Дунайські ночі
Шрифт:
— Чому ти став німцем, та ще «жабою»?
Дунай Іванович погасив недокурок сигарети у воді і промовив:
— А для чого твій брат Паоло, чесний італієць, став карабінером у таємній поліції?
— Ти й про це знаєш? — здивувався Чезаре.
Місяць сховався за темну хмару. У глибоководній протоці, на дорозі великих кораблів, над пляжами і купальнями Порто-Лідо спалахнув сторожовий прожектор. Вузький сильний промінь промацував від корми до носа приземкувате судно, що повільно заходило в лагуну.
Свіжий вітер доніс з островів удари дзвонів, що сповіщали про зорю.
— Чезаре, мені потрібна твоя допомога. Хочу повернутися на Батьківщину. Допоможеш?
Рибалка не поспішав з відповіддю.
— Чому ти хочеш повернутися додому?
— Я там потрібен.
— Кому?
— Тим, хто воює проти Гітлера.
— Воюють проти Гітлера скрізь. Нам і тут, у Венеції, потрібні солдати. Переправлю тебе до Джузеппе, в Альпи, до партизанів.
— Мушу бути на Дунаї, на Чорному морі. На мене чекають. Там дуже потрібні підривники.
— Добре, хай буде по-твоєму… Що тобі потрібно?
— Документи німецького солдата-відпускника, обмундирування, чемодан.
— Спробую дістати. Ще?
— Карти області Венетто, південної Австрії і трохи грошей… німецькі марки, ваші ліри.
— Коли хочеш їхати?
— Якнайшвидше.
— Залазь, сховаю. Через годину зігрієшся в моїй хатині. Звідти і переправимо до Австрії.
Дунай Іванович усміхнувся посинілими губами.
— Я не сподівався, що так швидко повіриш. Завтра піду, якщо ти будеш тут о десятій вечора.
— Буду!
Дунай Іванович Підвів голову, подивився на блакитне небо.
— Мені час, батьку. Бувай здоровий! До завтра!
Насунувши капюшон, маску з сіткою, він зник під водою. В тому місці, де зник поринач, булькаючи, з'явилися бульбашки.
Світало.
Мілководна глуха бухта. Бетонований причал. Старі кам'яні сходи ведуть на обривистий берег, до поточеного вітрами монастирського муру.
Дунай Іванович стягнув з ніг ласти і, залишаючи на камінні сліди резинових панчіх, сутулячись під тягарем спорядження, незграбно почвалав угору.
На східній околиці Венеції, над Сан-Джорджо-Маджоре заполум'яніло небо. Над промисловим передмістям Маргера, над димарями заводів ніби палала хмара, яку наскрізь просвічувало сонце. По величезному мосту, перекинутому з материка на острів, приглушено гуркотів електропоїзд. Винищувачі баражирували над лагуною і містом. Рибальські шаланди поверталися з Адріатики.
Перед залізною хвірткою Дуная Івановича зустрів вартовий з пістолетом у чорній кобурі, в комбінезоні, в береті.
— З щасливим поверненням! — він поплескав поринача по спині, обтягнутій цупкою резиною, яка блищала од води, і відчинив перед ним хвіртку. — Ти останній.
Дунай Іванович зайшов у двір, побачив звичну невеселу картину. Зубчасте громаддя монастиря, освітлене з одного боку сонцем і темне з другого. Витоптаний піщаний майданчик. Острівці чахлої трави, бункер. Оце й усе. На гумовому килимі, яким було вкрито бетонований горб сховища, грілися солдати секретного з'єднання «К». Серед них були старший фенріх Кінд, плавець серед плавців, і знаменитий австрієць Альфред фон Вурціан, головний інструктор, майбутній чемпіон. Поклавши на коліна журнал-щоденник, він щось писав.
Залишаючи на піску мокрі плями, Дунай Іванович відрапортував фенріху про виконане завдання і потім сказав:
— Ну й нічка, будь вона проклята!
Австрієць одірвав погляд од журнала, глянув на бліде, розпухле від холоду обличчя Раунга.
— Віллі, ти схожий на утопленика. Знову захопився глибинами?
— Тягне мене туди.
— Дивись, щоб не захмілів і не лишився там.
— Двом смертям не бувати.
Раунг поставив балони під зарядку, зняв комбінезон, вовняну білизну, зазирнув у напівтемну прохолодну келію лікаря,
пройшов належний огляд і, нарешті, з задоволенням, розлігся на сонці. Так звичайно роблять усі плавці, повернувшись з тренування. Не до розмов сьогодні Черепанову з «жабами». Хочеться уявити собі, як він добиратиметься на Дунай.Голі і напівголі пориначі, засмаглі, чорноголові, руді, біляві, з задоволенням відпочивали: дрімали, ліниво палили, читали газети. Серед них ще немає ні видатних, ні хоробрих, ні щасливих, ні прославлених. Усі рядові бійці з'єднання «К», новобранці секретного фронту, всі подають великі надії. Хтось у майбутньому висадить у повітря величезні Неймегенські мости через голландську річку Ваал або фортечні батареї у гирлі Сени, хтось зруйнує головний шлюз Антверпена, переріже понтонні переправи на Одері в тилу у росіян, що наступають на Берлін, хтось виведе з ладу важливі мости у Штеттіні між островом Волін і Померанією.
Не відрізняються й ті, кому судилося попасти в полон або загинути.
Гітлер за кілька днів до смерті, за свідченням історика з'єднання «К» Беккера, наказав сформувати особисту охорону з підводних бійців. Тоді фюрер уже не вірив і есесівцям. З Гіммлера зірвав погони, ордени й усунув од усіх посад. Герінга оголосив зрадником.
Тридцять бійців з'єднання «К» відгукнулися на заклик Гітлера охороняти його особу. Згаданий Беккер у своїй книзі «Німецькі морські диверсанти» твердить, що добровольці «зібралися на аеродромі Рерик, де мали при повному спорядженні (вони були озброєні до зубів) сісти на три підготовлених для цієї мети транспортні літаки Ю-52, щоб летіти в оточену палаючу столицю. Проте в Берліні не знайшлося жодного аеродрому, який міг би прийняти їх. Щоб пробитися до імперської канцелярії, моряки повинні були приземлитися на широкій вулиці біля Бранденбурзьких воріт. Авіаційне командування вислало літак-розвідник, який мав розвідати доріжки для приземлення. Та розвідник повернувся, не виконавши завдання. Радянська зенітна артилерія відігнала його. Над Берліном стояла густа хмара диму і кіптяви. Орієнтуватися було неможливо. Але другий літак-розвідник, що вилетів 28 квітня вранці, передав, що намічена для посадки літаків вулиця розрита воронками і там не зможе приземлитися жоден літак. Останню пропозицію, використати парашути, з'єднання «К» відхилило як непридатну. Щонайменше половина людей попала б на охоплені полум'ям будинки, а добровольців у команду самовбивць не було навіть в останні години війни. На другий день Гітлер своєю смертю звільнив бійців з'єднання «К» від останнього завдання».
Тільки-но почало сутеніти, Дунай Іванович, як завжди, вирушив на підводне тренування. Спустився кам'яними сходами, зайшов у воду і прощально оглянувся — високий кам'яний мур. Ні, зневаги до монастиря у нього не було. Тут його навчали висаджувати в повітря англійські, радянські, американські кораблі, мости, підводні човни, нафтопроводи, щогли високовольтних передач, греблі, шлюзи. А він тепер оберне цю злу науку проти гітлерівців.
Чезаре Браттоліні чекав його там, де вчора зустрів. Він був не один. Поряд сидів широколиций темноволосий чоловік у непромокальній рибальській куртці. Незнайомець добре розмовляв італійською мовою, але назвався Іваном. Посміхаючись, він додав по-російськи:
— Тепер усіх росіян Іванами звуть. Де тільки не воює наш брат. В Італії, на грецьких островах, у Франції, на Балканах, у Татрах, на Віслі!.. А ви — з Дунаю?
— Припустімо… — Черепанов хитрувато подивився на старого рибалку і, не стримавшись, весело розсміявся. — Здрастуйте, товаришу! Оце так утішили! Оце так подарунок! — Мокрою, слизькою рукою, обтягнутою резиною, він схопив руку Івана. — Правда твоя, брате, де тільки ми не зустрічаємося! Де буря, там і ми. Здоров, друже!