Дорога

МАЙ

Данило чекав коло білої брами, дивився в панський город, як злодій, і не важився зайти.

– Ніби я знаю, ци суд а можна йти, а як вібіжить та дасть у писок, а я відки знаю, що не дасть?

То були біленькі, рівненькі стежки по панськім городі, і він за них боявся бійки, бо лише ними він міг до двора діс­та­тися. Поки що чекав коло брами.

Всі мужики, богато їх міліонів, уміють чекати довго і терпеливо. Як пан є в канцелярії, то вони чекають стоячи. Аби їх було не знати як богато, то не дадуть зі себе найменшого значка життя. Стоять тихонько, лиця їх поволеньки бовва­ніють, а вираз з лиця зсувається десь на плечі, під сорочку. В стоячім сні вони півпритомні і безмежно байдужі, а урядник посеред них подобає на чорну мушку, що в густий мід залізла. Крайньому тому, найближчому до урядницького стола, найгірше, бо він не може запасти в цілковитий сон. Він щохвилі розтягає очі аж під чупер і оглядається неспо­кі­й­но. За ним пролуплюють очі і оглядаються сусіди, і неспо­кій крайнього бушує аж до останнього, до того, що сперся до печі. Той крайній, як вітер на ниві, все неспокоїть, усі коло­ски від дороги аж до суголовків.

Як пана нема в канцелярії, то вони сідають. Добро для них півгодинки спочивати, добро, як хоч одна рука або одна нога відпочине. Злізаються накупу і присідають собі всякі частини тіла. Одні капелюхи тримають осторожно, аби не зімнялися. Як уже добре стиснуться, то починають до себе шепотом говорити:

– Якби так трохи покурив люльки?

– Лишіть геть.

– А тютюн маєте купований?

– В мене на городі росте.

– Не говоріть, бо ще хто почує та...

Тоді всі запихають руки в пазухи і засувають свої скрутки спереду пазухи аж за плечі, бо ану ж яка нужда пошукає! Ше­пти стихають, лиця деревіють, слина випливає з губів, а голови падають удолину. А як трапиться між ними який нетерплячий, то він так, як той крайній, не дасть всім спокійно на підлозі посидіти. Бо або рука йому затерпне, або якась біда його в сам хребет так ушпилить, що він не видержить і порушиться. За ним заворушаться сусіди, і гармонія взаєм­но­го натиску пропадає. Починається уклад ніг і рук наново, і знов якась біда його руйнує.

– Такі люди нетерплячі, що господи!
– скаже якийсь витривалий і зараз-таки замкне очі.

Отак вони всі чекають, та так чекав і Данило коло брами, хоч був сам-один. На нього спадала сонність і байдужість, і думки його мішалися одна поза другу. Як він ішов до пана, то мав дуже ясний план. Побачивши його, він мав скинути ка­пелюх з голови і йти проти нього так, як бузьок по млаці ходить,- обережно, поволеньки, аби панського камінчика не вразити. Як наблизиться вже дуже, то має витріщити очі на пана і дивитися так, аби пан собі погадав: «Це якийсь дуже бідний!» Потім приступить до руки, поцілує її з обох боків, до­тулиться чолом долоні і трохи подасться назад. Спустить плечі вдолину, шпурне капелюх поза себе на землю, обітре рукавом губи і стане говорити:

– Я прийшов до пана наймитиси. Переднівок дуже прикрий, дітий маю четверо, а на то лишень латка города. Най­ми­тиси мусю, а роботу кожду знаю, бо я заробний чоловік. Та просю божої ласки та й панцької, аби-м си погодили та аби пан дали мені корець орнарії таки зараз, аби дати жінці межи діти, а до служби я можу зараз ставати. Перше слово па­на буде:

– Ти, відай, злодій?

– Я, пане, ще чужого стебла не порунтав.

– Чого брешеш, лайдаку, а то ж подумана річ, аби мужик не крав?! Хіба ти не мужик?

– Я цалком простий мужик, але я чужого не люблю кивати.

– То-с, певне, пияк?

– Яз горівков собі не заходжу, бо нема відки.

– Гавкаєш, як пес, та ти би вмер без горівки!

– Без горівки не вмер би, а без хліба та й можна!

– Ти змудра мені відповідаєш, бо ти був у кременалі, та там тебе розуму навчили.

– А най мене бог боронить! Я половину віка свого збув, а ще моя нога в арешті не була.

– А нащо ж ти стілько дітей натеребив?

– То бог, пане, дає діти.

– То піп тебе такого навчив?

– Яз попом собі не заходжу, бо то гроші коштує, я й до це­р­кви не ходжу, бо не маю в чім.

– То ти радикал та й не даєш попові з себе шкіру здирати?

– Я аби хотів що попові дати, то не дам, бо не маю, а він аби хотів здерти, то не зідре, бо не має що здерти. Ми таки не сходимоси...

Він знав наперед, що пан мусить чоловіка з болотом змі­шати, що мусить посміятися, аж потім прийме його на службу. Йшов певний себе, аж коло брами приперся. То був двір на другім селі, і він не знав, куди заходити до нього. А двір до того стояв на полі, і не було кого спитатися. І Данило чекав. Його ясний план затемнювався, він чухався в потилицю і несміливо заглядав у город.

– Вони тими стежками ходе тобі на спацєрок, бо, аді, як усипали піском.

Його очі блукали довго, аж спинилися на павуні, що блискотів перед двором.

– З оцего фоста мав би якись грейцір, аби так забіг та обома руками замотавси в него... Не знати, ци мнєсо єго добре їсти?

Він оглянувся по хатах.

– Цес має того поля доста та й робить коло хліба добре. Ба, де він тото все подіває?

Його думки розліталися на всі боки.

– Весна така красна, така красна, що раз!

Чимдалі він нічого не спостерігав. Сидів як стовп і чув, що буде спати. Аби не датися, він роздирав очі, потирав рукою лице і виглядав на нещасливого борця, що от-от здасться на ласку і неласку ворога. За часок звалився одним боком до берега і, видко, хотів так урядитися, аби ніби спати, а ніби чекати. Потім потягнувся цілий і замкнув очі. Не проспався ще одної цілої мінути, як щось йому шепнуло:

– Спи, спи під панцьков брамов, та фірман так упереже батогом, що кров сикне!

Він зірвався, перестрашився, оглянувся довкола себе і станув, як підстрілений. Стояв секунду, махнув рукою і пішов від брами на лан. Заліз у траву і розложився до доброго сну. Привиджався йому пан, і його руки, і білі стежки. Пан йому десь казав, аби поклав капелюх на голову, але він не хотів.

– Я, проши пана, бідний чоловік, я не можу покласти капелюха на голову, бо я бідний, такий бідний чоловік...

Солодкий сон нагонив ті привиди, і він спав спокійно.

Сонце реготалося над ним, посилало до нього своє про­мі­н­ня, пестило його, як мама рідна. Квіти цілували його по чо­р­нім нечесанім волоссю, пільні коники його перескакували. А він спав спокійно, а чорні ноги і чорні руки виглядали як прироблені до його цеглястого тіла.

ПАЛІЙ

І

Сільський бо­гач Андрій Ку­роч­ка сидів ко­ло сто­ла і обі­дав,- не обідав, а да­вив­ся кож­ним кус­нем… До­маш­ня че­ля­дь вхо­ди­ла до ха­ти, вно­си­ла за­бо­ло­чені цеб­ри, сва­ри­ла­ся, ме­ту­ши­ла­ся і ви­но­си­ла їх між ху­до­бу. Бо­гацькі діти і слу­ги бу­ли брудні і марні. Во­ни дви­га­ли на собі не­об­те­са­ний і тя­ж­кий ярем му­жицько­го бо­гацт­ва, кот­ре ніко­ли не дає ані спо­кою, ані ра­дості ніякої. Сам бо­гач най­гірше то­мив­ся у тім ярмі, най­більше прок­ли­нав свою до­лю і без­нас­тан­но підга­няв своїх дітей і най­митів.

Коло нього на лаві, під вікном, сидів йо­го дов­голітній ро­бітник, ста­рий Федір.

–  Я ніко­ли не маю та­кої щас­ли­вої го­ди­ни, аби я спо­коєм ку­сень хліба про­жер.

Бігаю та вга­няю, та лиш десь узд­ри­те, а я впа­ду та й здо­х­ну! А мені ж оца їда має йти в смак, як я знаю, що во­ни без ме­­не в сто­долі нічо не роблєть? Лиш аби на­жер­ти­си та де­нь тру­ти­ти! Що вже чу­жим ка­за­ти, як свої діти - та й во­ни не хотє ро­би­ти! Я, бігме, не знаю, як цес нарід має на світі жи­ти? Всьо піде на жеб­ри.