Дума пралісу
Шрифт:
«Я була кілька літ у турецькій неволі й мешкала у золотій клітці, яка висіла в так званім султанськім гаремі. Гарем — це така золота стайня, по людському палата, в котрій мешкало за моїх часів триста султанових жінок...»
«Не бреши! Це неможливо!» — рикнув сам цар Лев з найбільшим зачудуванням.
І цариця здорово рикнула. Опісля сперла свою голову на гриву царя й шепнула йому у вухо з довірливою усмішкою:
«А ти, мій старенький, кажеш мені, що тобі мене одної забагато...»
Міністр Слон закликав Папугу, щоб вона присягнула на гриву царя Льва, що зізнаватиме згідно з правдою. Папуга доторкнулася з боязню двома кігтями своєї лапки царської гриви і зложила присягу. Опісля знов сіла на гілляці й говорила:
«Триста султанових жінок було в тім гаремі. Я навчилася від тих жінок по людському говорити й розуміла
Тут Папуга загикнулася, сказала «Добридень» і перестала балакати та відлетіла на свою гілляку.
І слова папуги дуже розхвилювали царство звірів. Старі звірі позирали на себе й хитали значущо головами, молоді звірині панночки зарум’янилися, деякі звірині холостяки плюнули крізь зуби, дві жінки-борці крикнули: «Смерть людині!», а найбільша частина звіриних жінок, які сиділи або стояли біля своїх чоловіків, розплилися в ніжних почуваннях, які вишіптували у вуха своїм чоловікам ось якими словами:
«Мій ведмедику!.. мій вовчику!.. мій зайчику!.. мій крокодильчику!.. мій ослику! Правда, що ти мене за жодну іншу не проміняєш?»
Моральний упадок звірів на людській службі.
Доктор Лис Микита говорив тепер:
«Коли я, як державний прокуратор, займаюся моральними питаннями, значить, уходжу в царину, яка належить до наших моралістів і катехитів, як Високодостойні Отці Буй-тури, Цапи й Борсуки, то роблю це з двох причин, а саме: я зачіпаю мораль настільки, наскільки вона стоїть у тісному зв’язку зі сьогоднішнім процесом; а друге — справа моралі мені не чужа, бо в цілому житті я її гостро зберігав, а далі, я маю також докторат теології, а через те потрібну в такій справі кваліфікацію. Найвищий Трибунале! Шановна Громадо! Я говорив досі про любов у звірів і про відсутність моральних основ у людській любові. Тепер буду приневолений забрати голос у справі, яка вже віддавна не дає мені спати і грозить загладою всьому звіриному світові. Цю справу мусимо вже раз ясно поставити і ще сьогодні вирішити, бо завтра вже може бути запізно. Отож я ставлю ось яке твердження, оперте, на жаль, на страшній життєвій правді: всі звірі, які або добровільно або під примусом служать людям, упали морально так низько, як і самі люди. Чоло паленіє мені зі стиду тому, що мушу ствердити таку правду; коли мушу показати Вам ці жахливі болячки, що наросли на душах великої частини звірят, які були колись нам такі дорогі, такі близькі й пожиточні. Можна навести лиш одну лагодячу обставину для них, а саме те, що причиною їх упадку, їхнього, так сказати, «очоловічення», є не вони самі, тільки людина. Наші колишні браття впали жертвою цієї непогамованої пристрасті, крайньої непоміркованості, бездонної облуди і брехні, коротко, всіх тих важких пороків, з яких складається людина. Славна Звірина Громадо! Візьміть на увагу котре-небудь звіря, що знехтувало свою національну гордість і достойність і пішло в рабську службу людині! Чи то кінь, чи то віл, чи пес, чи кіт, баран, кабан, когут, індик, качур, гусак, крілик і т. д., коротко, всі звірята без винятку, які носять на собі пятно рабства в людськім ярмі, здерли під впливом людини з ясного сонця, яким є для нас Кохання, обличчя промінної святості й ідеалу та кинули його в темну прірву дешевої смислової насолоди й розпусти.
Та можна б милосердитися над упадком цих наших блудних синів, коли б вони у своїй нетямучості, у своїй затраті звірино-національної самоповаги самі не знали, що творять або, якби вони каялися за свої тяжкі гріхи. Але на жаль, на сором і ганьбу ми тут бачимо щось якраз навпаки. Бо ото ті блудні сини й доньки не тільки не плачуть над руїнами чистої, як алмаз, душі своїх предків, але вони сміють навіть бути горді на те душевне багно, в якому вони валяються! Вони наважилися перед Найяснійшим обличчям Його Величності Пана Царя й Пані Цариці осмішувати святі почування Шановної Пані Мавпи! Вони не жахалися перед Найвищим Трибуналом і перед Славним Збором усього Звіриного Царства одверто заявити, що
ми, звірі, ніщо, а людина — це все! Ба що більше! Вони своїми рабськими окликами викликали цю суматоху, яка трохи не привела до проливу невинної звірячої крови й мало-що не викликала бунту й революції, що могла повалити нашу царську династію та знищити гранітні основи звірино-суспільного ладу. Як державний прокуратор, який стоїть на сторожі Нашого Найяснішого Пана Царя й Цариці і дбає про безпеку нашої звіриної Батьківщини, я буду приневолений прикликати тих чоловіколюбних бунтарів на суд за державну зраду. Але поки що ми мусимо довести до кінця справу чести між Високодостойною Панею Мавпою й між Вовком. Отже, щоби показати справжню суть людини та її вбивчий вплив на її так звані домашні звірята, я позволю собі зробити Найвищому Трибуналові предложення призначити відповідного монаха чи попа, який мав би завдання відбути з двома бунтарями з людської школи, зі собакою та з кішкою всезвірну сповідь. Кажу «всезвірну», бо наша звірина церква уважає зовсім справедливо сповідь не якоюсь тайною розмовою межи двома особами, тільки актом душі, відомим усім звірям, значить, всезвірним».Гіпопотам сповідає пса й кішку
Трибунал призначив на сповідника гіпопотама, як найвідповіднішого до такого завдання з огляду на його чисту душу, тим чистішу, що він мав нагоду щодня змивати її свіжою водою.
Гіпопотам станув перед престолом царя, уклонився неповоротно й закликавши собаку й кішку до себе, запитав їх:
«Яка є перша й наважніша заповідь звіриної моралі?»
Пес почав тремтіти з великого стиду й закликав плаксивим голосом: «Гав гав!»
Біле обличчя кішки так почервоніло, що його барва майже не різнилася від барви багрової оксамитної хустини на її голові. Вона спустила очі й за псом застогнала: «Няв!»
Гіпопотам хитнув головою й забалакав: «Гм... гав-гав-няв! Отже ви обоє, безбожні душі, навіть не знаєте першої заповіді?»
На мовчанку песика й кішки відповіли всі звірі громовим реготом, який довгим гомоном лунав по лісі й від якого листочки тремтіли й рухалися, наче під подувом вітру. Для доброго приміру цар Лев погладив-полизав своє наймолодше левенятко й на його бажання воно дзявкнуло голосно й гордо:
«Перша заповідь: «Люби свого чоловіка або свою жінку вірно аж до смерті».
Чутливі жінки аж розплакалися зі зворушення, слухаючи слів левенятка й дивлячись на його маленьку постать. Чапля сказала до бузьчихи:
«Кумцю-любцю, дивіться! Таке мале, а таке вже премудре!»
«Викапаний батюсь»,— зауважила бузьчиха.
«А як голову задер! Справжній царевич!»,— думала жирафа.
«А яка люба мордочка!»,— докинула серна.
Гіпопотам приступив до сповіді. З поважного й гострого обернувся його голос у батьківсько-лагідний і він обізвався до обох грішників словами:
«Ви, грішні душі, певно навчилися від людини говорити неправду. Звертаю вам увагу на те, що на сповіді не смієте допуститися найменшої брехні, бо в такому випадку наша мати-природа, що прислухається вашим словам вухами-листками папороті, листям одвічних дерев і пелюстками квіток, покарає вас тяжко за неправду. Найбільше дерево на вас упаде; земля під вами розступиться й вас проковтне. Отже запам’ятайте це й відповідайте на всі мої питання щиро і згідно з правдою. Найперше скажи мені ти, грішний песику, де твоя жінка?»
«В мене нема жінки»,— застогнав пес.
Ця відповідь викликала шум зачудування. Всі звірі не могли зрозуміти того, як яка-небудь істота може жити без жінки? А пані кабаниха висловила своїй сусідці, морській свинці думку, що жодна звірина не хотіла йому стати жінкою певно тому, що мати-природа вкоротила його на розум!..
«А чи ти знаєш, що це кохання?»,— сповідав його гіпопотам.
«3наю»,— сказав пес соромливо.
«3відкіля знаєш?»
«Я вже кохав»
«Кого?»
«Першу-ліпшу собаку...»
Звірі витріщили очі, а гіпопотам сповідав далі:
«Скільки собак ти кохав?»
Хоч і як пес боявся, але тут мимохіть усміхнувся і сказав:
«Тяжко було б їх усіх порахувати...»
Тут пані кабаниха не втерпіла. Сплеснула обома передніми лапами, штовхнула свою сусідку носом і крикнула:
«Чуєте, кумо? Тяжко було б їх усіх порахувати, каже. А я думала, що з нього такий дурнуватий штурнак. А, ти, нехристе, а, ти бусурмане поганий! Ти виродку лукавий!»
«Де ж ті твої жінки?»,— сповідав далі гіпопотам.