Дорога крізь джунглі (Оповідання індійських письменників)

Ну гаразд… Далі — гірше. А вже на стадіоні нас чекала страхітлива звістка.

Кращими гравцями в нашій команді вважалися двоє братів — Бгонту і Гхонту. Обидва мастаки битися на палицях і неперевершені захисники. Якщо вже вдарять по м’ячу, то заодним і центрального нападаючого в команді супротивників зіб’ють. А скільки ніг переламали обидва братики! І не порахуєш.

А тепер вони добряче підвели власну команду, і вона закульгала відразу на обидві ноги.

Є у братів у Бенаресі дядько. Звичайно, де йому жити, то його особиста справа, та невже він не міг одружитися іншого дня?

Телеграма від нього надійшла якраз опівдні. І зрадливі Бгонту й Гхонту не гаючись підстрибцем подалися на вокзал. Одне слово, без ножа зарізали.

Капітан команди Тені-да заревів, як поранений тигр:

— Їм би тільки запихатися на дядьковому весіллі! Негідники! Ненажери! Зрадники!

Та криком лиху не зарадиш, хіба що трохи відведеш душу. Гравці скисли, як учорашній рис. Бгонту й Гхонту нема, кому тепер рятувати нас від поразки?

Центральний нападаючий у команді супротивників Нера Міттір на диво косоокий. Коли він наближається до воріт, наш воротар Гобра остаточно губиться, бо ніяк не второпає, куди ж той ударить. Поза сумнівом, що той вкотить нам щонайменше м’ячів чотири.

Що ж його робити?

Разом із Тені-да привіявся на стадіон і хлопець на ім’я Бгоджуа, кремезний і широкоплечий. Його прихопили з собою на випадок бійки. Якусь хвилину Тені-да уважно придивлявся до нього, а тоді спитав:

— Слухай, Бгоджуа, а ти зможеш стояти в захисті?

Бгоджуа, що саме возився з бетелем [1] , кинув щіпку його в рот і поцікавився:

— А це як?

— Дістанеш м’яча — бий. Зумієш?

— А чого ж ні? Ще й як! Ударю по м’ячу, а тоді й по гравцеві! — Очі Бгоджуа задерикувато спалахнули.

1

Бетель — жувальний тютюн.

— Ні-ні, ти що? По гравцеві бити не можна, — заперечив Тені-да. — Тільки по м’ячу. Певен, що зумієш?

— Та чого ж? Он учора до мене присікався вуличний пес, гавкає та й гавкає… То я його так підчепив на ногу, що він миттю опинився в кузові вантажної автомашини. Так і покотив на станцію в тому кузові…

— Та годі тобі,— полегшено зітхнув капітан. — Отже, один захисник є. Потрібен іще один. Іще один!.. — Він стурбовано огледівся, і раптом його погляд зупинився на мені: — От і гаразд! Гратиме Пала.

— Що?

Я ледь не подавився, бо саме жував арахіс.

— Ти ж сам казав, що в Шімультолі забив три голи. Чи то ти вигадав?

Ото ж бо і є, що вигадав. Усі, кому випадало ласувати тушкованими овочами на веранді в Чаттерджі,— звикли плести всілякі нісенітниці. Плів їх і я. От не думав, що в Тені-да, який двічі провалювався на іспитах, така чудова пам’ять!

— А чого мені брехати, — промимрив я, коли проковтнув нарешті арахіс. — От тільки трішки нездужаю, а то б неодмінно зіграв… Розумієш, коли я бігаю, у мене селезінка кевкає…

— На те вона й селезінка, щоб кевкати. Протруси її добряче — і, повір, твоя хвороба де й подінеться. Іди-но сюди.

Сюр-р-р-р…

Уже свисток. Не розтулив я і рота, як Тені-да так рвучко випхнув мене на поле, аж я мало не впав… «Будь що буде, — приречено подумав собі.— Або я, або моя недугаї Сьогодні комусь добром не кінчити!»

Гра почалася. Я став у захисті. Спочатку була надія, що Бгоджуа впорається й сам, та де там: у нього й усіх чеснот що грізна мордяка! Коли м’яч підкотився, він відчайдушно замахнувся по ньому, але чомусь не попав і розтягнувся на землі. Добре хоч, що воротар був насторожі, а то б не минути біди.

Сильним ударом Гобра послав м’яч у поле. Правий крайній Хабуль Сен прийняв м’яч і помчав до воріт противника. Ху-ух, поки обійшлося.

Але у футболі на самому везінні далеко не в’їдеш! І ось м’яч знову стрімко котиться до наших воріт, і веде його не хто, а сам косоокий Нера Міттір.

Бгоджуа тигром кидається до нього, але той спритно обводить його, і Бгоджуа з розгону налітає на бокового суддю. Та що мені Бгоджуа, коли в мене і свого клопоту вистачає! Тепер між Нера Міттіром і воротарем лишився тільки я! А Гобру я знаю, як облупленого. Втупиться в косі очі Нери, роззявить рота і стоятиме пнем, безсилий второпати, у який кут той може вдарити.

— БийІ Бий! — чую я розпачливий крик Тені-да. — Пала, бий!

Матінко моя рідна! І не бити страшно, і бити страшно!

Та все-таки я б’ю по м’ячу. І диво дивне! Нера Міттір кліпає очима, а м’яч летить просто до Хабуль Сена.

— Молодець, Пала! — лунають вигуки. — Чисто спрацював!

Отже, я таки врятував свої ворота? Щоправда, років кілька тому я пробував грати в теніс, зате жодного разу навіть не торкнувся футбольного м’яча. І ось тепер я зупинив самого Неру Міттіра! Дивовижа!.. Мої впалі груди розпирала гордість. «Теж мені гра — футбол, — зневажливо подумав я. — От тільки не хочеться, а то б я виступав і за знаменитий «Моханбаган».

О, Нера атакує знову! Наче у його ногах магніт, бо м’яч так і прилипає до них.

Двічі осоромившись, Бгоджуа оскаженів. Знову несамовито замахнувся по м’ячу і знову не попав. Проте й цього разу ворота врятовано. Ні, врятував їх не Гобра, а свіжий коров’ячий млинець на полі. Нера Міттір послизнувся на ньому, і я встиг вибити м’яч з воротарського майданчика, а вже потім від ноги лівого крайнього «Бродяги» м’яч вийшов за межі поля.

Впевненість у власних силах неухильно росла. А тут іще й болільники шаленіють: «Браво, Пала, молодець!»

Знову атака! І що там тільки роблять наші нападаючі? Травичку, чи що, поскубують? Правий півзахисник «Бродяги», такий собі опецькуватий коротун, з льоту б’є по м’ячу. Я підставляю ногу, і м’яч від мене летить прямісінько в наші ворота…

— Го-ол!.. — надриваються болільники «Бродяги».

Але даремно вони так казяться: м’яч ударився об штангу і покотився в кущі. Удар від воріт.

А Бгоджуа не вгамовується. Кваплячись вибити м’яч, він молоснув ногою по штанзі і снопом упав на землю, тримаючись за ступню і виючи від болю. Травма. Кілька чоловік підняли його й винесли з поля.

Та лихо не без добраї Бгоджуа так ганебно грав, що якби на те моя воля, я б і сам залюбки підкував його. Ну що ж, штанга помстилася йому за мене. Але тепер я лишився сам! Усе ж ми поки що тримались. Слава богу — м’яч більше не доходив до мене! Разів зо два Гобра вдало вискакував з воріт, разів зо три м’яч перехоплювали півзахисники. Тоді пролунав свисток судді, і перший тайм закінчився.

Ху-ух, один тайм одмучились! Якби ж то так і далі! Селезінка в мене ниє, серце мало не вискочить, а зусібіч лунають вигуки болільників «Грому»: