони могли пити коньяк, а я ні. Бо за кермом. І вони могли пити кока-колу, а я — ні. Бо ненавиджу. Більше пити було нічого. Довелось читати.

Книжки розкладені були довкола як декорації. Ну, або для того, щоби створити письменникам звичну для них обстановку. (Ну да. Я так і тусую серед "іронічних детективів" російських многостаночніц, підчитую на дозвіллі "100 способов бистро вийті замуж" і черговий переказ старих анекдотів Паоло Коельо.)

Проте беру в руки книжку, чия обкладинка видається мені особливо гидкою. На ній тьотя з жовтими очима чи то ковтала золотий ланцюжок, чи то ригала ним.

— Золотая ліхарадка… — прочитала я й перегорнула кілька сторінок. Ім’я автора мені відоме, наче модний пєрєц, колись казали. Та-ак, шо пише… Нда. Хуйня рєдка.

Я знуджено і томно-елегантно, щоби не злетів мені з голови капелюх, запускаю книжкою з золоторигапьною тьотьою якомога далі. Чую, як книжка попадає в щось м’яке. Підіймаю очі й ціпенію: ВІН. Автор цієї самої книжки. От і прийшов мені піздєц.

ШО НЕ ЯСНО?

А що? Отак і появився Рибочка. Ну, не зразу він став сам собою, канєшно. Ще певний час він був "той чувак". Той чувак не забив мене до напівсмерті важкими томами Шолохова, і навіть ніжний томік Блока в горло не запхав. Він був на тусовці зовсім самотній, пив кока-колу і ставив мені ввічливі питання. Правда, потім він такі самі питання ставив і тьолочці з ямочками на щічках, у котрої "Мама і папа прадюсєри, я магла би стать і пєвіцей, і маделью, но вот рєшилі ми, што пісатєльніцей ета сєрьйознєй всєво. Что пішу? Ну тіпа Цвєтаєвай…" І на задку обкладинки її книжечки поезій і прози (тіпа Цвєтаєвої) повідомляється, що дєвочька ця — зєлєноглазий гєній літератури. Добре, шо не зєлєноглазоє таксі. Ех, жалко, тьолки її не бачили. Тьолкам я озвучила тільки прізвище "того чувака". А коли я доперла, що в мене з "цим чуваком" щось типу флірту і що він подзвонив мені, а не зєлєноглазому генію літератури, я тьолкам сказала:

— Кльово, що з ним ми роз’їдемося зараз. І що він у свою Індію надовше їде, ніж я на Кубу. Так що ніяких шансів. Останній раз фліртую. І остєпеняюся. Женюсь, можна сказати.

— На ньому?! — Вася має на увазі "цього чувака" (надалі Рибочку).

— За нього?! — ледь не поперхнеться фуа-грою Алігарх, коли ми з ним сидітимемо в черговому байдужому мені дорогому ресторані й закладатимемо парі на Дом Періньйон і довільний подарунок щодо мого заміжжя до кінця року.

— Ну чо зразу за нього… — супилася я.

Я дуже недовго знала Рибочку. Завжди недовго — скоро вечеряли, скоро пили каву, скоро ходили в кіно. Одного разу в кіні ледь жорсткого палєва не вийшло.

Сиділи ми, дивилися якусь казочку, ногами бовтали. Пили колу (він) і текілу (я).

— Любиш Ніколь Кідман? — спитав Рибочка про Ніколь Кідман. На вушко спитав. І все би нічого, тільки взяв він і торкнувся при цьому своїм волоссям моєї щоки. Коло ока. А там у мене ерогенна зона. Всьо пропало.

Решту казочки мліла. А потім, п’ючи каву після казочки, я ледь не зомліла, коли Алігарх сказав:

— Я заходжу в цей же кінотеатр, де ти!

Заїбісь!

— Класно…

— Де ти? До речі.

Довелося щось дуже-дуже тупо брехати Рибочці, кликати тьолок, котрі ходили на "Іронію судьби-2" і бігти вниз по сходах, шоби Алігарховий радар не запікав на Рибочку. Якої мами Алігарх припхався в це кіно, думати не було часу.

Найстрашнішим здавалося те, що попалюся перед Рибочкою з цим дядюном. І він перестане мене в кіно водити. І більше не торкнеться своїм чорним густим волоссям моєї голої білої щоки, ааав!!!