Долина Єдиної Дороги

Міждоріжнє вважалося невеликим поселенням, хоча будинків у ньому вдвічі більше, ніж у Малому Доріжньому. Багато хто волів би жити саме тут. Цей край був благословенним — Дорога оббігала його з обох боків і робила затишним і багатим. Місцеві доріжани завжди збирали рясні врожаї, їхня худоба рідко хворіла й гарно плодилась. Жителі Міждоріжнього майже не ходили в ліси на заготівлю ягід і грибів, рідко полювали й рибалили — їм цілком вистачало дарів власної землі. А коли комусь із них хотілося лісових чи морських ласощів, їх завжди можна було виміняти на базарі. Життя тут було самодостатнім і навіть дещо відмежованим від життя інших поселень. Це не означало якоїсь зневаги до інших жителів рівнини — просто рідко коли міждоріжнянська родина поповнювалась зятем чи невісткою з інших країв.

Ось стежечка перевалила через невеликий горбок, і у видолинку відкрилося акуратне поселення, від якого рівними променями розбігалися різнобарвні латки довжелезних городів. Великі красиві будинки оточували вигнуту півмісяцем площу із селищним деревом. Це був старезний міцний дуб — удвічі товстіший від малодоріжнянського дуба й на кілька метрів вищий від нього. З-поміж будівель вирізнялася струнка Вежа Всіх Вітрів. Вона гордовито підносила свій червоний черепичний дах над верхніми гілками міждоріжнянського дуба, тож коли Чисторос підійшов до вежі впритул і глянув на її шпиль, йому відразу запаморочилося в голові. Таку високу й міцну споруду могла збудувати тільки дружна і багата громада. От у Малому Доріжньому взагалі немає громадських будівель, навіть маленького Небесного храму ніхто не збудував. Болітник знав, що з цієї вежі вістун погоди щодня слідкує за хмарами, за вітром, за туманами, все записує і може навіть передбачити, яка погода буде наступного дня. Яблучна Горпа казала, що вістуни розрізняють 85 видів хмар і вміють міряти швидкість вітру й відстань між зорями, яка зменшується перед дощами чи різким потеплінням.

За вежею стежка розпліталася на три вітки: одна вела до гостинного дому “Межи-в-між”, де жили доріжани, які приїжджали в Міждоріжнє у якихось справах; дві інші оббігали селищну площу по периметру й знову зливалися, перш ніж чкурнути лугами до великої Дороги.

Усі будинки в Міждоріжньому наче хто вимив і причесав. Доріжки на подвір’ях акуратно підметені й посипані свіжим гравієм; букові стовпи, що тримають дах над помостом для святкових танців, обвиті гірляндами з морських мушель, сухих квітів, плодових коробочок і плауну. А над усіма дахами і земляними насипами на господарських будівлях височів Небесний храм, підносячись догори тонкими білими колонами. Болітник знав, що одну із цих колон витесав дядько Горолом, до якого він зараз простував. Про дядькову роботу читали у подяці будівничим у день відкриття храму рік тому. Споруда вражала не так своїми розмірами, як вишуканою простотою. Вона складалася з напівкруглої стіни зі світлого базальту, що захиляла центральний вівтар від рівнинних вітрів, та анфілади білих мармурових колон. На цих опорах трималася тонка площадка, зшита з окремих каменів-сонцевісників. При сході сонця вони завжди переливалися золотистими сонячними зайчиками. Жодні прикраси, коштовності чи ліпнина не вносили дискомфорту в цю кам’яну гармонію. Дім Небесного бога різко відрізнявся своїм стилем від інших будівель Міждоріжнього, й спочатку не вірилося, що він є творінням місцевих жителів.

За кілька хвилин Болітник знову вийшов на трав’яні простори, й невдовзі стежка вивела його до лівого рукава Дороги.

Навколо Дороги вузькою смугою тягнулися рідкі невисокі кущі терну, сливи, глоду й шипшини. Поміж ними іноді спалахували свічками золотолисті туї. Хвойні дерева рідко заходили на рівнину, зате в горах і подекуди в лісах вони повністю захоплювали владу й веселили душу пухнастими різнотонними гілочками навіть посеред зимових місяців. Болітник подумав, що добре було б посадити дві золоті туї біля своїх воріт. Можливо, завтра він викопає в долині Верхнього Доріжнього два саджанці й принесе їх додому.

Якщо добре придивитися, то навіть зараз, у передвечірніх сутінках, можна побачити на горизонті ламану квадратиками лінію — це Дорожнє, єдине, хоч і невеличке містечко в долині, якщо можна назвати містечком поселення з сімома вулицями. За легендами, Першодзвінка і Яснозір, вирішивши залишитись у долині, оселилися саме тут. Один чоловік із родини Травників навіть стверджує, що їхній будиночок якраз і слугував житлом для першодоріжан. Щоправда, від тих далеких часів залишився лише фундамент і зовнішні стіни, все інше поступово оновилося. Можливо, це було правдою, хоч навряд чи простояла б звичайна кам’яна хатка дві чи й більше тисячі років?.. Принаймні з теперішнім її господарем ніхто з цього приводу не сперечається — навіщо зазіхати на таку прекрасну підставу для гордості?.. Усім просто хочеться вірити в цю історію, адже так приємно торкнутися думками сивої давнини.

Вітер чорно-білими крилами перекинувся з куща на кущ і заскреготав сорочими голосами. Думки Болітника кинулися врозтіч, і він зупинився, втягнувши голову в плечі. Побачивши, що це всього лиш пташина зграйка, хлопець полегшено зітхнув і попростував далі. Це через Істоту З Туману він став таким лякливим — раніше жодна звірина не могла застати його зненацька, не кажучи вже про те, щоб налякати.

Через десять хвилин сіра лінія на горизонті розпалася на окремі квадратики, один з яких високо підносився над іншими.

Може й справді перша доріжанська сім’я колись оселилася саме там? Чому б тоді Дорожнє перетворилося на містечко? Мабуть, “містом” називалася оселя Небесного бога в Райських Землях, яку бачили Першодзвінка і Яснозір. Вони ж і передали зміст цього слова нащадкам, а коли Дорожнє розрослося, стало таким красивим і затишним, то мешканці почали величати його містом, хоча самі ніколи не бачили того, від чого пішла ця назва.

І перші доріжани, мабуть, оселилися біля південної розвилки Дороги, щоб постійно згадувати про свою бездумну сварку і не починати нових. Доріжанки часто чи то жартома, чи всерйоз вказують чоловікам, що своє житло перша сім’я в долині збудувала саме на Першодзвінчиному рукаві Дороги, а це означає, що Яснозір визнав правоту дружини. А з цього взагалі випливає, що жіночий рід мудріший. Але на чоловіків такі хитрі розмірковування рідко коли справляють належне враження.

Через півгодини Болітник уже підходив до перших парканів і насипів над будівлями. Перед парканами пролягли смуги городів, а чагарники між ними й узбіччям Дороги змінились акуратно підстриженим самшитовим бордюром, з якого де-не-де витикалися невеликі квітучі вейгели. Дбайливі руки садівників уперто формували їхні крони у правильні кулі, не даючи деревцям розростатися на свій розсуд.

Обійшовши частину Дорожнього з сільськими обійстями, Чисторос повернув на Прострільну вулицю. По ліву руку вишикувались кам’яні будинки під черепичними дахами, з купками маленьких веж, арок, лісом флюгерів і балконами з товстих прооліфлених колод. Справа майже половину міської площі займав велетенський дуб — більший від усіх інших селищних дерев долини, адже був посаджений набагато раніше (засновуючи нове поселення доріжани обов’язково намічали центральну площу й садили посеред неї молоде дерево). Незважаючи на розміри міського дуба, небесний храм Дорожнього від фундаменту й до верхівки здіймався над його покрученими часом гілками. На перший погляд здавалося, що храм висить у повітрі, тримаючись за останні промені сонця, яке майже повністю занурилось у невидиме звідси море. Лише згодом, придивившись, помічаєш, що основа святого дому стоїть на крутому пагорбі з прямовисними схилами, тож споруду видно далеко навкруги. Від Міждоріжанського храму Доріжанський відрізнявся лише висотою й подвійною колонадою. Другий ряд його колон наче простромлював дах із місячного каменю й тримав на собі ажурну арку. На вершині аркової дуги сяяв чистою прозорістю синьо-блакитний Камінь Ночі завбільшки з голову дорослого доріжанина.

Але день добігав кінця, тож Чисторос поквапився далі. Його черевики бадьоро вистукували по міській “бруківці” — торцях вертикально закопаних у землю колод. Минувши перехрестя вулиць Прострільної й Шипшинової, хлопець знову вийшов у степ. Тільки-но останній будинок залишився позаду, перед Болітником раптово виникла синя громада гір, ніби вони щойно впали сюди з неба. На тлі по-вечірньому сонливих вершин основного хребта виділявся ряд високих пагорбів, що оточували невеличку долину, в якій і причаїлося Верхнє Доріжнє. Потрібно до ночі пройти поміж двох Вартових Стовпів — скель, що чатували вхід у долину, — і сховатися від нічого холоду в домі Горолома. До того ж батькова вечеря у кошику вже ледь тепла.

Шлях побіг під ногами, наче прудка змія. Щойно на землю впала густа холодна темрява, Болітник увійшов у долину і йому привітно заблимали жовтим світлом свічок вікна хатинок.

Хоч уночі мандрівникові на шляхах нічого не загрожувало, всі намагалися не ходити далеко від поселень після заходу сонця. Ніч є ніччю, а тепер, коли Авейор наповнився різними дивинами, тим більше не варто блукати серед ночі — хтозна, що може проникнути в долину під покровом темряви?.. Як казала Яблучна Горпа, “ніч має свої права”.

Дядько дуже зрадів небожеві, а його дружина виявилась вельми гостинною господинею, незважаючи на всі побоювання мами Зілени.

4

“Який сьогодні насичений день! — думав собі Болітник, сидячи коло батька за довгим тисовим столом. — Я майже перетнув усю долину й устиг стільки побачити і почути, що вистачить на тиждень…” Він згадував болото, журавлину, тінь у тумані, старого Верескового, поселення й доріжан, яких зустрічав по дорозі…

— І у вас, і у нас страшно. Не за нас, старих, а за наших дітей, — Горолом кинув поглядом за вікно, ніби там, у темряві, стояв винуватець усіх теперішніх негараздів. — Якби не минулорічні запаси, то взимку почався б голод.