Дорога крізь джунглі (Оповідання індійських письменників)

— Чудово граєш, Пала! Молодець!

Сам капітан Тені-да і той поплескав мене по плечу:

— А ти, бачу, майстер!

Чи ж після такого думатимеш про якусь там селезінку? Задерши кирпу, я одним духом випив дві склянки лимонного шербету. Тільки Бгоджуа нічого не пив, — сидів на-бурмосений, з перев’язаною ногою.

Тені-да презирливо скривився:

— А ти, Бгоджуа, неабияке базікало! Одним ударом жбурнув пса в кузов автомобіля, а по м’ячу не попадеш. Ех, ти!

В очах Бгоджуа — похмура рішучість.

Почався другий тайм. Бгоджуа, кульгаючи, вернувся на поле. Підійшов до мене й похмуро пригрозив:

— Ну, нехай тепер дехто начувається!

Я поглянув на нього й закам’янів: чи не про мене йдеться?

— Про кого це ти?

— Побачиш сам.

І ось він наближається знову. Хто «він»? Та все той же косоокий Нера Міттір! Погляд його жахає, тепер він напевне вклепає нам голі

Бгоджуа скаженим буйволом ринувся йому назустріч. Почувся пронизливий зойк: Бгоджуа, навіть не глянувши на м’яч, ударив Міттіра ногою в бік, а той і собі недовго думав, — щосили затопив кривдникові в щелепу, і обоє, як підтяті, покотилися по землі. Бгоджуа помстився, але чи ж він знав, що Нера Міттір займається боксомі

Гра ненадовго припинилася. Між командами мало не зчинилася бійка, однак втрутилися дорослі й розборонилй найбільш гарячих. Після цієї непередбаченої сутички гра поновилась. Та ні Бгоджуа, ні Нера Міттір на поле вже не вернулись.

Певна річ, що без свого грізного форварда команда «Бродяга» стала грати набагато гірше. Але не втратила бойового завзяття. Атаки їхні накочувалися хвилями, а коротун устигав скрізь.

«Поза гроюі» — свище суддя. Знову нам щастить.

Наші півзахисники нібито розігралися, бо мені вже в коли перевести дух. До кінця гри лишається зовсім небагато. Якщо вдасться вистояти ці нескінченні хвилини, ми врятовані.

Ех, дідько б узяв того клятого коротуна! І звідки він вигулькнув? Цей нападаючий грає чи не краще від самого Міттіра. Він непомітно, ніби миша, може перетнути з м’ячем поле. Та сьогодні команді «Грім» неабияк щастить. Гобра кидається на м’яч, але не дістає його, і м’яч, ковзнувши по штанзі, викочується за лінію воріт.

І уявляєте, той коров’ячий млинець, через який заорав носом Нера Міттір, підвів і мене. Я послизнувся на ньому й беркицьнувся навзнак. Коли ж підвівся, у вухах моїх дзвеніло, голова наче розколювалась…

Ще хвилина. До кінця гри тільки хвилина! Суддя поглядає на годинник. Нічия? Це, звичайно, щастя, та мені не до цього — все пливе перед очима. Тільки б не впасти, тільки б гідно достояти!

М’яч у воротарському майданчику. До мене глухо, наче здалеку, долинає голос Гобри: «Та бий же, Пала…»

Ось-ось фінальний свисток. В очах — туман. Зараз я зберу останні сили і вдарю! Ото буде ударі

І я вдарив. Вдарив скільки мав сили.

— Го-о-о-ол!

Здавалося, небо впаде від того шаленого крикуі Спершу я нічого не второпав: невже я так затопив по м’ячу, що він перетнув поле і влетів у ворота противника?

Та наступної миті я вбагнув гірку правду. Гобра, роззявивши рота, розгублено витріщився на мене, а в сітці наших воріт застряв м’яч, ніби і його приголомшив мій виверт…

А що ж було далі?

Я метнувся в кущі, подалі від хлопців. А навздогін мені лунали глузливі вигуки болільників «Бродяги»:

— Слава Паларамовії Гіп-гіп-ура-а!

Переклад з бенгальської С.Наливайка

Нарайон Гонгопадгай Дорога крізь джунглі

Чаклун будь-що мусить умилостивити богиню віспи Шіталу…

З незапам’ятних часів стоїть під священною смоківницею прадавній камінний жертовник. Сюди приходять жителі села, щоб громадою відправити їй службу. Жертовник весь у химерних червоних плямах від сіндуру [2] й патьоках засохлої олії із світильників. От і зараз по боку його повзуть темні краплі пригорілої олії, з іншого боку видно масну, ніби свіжозапечену кров, пляму сіндуру. Від чадного диму дере в горлі.

2

Сіндур — червона фарба, якою наносять візерунки на зображення богів.

На жертовнику лежить ніби подзьобаний чорний каміпь — символ грізної богині, що насилає хвороби й пошесті. Каміпь прорізає довгаста глибока тріщина, наче хтось намагався розтяти його навпіл.

Надворі сонячний весняний полудень, та під густою розлогою смоківницею напівсутінь, задуха. Потріскує, курить пахуча смола — кільцями здіймається вгору чорний дим. Гримлять барабани, тонкий голос подає гонг…

І серед того оглушливого гуркоту одноманітно бубонить молитву чаклун.

Довкола нього гурт людей. Дехто з жінок побожно дивиться на свого жерця, інші невидюще дивляться поперед себе, і в їхніх широко розплющених очах видно тривогу й сум’яття. Від диму де в кого паморочиться голова, і їм ввижається, ніби от-от чорний камінь перетвориться на чорну закривавлену пащу з гострими іклами.

— Ревніше молися, чаклуне, — почувся з гурту благальний голос. — Якщо матінка Шітала не змилується, то всьому селу край…

Чаклун озирнувся. Важке кругле вилицювате обличчя, розкошлана кучма волосся над чолом, червоні, як у демона, очі.

Зненацька він увесь затрусився, наче в лихоманці. Вгамувавши дрож, випростався на весь зріст і, тримаючи на кожній долоні по череп’яній кадильниці, почав свій танок.

Чаклун мусив умилостивити богиню віспи Шіталу і тому не шкодував для цього сили. Він то падав на землю, то знову підхоплювався на ноги, з глухим стогоном і несамовитими вигуками кружляв у шаленому танку — тільки курява здіймалася за ним. Та ось він похитнувся і втратив рівновагу. Упала і з тріском розлетілася на друзки череп’яна кадильниця. Люди заціпеніли. Здавалося, якби на те їхня воля, вони позривалися б з місця і побігли світ за очі. Та ніхто навіть не. ворухнувся.

Чаклун підвівся і знову почав свій танок, щоправда, вже повільніше. Ноги його підгиналися, палахкотливі очі тьмяніли, вигуки й стогін переходили в якийсь моторошний, болісний хрип.

Аж ось чаклун, похитуючись, зупинився зовсім і, немов від удару, якого йому невидимою рукою завдали ззаду, повалився на землю.

Люди захвилювались: діється щось незрозуміле, такого за обрядом бути не повинної А чаклун жалібно стогнав, його знетямленї очі оскліли від жаху, на губах виступила червона піна. Він забився в корчах, точнісінько як жертовна тварина в передсмертних муках, потім випростався й затих.

Гурт із лементом кинувся до свого жерця, але було пізно — чаклун спустив дух.

Замовкли гонг і барабан. Приголомшені люди мовчки перезиралися. Нарешті хтось оговтався:

— Певно, з нечистою душею взявся до молитви, от і…

Ніздрюватий камінь Шітали, на якому, наче загусла кров, червонів сіндур, здавалося, жадібно й хижо дивився в напівсутіні на людей… Ледь зашелестіло листя старої смоківниці під раптовим повівом вітерцю, а людям у тому зеленому шепоті почулося: «Тепер ваша черга…»