Дума пралісу
Шрифт:
«Сором і ганьба палить мене на тому світі. Чому ж і цей світ мене мучить? Із-за моєї наготи сміються з мене святі в небі й тепер живі єства на землі. Навіть у сні лягає моя нагота тяжкою зморою на мої груди й доводить мене до божевілля. Тоді я зриваюся зі сну й хочу собі смерть заподіяти. Роздряпую своє лоно гострими пазурами, однак пазурі навіть не задрапнуть моєї шкури, ніж із небесної кухні не проріже мені горла, шнурок із небесних заслон не зашморгнеться на моїй шиї, моя бідна головонька не розторощиться до воріт небесного царства. Взагалі ніяким чином я не в силі вмерти, бо я в небі безсмертна. О, проклята безсмертносте! О, тричі проклята людино, через котру я засуджена двигати серед найчорнішої розпуки ярмо небесного раю! А колись я була така щаслива на землі! Моя краса пишалася далеко-широко! Найславніші лицарі-козаки залицялися до мене! Навіть людські пісні славили мою красу! А тепер…»
Тут гола душа почала важко ридати, так що праліс гомоном передавав од дерева до дерева її розпучливе голосіння, а багато звіриних жінок не могли також
«Людина мене жорстоко вбила, а мою чудову дівочу сукню, мої золотосяйні пера геть чисто з мене обскубала на те, щоб оздобити ними капелюхи своїй жінці та своїм дітям. За мій сором і ганьбу, за мою тяжку муку в небі хай ті капелюхи з моїм перами, з моєю красою, обернуться нагло в тяжкі млинові каміння та хай потягнуть усю ту сім’ю на дно глибокої ріки! Ох, горе, лишенько мені! Бодай тебе, бідна паво, мати була не висиділа з яєчка! Бодай те яєчко було ще в лоні матери зогнило! Бодай воно було маззю розлилося! Бодай…» Тут нагло доктор Сич усунув духа пави й викликав нове єство. Воно ще дивніше виглядало, ніж попереднє. Було дуже велике і складалося з кадовба, з чотирьох ніг і з шиї, а голови не було видно. З цілого тіла, з котрого була здерта шкура, стікала темно-червона кров. Сей дух почав говорити дивно глухим, порожнім голосом, який, здається, походив із його черева:
«Любі браття й сестри на землі! Ви мене не пізнаєте. Я — колишній славний буй-лицар Тигренко. Дивіться добре на мене та й не забувайте того найбільшого обезчесника трупів, яким являється жахлива істота, на ім’я людина! Запам’ятайте собі добре мою теперішню подобу і присягніть смерть і пекло людині! Тепер я в небесному царстві чудернацьке страхіття і разом із тим посміховище й позорище всіх святих! Мою шкуру, мою шерсть, мої очі, мої зуби й мій ніс, мою мужеську подобу здер людський злочинець із мого трупа, висушив на сонці й вистелив ними свої пишні кімнати та топче (ох, ти, пекельне почуття повної безсильності!), лукаво топче їх ногами! А я не можу з шаленого гніву заскреготати зубами, не можу блиснути огнем помсти і смерті в очах, бо на моїх очах нога чоловіка спочиває! Невже можна уявити собі страшніший глум для мене? Чи можлива більша розпука лицаря, перед котрим колись усі люди і всі царі тремтіли! А тепер! О, пекельне небо! Моїми зубами, що колись роздирали найдужчих силачів, тепер людська маленька дитина бавиться!»
Тигр почав несамовито гарчати з великого болю, аж усім звірям моторошно стало. Доктор Сич зробив таємний знак і дух тигра щез.
Тепер появилася нова постать і викликала таке веселе враження, що багато звірів почало голосно сміятися. Вона була дуже товста і кругла, а замість обличчя мала ніби якусь трубу, ніби затесаний стовпець. З неї була так само здерта вся шкура і вся та душа була похожа на велику купу смальцю, підперту чотирма патиками, а п’ятий патик напереді був мабуть на те, щоб ця душа мала чим говорити. З-поміж верстви смальцю сторчали густо біля себе якісь ніби цеголки, що подобали на висмажені сіканці або «шницлі» й були пов’язані межи собою ніби грубішими й тоншими мотузками. Постать або не вміла або не хотіла обізватися й непорушно та мовчки стояла. Тоді доктор Сич був приневолений запитати її:
«Хто ти, духу?»
Постать довшу хвилину м’ялася, доки вкінці не промовила сухим, заржавілим голосом:
«У раю я — свята Доместіка,
А на землі я, вибачте, свиня».
Представилася і знов замовкла. Доктор Сич завізвав її, щоб вона розказала про свою кривду, заподіяну їй людиною та про своє життя на тому світі. Товста душа зітхнула дуже, не знати, чи тому, що їй важко жити в небі, чи може тому, що не мала охоти говорити. Вкінці обізвалася так:
«Я не знаю, де мені було ліпше, чи на землі, чи тепер у небі. Людина мене добре годувала, нема що казати. Але і святі в небі за мене дбають. Ні, в небі мені таки ліпше. Я мешкаю там сама в гарній кімнаті, маю там багато соломи, їм усе з золотого корита, в котрому все стільки харчу, що я собі з ним ради дати не можу й мушу безупинно тримати рот у кориті. На чоловіка маю жаль за те, що якраз тоді, коли я була найздоровіша, найтовстіша й чула в собі найбільшу радість життя, він мене нагло заколов. А мені ще так бажалося жити! Так бажалося мені ще порити трошки землю, покачатися ще в калюжі, попацькати своїм критичним рилом твір духа і привести ще дванадцятеро поросят! Але це ще не таке страшне, бо на те мій пан мене й годував, щоб зарізати. Це було його право. Лиш одної великої кривди не забуду ніколи чоловікові. Замість мого трупа з’їсти так, як Бог приказав, він мене порізав на шматки, поробив з мене ковбаси, начинив кишки, з мого шлунка зробив сальцесон, моє сало зашив у мішок, із мого серця виточив кров і з’їв його з оцтом! Через те я часто чую в роті якусь пекучу гіркість і взагалі не маю в небі того здоров’я, що на землі. Але це ще невелике нещастя. Та найгірше я терплю через те, що людина перемішала всі часті мого тіла й так їх понапихала, що я в небі не маю ні в десятій частині цього здорового апетиту, яким я тішилася на землі. Слабую на запір шлунка, їм у небі більше очима, ніж ротом. Також не жаль мені, що чоловік моє м’ясо дуже пересолив. Переболю теж і те, що чоловік здер з мене шкуру і зробив собі з неї чоботи. Тільки одне мене мучить і все псує мені смак та доводить до того, що все, що з’їм, мені відбивається. Я прощу чоловікові те, що він їсть мене з сіллю, з оцтом, з
перцем, паприкою, та ніколи не дарую йому того, що він їсть мене — з цибулею!»Товста душа хотіла ще далі балакати, але доктор Сич дав таємний знак і вона щезла. Тоді доктор Лис Микита промовив ось якими словами:
«Славна Звірина Громадо! Ви чули, яких дикостей допускається людина навіть на трупах наших братів і сестер! А як далеко сягає руїнницький вплив на звірину душу навіть у позагробнім житті, це доказує нам дух нашої ближньої, блаженної пам’яті рабині, вибачте, свині, яка щойно щезла нам із перед очей. Вона сказала нам, що чоловік мав право її заколоти з тієї причини, що її годував. Ця нещасна істота, ця свиня, утратила в людському хліві всі останки звіриної самопошани та показала нам ось який недостойний, низький світогляд: людський раб за корито помий продасть і честь і життя! Це, бачите, вицвіт людської культури! Тепер згадаємо ще кількома словами так званий суспільний лад між людьми. Цей образ зволить нам намалювати наш вельми заслужений соціолог і бувший директор поліції Високошановний доктор Ведмеденко. Пане докторе, прошу ближче».
Що звірі думають про людський державний і суспільний лад?
Доктор Ведмеденко заняв своє місце й почав малювати ось яку картину:
«Найвищий Трибунале! Славна Звірина Громадо! Я вже довго живу на світі, студіював на багатьох університетах, був також на службі в людини. Отже, значить, я мав нагоду пізнати суспільний лад людства з теоретичного і практичного боку. З тієї причини радію, що буду в силі послужити нашій загально звіриній справі своїми наскрізь предметовими увагами. Думаю, що найперше буде до речі сказати одне слово про основу суспільного ладу у звіриному царстві, щоб тим яскравіше впала в очі кожному глибочезна прірва межи звіриним і людським суспільним життям. Основним принципом звіриного державно-суспільного ладу є максима: жий коштом слабшого, але поводься з ним із почуттям чесності й лицарськості, значить, убий його так скоро, щоби слабший звір не тільки не мучився, але й навіть не помітив, коли перестав жити. З огляду на таку нашу звірину засаду, згідну з честю, з мораллю й естетикою, кожний звір навіть не знає, що це таке смерть, не думає про неї та не боїться її, бо може й мусить у противенстві до людини сказати собі ось яку глибоку звірино-життєву правду: «Я не маю найменшої причини боятися смерті. Чому? Ось чому: коли я є, нема смерті; прийде смерть, мене нема». Цієї шляхетної риси нашої звірячості ми, звірі, слава матері-природі, придержуємося з малими винятками всі.
Як же виглядає людський державно-суспільний лад? Коли наша звірина держава на те тільки існує, щоб зберігати святий закон природи, силою котрого дужчий звір мусить убивати слабшого з найменшим болем для останнього, то людська держава піднесла до свого найвищого закону оцей жахливо дикий принцип: не вбий, тільки вбивай! Убивай, сильна людино, слабшу людину тижнями, роками, десятками літ, убивай її протягом її всього життя! Не вбий, бо тоді держава тебе уб’є! Убивай, тоді будеш корисним чесним, ідеальним громадянином».
Доктор Ведмеденко кинув оком на зачудовані й дуже збентежені обличчя звірів і говорив:
«Мені здається, що не всі звірі гаразд мене зрозуміли. Справа ось яка: людська держава забезпечує життя тільки маленькій кількості людей, які є її знаряддям; щодо мільйонів других людей, то вона стосами цивільних і карних законів зв’язала їм руки, ноги й душу і зовсім їй байдуже, чи ті люди будуть мати чим жити, чи загинуть із голоду. Людська держава поділила людей на посідачів і на так званих голопупенків або пролетарів. Уявіть собі, панове, що у нас, наприклад, який-небудь мій земляк ведмідь у приступі якогось поганого настрою вбив би нараз двадцять овець. Що ви думаєте? Невже він після заспокоєння свого голоду не відступив би других п’ятнадцять овець своїм сусідам?..»
Доктор Ведмеденко обернувся до ведмедя Бурмила і з усміхом запитав його:
«Як міркуєте, вуйку Бурмиле? Так, чи ні?»
На знак згоди Бурмило хитнув головою й бурмотнув басовим голосом:
«Гм»
«Але людина»,— говорив доктор Ведмеденко,— «нагоропашить цілу гору скарбів, запхає ними горло, черево, кишені, пазухи, халяви, а коли голопупенки хочуть із тієї гори взяти дещо у свої власні кишені й черева, тоді людина кричить до них:
«Геть руки від цього, ви, обірванці, голодранці! Це не ваше, це моє!»
Для звіриних мізків, не притемнених людською культурою, просто незрозуміле те, що держава бере такого самолюбного глитая з його ненажерливим і вічно, як безодня відчиненим ротом, у свою оборону перед мільйонами тих голопупенків! Ми, звірі, не знаємо засади «це моє, це твоє». А люди на цій засаді збудували цілий свій державно-суспільний лад. Коли у нас який звір голодний, то наша держава каже йому:
«Наш край багатий і широкий: бери собі, що хочеш».
Коли ж у людській державі мільйони гинуть із нужди й голоду, то держава тільки про одне дбає, а саме, щоб ті мільйони голопупенків не забрали, борони Боже, дещо з багатства, що його накопичив один або кілька людських особняків... Людська держава воліє, щоб ті багатства на пні зогнили, тільки щоби зберігати як найбільші святощі чисто людське право найнижчого самолюбства. Отже, людська держава на те тільки існує, щоб найбільші самолюби мали змогу скупчувати безкарно цілі гори статків і достатків; далі на те, щоб мільйони голопупенків були позбавлені в розпучливій боротьбі за життя всяких засобів і всякої свободи руху, значить, аби могли з ласки держави поволі й серед найтяжчих болів конати.