Дума про невмирущого

Думки Андрiєвi були десь далеко-далеко звiдси, а ноги несли його ближче й ближче до барака. Тепер уже Коваленко мiг добре роздивитися на своє майбутнє пристанище. Барак стояв на кам'яному фундаментi, одним кiнцем спускаючись до самої рiчки, так що здавалося, нiби будинок хоче забрести у воду по колiна. Та частина, яка дерлася на узгiр'я, не була обнесена колючим дротом, i Андрiй зрозумiв, що в нiй, мабуть, живуть солдати. Справдi, щойно вони дiйшли до ворiт, на високому дерев'яному ганку з цього боку загорожi з'явився молоденький солдат, з чорною пов'язкою на оцi, i, подзвонюючи ключами, спитав єфрейтора:

– Що, Зеп, привiз?

– Як бачиш, - буркнув єфрейтор, - Втомився, як сто чортiв. Одчиняй браму, чого вирячився!

– Ну ти ж i тварюка, Зеп, - добродушно сказав одноокий.
– Знаєш же добре, що менi вже нiчим вирячуватися, а все-таки говориш.

Вiн зiйшов з ганку, вiдiмкнув браму й розчинив її перед Андрiєм.

– Прошу.

Андрiй не встиг ступити за ворота, як страшний удар єфрейтора жбурнув його в двiр. Вiн упав обличчям у пiсок i чув, як позаду загиготiли вартовi.

– Ох ти ж i здоровий, - захоплено присвиснув одноокий, - i як тобi могли перебити носа?

– Не такi ж шмаркачi, як ти, його перебили!
– огризнувся єфрейтор.

Загримiв засув, затупотiли кованi чоботи по лунких дерев'яних схiдцях, i настала тиша. Тодi Андрiй поволi пiдвiвся, витер обличчя i пiшов униз уздовж барака. Там вiн присiв, просунув руку мiж дротом, зачерпнув долонею води. Вода була холодна, рiзка i якась нiби гiрка, але вiн пив її ще й ще, немов хотiв залити нею i голод, i образу, завдану єфрейтором, i тривогу, яка ще росла в його серцi. Що то з ним буде в цiй командi?

Дверi в барак були вiдхиленi. Андрiй переступив порiг, зiйшов угору по схiдцях i опинився у довгому вузькому коридорi. Правобiч i лiвобiч були якiсь дверi, але куди вони вели, Коваленко не знав. Вiн прочовгав своїми колодками добру половину коридора, як раптом однi з дверей у правiй стiнi прочинилися, звiдти виглянула лахмата бiлява голова й спитала Андрiя:

– Новачок?

– Ага.

– Ну, тодi здоров, не земляк часом? Звiдки?

– З України.

– А я з Ленiнграда. Все одно земляки. Закурити є?

– Некурящий.

– Тодi ти бог!

– Це ж чому саме бог?

– А "бички"? Знайдеш на вулицi "бички" - з хлопцями на хлiб помiняєшся. У нас за п'ять "бичкiв" од сигарет дають пiвпайки хлiба, а за два сигарних цiлу пайку.

– Я "бичкiв" не збираю.

– Еге. Та ти гордий!

– А коли й гордий - то що?

– Та нiчого. Менi гордi хлопцi подобаються. Давай знайомитись. Антропов. Старший лейтенант. Звуть Сашком. Ти теж мене так зви. Домовились?

– Домовились, - сказав Андрiй i назвав своє iм'я.

– Житимеш у нашiй кiмнатi, - казав Антропов, - у нас одне мiсце вiльне. Пилипа Смоленського на минулому тижнi застрелили - тепер мiсце є.

– Застрелили?
– перепитав Андрiй, намагаючись вдавати з себе спокiйного.

– Атож, - кивнув Антропов.
– Пилип був гарячий хлопець, ну й шпортнув тут одного єфрейтора вилами. Падло був єфрейтор страшнеНу, в єфрейтора кишки надвiр, а Пилипа - бах! бах!
– i нема.

– I вас тут часто?

– Стрiляють? Та нi. Бiльше роботою жмуть. У нас же штрафна команда, знаєш.

– Б'ють?

– Для профiлактики. Чистять зуби, ребра i взагалi всi суглоби. Дуже веселе життя. У нас тут нiхто довго й не затримується. Або ж умирають, або ж у концтабiр. А то, як Пилип...

– А ти давно тут?
– поцiкавився Андрiй.

– Та я вже з пiвроку. На менi не покатаються. Я кранк. Знаєш, що таке кранк?

– Хворий?

– Хворий - це по-нашому. А кранк - це коли в тебе нiчого не болить, а на роботу погнати не можуть. Ось дивись.

Сашко закотив лiву холошу штанiв, i Андрiй побачив у нього на нозi, трохи нижче колiна, велику, в долоню завбiльшки, виразку. Виразка була червона, страшна, i можна було подумати, що з ноги в тому мiсцi здерли шкiру,

– Що це в тебе?
– злякано одступав назад Коваленко.

– Метикувать треба!
– усмiхнувся Аптропов.
– Хочеш, через тиждень у тебе те саме буде? Трiшки ножичком - чик, чик, тодi компресик з хлорованого вапна й лiзолу. Га? Через мiсяць заживає, тебе женуть на роботу, ти трудишся кiлька днiв, як воляка в плузi, i знову з ноги пре м'ясо. Нiжна натура, важка робота протипоказана - i так далi.

– А не нудно лежати тут одному?
– поцiкавився Андрiй.

– Менi нудьгувати нiколи, я, брат, хлiб заробляю, - похвалився Сашко, порпаючись пiд подушкою.
– Бачив оце?

Вiн показав кiлька невеличких хрестикiв, акуратно випиляних з бiлої кiстки, до блиску одшлiфованих, з якимсь немудрим рiзьбленням на них.

– З пiдручних матерiалiв, - гордо пояснив Антропов.
– Кiстки з нашого котла, випилювання й шлiфовка - мої руки. Результат пiвбуханки хлiба за хрестик. От тобi й сальдо-бульдо.

– Виходить, мiсiонером став?
– осудливо сказав Андрiй.
– Забезпечуєш тубiльцiв символами християнської вiри?

– А що ж, накажеш їм, може, п'ятикутнi зiрки продавати?
– насмiшкувато глянув на нього Антропов.
– Чи серпочки й молоточки випилювати?

– Є команди, де й це роблять.

– Команди такi є, та нас там нема, - похитав головою Сашко.
– А в нас, брат, начальник команди, гаупт-фельдфебель - колишнiй бухгалтер.

– То й що, як бухгалтер?

– А те, що вiн тебе купить i продасть. Сальдо-бульдо. Йому не звикати. Для нього це легше, нiж висякатися. Викликає для iндивiдуальних бесiд, обiцяє хлiб, маргарин, сигарети за те, щоб виказувати всiх, хто збирається утiкати.

– I тебе спокушав?

– Було таке. Та тiльки на менi не посковзнеться. Взагалi хлопцi в нас нiчого, одна бiда - неорганiзованi. Всi з рiзних мiсць, з рiзних команд. Трапляються й непевнi люди. Сьогоднi вiн тут, а завтра вже й нема. Чорт його знає, може, й провокаторiв присилають.

– Це ти не на мене натякаєш?

– А хоч би й на тебе! У тебе ж на лобi не написано. Приїхав у офiцерську команду, а сам, мабуть, i не офiцер, а так, самозванець. Думав, що в полонi офiцерам пайок будуть давати особливий, i полiз у нашу шкiру.

– Дурень ти, - спокiйно вiдповiв йому Коваленко.

– Ну, не сердься, не сердься, то я пожартував, - заспокоїв його Антропов.
– А щодо моїх хрестикiв, то що ж вдiєш? Я теж жити хочу.

– Жити всi хочуть, - зауважив Андрiй.