Дума про невмирущого

Якось у барак прийшов майор, акуратний i чистенький, мов лялька. Пританцьовуючи, як балерина, вiн пройшов помiж лiжками, недбало одмахнувся вiд пiдлабузницького "Ахтунг!", яке гаркнув наглядач, i на не досить чистiй росiйськiй мовi звернувся до полонених:

– Я прошу вислухати мене уважно. Всi ви росiйськi офiцери, Я - офiцер нiмецький. Я хочу перевiрити, чи е серед вас розумнi люди. Я ставлю п'ять запитань. Хто вiдповiдає на них, той одержує двадцять пачок сигарет. Хто береться вiдповiсти й не зможе цього зробити, одержує двадцять дiб карцера. Бо вiн зганьбить усiх своїх товаришiв, а за ганьбу завжди треба карати. Ну!

I майор засмiявся.

Йому пiхто не вiдповiв. Умови, якi вiн ставив, були безглуздими. Але разом з тим не вiдгукнутися на божевiльну пропозицiю цього франта значило мовчки розписатися у своєму безсиллi.

"Що б сказав учитель Задорожний, побачивши, що вiн, Коваленко, злякався, вiдступив, не прийняв виклику? "Ворога треба бити не самою лиш зброєю, але й розумом!" - так сказав би Сергiй Олексiйович. Коваленко злiз з свого лiжка i вийшов на середину барака.

– Я зможу вiдповiсти.

– Ти?
– здивувався майор.

– Так. Я зможу вiдповiсти i на своїй мовi й по-нiмецьки. Менi однаково.

– Ти просто зухвалий хлопчисько,- сказав майор i одвернувся.

– Очевидно, гер майор злякався?
– насмiшкувато промовив Андрiй.

– Ну, гаразд,- повернувся до нього майор.- Я ставлю запитання. Вiдповiдати швидко, коротко, без роздумувань.

– Згода,- кивнув Андрiй.

Весь барак завмер. Що собi думає отой божевiльний хлопець? Адже майор не подарує йому цього зухвальства. Двадцять дiб карцера - це певна смерть. Навiщо ж так рискувати життям тому, хто не вмер у цьому "лазаретi", тому, хто ще може дiждатися кiнця вiйни!

А Коваленко стояв проти майора, як стояв колись з маленькою гарматкою проти танкiв. Зараз почнеться дуель. Танки будуть бити по ньому, вiн буде бити по танках. Хто кого? Або - ти, або - тебе. Середини немає. Залiзна логiка бою.

I дуель почалася. Запитання й вiдповiдi летiли, як снаряди. Майор бив Андрiя запитаннями, Андрiй бив його вiдповiдями.

– Яке найбiльше число можна написати з допомогою двох цифр?

– Дев'ять у дев'ятiй степенi.

– Яке море не має берегiв?

– Саргасове.

– Де всi дверi й вiкна будинку будуть виходити на пiвдень?

– На Пiвнiчному полюсi.

– Хто написав "Едду"?

– Стурлусон.

– Де поховане серце Кутузова?

– В Хольбау.

– Звiдки ти все це знаєш?

– Це вже шосте запитання.

– А чорт!
– вилаявся майор.
– Я нiколи не думав, що серед вас є такi люди. Ти зараз одержиш свої сигарети.

Майор не витримав дуелi. Вiн був розбитий. Андрiй перемiг. Переможцевi вручили двадцять пачок сигарет, по двадцять штук в кожнiй пачцi. Щоправда, сигарети були наполовину перепрiлi, але все одно для барака - це було неймовiрне багатство. Андрiй ходив помiж ящиками й роздавав сигарети. Собi вiн не залишив жодної. I тодi до нього пiдiйшов один з полковникових друзiв i тихо сказав:

– Зайди, до Миколи Петровича. Вiн хоче тебе бачити.

Андрiй мало не бiгцем подався до кiмнатки полковника. Мартиненко сидiв на стiльчику i, тримаючи у витягнутих руках кiлька тоненьких соломинок, сплiтав з них якусь золотисту гадючку. В його кiмнатi пахло соломою, як пахло колись од Андрiєвого батька.

– Прибув по вашому виклику, - сказав Коваленко.

– Ого, ти ще не забув армiї, - усмiхнувся полковник. Голос у нього був тихий, але владний, i вже з самого голосу можна було довiдатися, що перед тобою - дуже розумна людина.

– Я чув, що ти роздав усi сигарети?
– продовжуючи плести, сказав полковник.

– Роздав, - ствердив Андрiй.

– Навiщо?

– А навiщо вони менi? Я ж некурящий.

– Ти мiг би за них вимiняти хлiба, баланди, маргарину.

– Навiщо?

– Щоб хоч трохи змiцнити себе. Ти, мабуть, дуже худий?

– Худий, Сорок сiм кiлограм важу, а було вiсiмдесят чотири.

– I рана в тебе тяжка. Вона вже загоїлася. Це тому, що ти ще молодий. Отож треба берегти себе.

– Для чого?

– Дивне запитання, - усмiхнувся Мартиненко i, помовчавши деякий час, без зв'язку з попереднiм спитав:

– Ти з соломи вмiєш що-небудь плести?

– Брилi,- вiдповiв Андрiй.- А то ще тато мене вчив матки в'язати. Ми зимою на нiч матками вiкна затуляли. Щоб було теплiше.

– Ти з України?

– З України.

– I я теж. Виходить, земляки, а й досi не були знайомими. Це погано.

– Менi незручно було з вами знайомитися...

– Чому ж незручно? Хiба я баришня якась, чи що?..

– Та нi... Просто...

– Ну, так я от хочу з тобою познайомитися, товаришу Коваленко,- сказав полковник,- Що ти думаєш далi робити о полонi?

– А що ж тут робити?
– розгубився Андрiй.- Ждати смертi - от i все...

– Ждати смертi й курка вмiє.

– А що ж iще?

– Хочеш, я навчу тебе робити красивi речi з соломи? Будеш моїм помiчником. А то моїх двох помiчникiв забирають у робочу команду, а роботи багато, сам не вправлюсь.

– Роботу я люблю,- нерiшуче промовив Андрiй,- але навiщо вона тут?

– Як то навiщо?
– глянув на нього полковник своїми темними окулярами.Щоб добути хоч трохи хлiба.

– А навiщо хлiб?

– Ти знов за своє. Хлiб нам потрiбний для того, щоб жити. Зрозумiв?

– А може, нам лiпше вмерти? Ми ж не виконали свого обов'язку перед Батькiвщиною, потрапили в полон, кому ж ми тепер потрiбнi?

– Еге,- свиснув полковник,- та ти що ж, добровiльно здався в полон?

– Нi

– Бився?

– Бився.

– До останнього?

– До останнього.

– Пораненим потрапив до рук фашистiв?

– Пораненим. Вмирав уже.

– То чому ж тепер говориш дурницi?

– Я думав...

– Бери отам пiд лiжком стiльчик, сiдай бiля мене й дивись, як треба плести джути. А думати будеш потiм.

Андрiй просидiв у полковника до вечора. Увечерi Миколi Петровичу солдат принiс буханець хлiба, i полковник одрiзав половину Андрiєвi.

– На, їж,- сказав вiн.- Знайди в мене на пiдвiконнi сiль, посип хлiб i їж. Треба тобi поправитися. Хлiб з сiллю - дуже корисна рiч, i смачна.