Дунайські ночі

— Здрастуй, Дунай Іванович. Здається, так тебе величають. І я зрадів, коли дізнався, в яку ти шкуру заліз. Отже, царевич-жаба шукає доброї роботи?

— Так, шукаю.

— Що ж, ми дамо.

— Хто це «ми»? — посміхнувся Черепанов.

— Партизани Венеції.

— І радий би, та… мене чекає робота вдома, на Чорному морі, на Дунаї.

— Небезпечно туди пробиратися. Патрулі, облави, гестапо, квестура!.. Навіщо ризикувати? Тутешні гітлерівці теж наші закляті вороги. Ну?

Черепанов мовчав, роздумував, позирав на Івана.

— А ви хто? Як сюди потрапили?

— Офіцер Радянської Армії. Комуніст. Був у полоні. Втік у італійські Альпи. Зібрав партизанський загін. Вважаю себе у цих широтах представником радянського командування і партії більшовиків.

Одразу все прояснилось. У Черепанова не було більше запитань. Він сказав:

— Слухаю вас, товаришу.

— Залишайся в монастирі. Так буде краще.

— Що я повинен робити?

— Нам потрібна зброя. Венеціанський арсенал для нас вушко голки, а для тебе — протока. Ночами ти повинен пробиратися в арсенал і постачати нас вибухівкою, гранатами, ручними кулеметами.

— Зроблю.

— Те, що дістанеш, прийматиме Чезаре Браттоліні.

— Виходить, ви були впевнені, що я лишуся?

— Аякже! Із слів Чезаре я зрозумів, що на тебе можна покластися.

Капітон Черепанов лишився у з'єднанні «К». Незадовго до падіння Берліна повернувся на батьківщину…

Шатров і Гойда приїхали на заставу. Капітона Черепанова на місці не було. Вирушив у гирло Дунаю. Щороку відпочиває на острові Лебединому — рибалить у протоках і озерах, полює в плавнях, ходить на моторній шаланді на узмор'я.

— Що ж, поїдемо на Лебединий, — сказав Шатров.

НА ЛЕБЕДИНОМУ I ТОПОЛИНОМУ ОСТРОВАХ

У штабі Шатрову і Гойді дали спеціальний катер. «Ізмаїл». Зовні непоказний, з невеликою осадкою, замаскований під звичайну шаланду, він мав потужний мотор, радіо, прожектор. У бортовій сумці лежало спорядження підводного бійця і запасні балони з киснем.

Уночі вирушили вниз, у гирло Дунаю, до острова Лебединого.

За штурвал «Ізмаїла» сів Смолярчук. На ньому був старенький бушлат, пом'ята кепка і чорна сатинова сорочка.

Шатров і Гойда теж були в цивільному.

Рухалися швидко під ясним, усипаним зірками небом. Сиділи на кормі. Палили. Вдивлялись у темні береги. Попутний вітер зривав з Дунаю холодний водяний пил. Високо-високо, аж ген біля зірок, курликали журавлі, що прилетіли на зимівлю.

Гойда викинув недопалену сигарету, глянув на Шатрова, що сидів, заглибившись у якісь думи.

— Можна задати вам делікатне питання?

— Якщо тільки дуже делікатне!

— Ви давно знайомі з ним… з Дунаєм Івановичем?

— Давненько.

— З того часу?

— З якого?

— Як обоє були Іванами?

— Раніше і набагато.

Гойда посміхнувся.

— Я так і думав.

«Ізмаїл» уповільнив хід, попутний вітер вже не допомагав йому. Він дув тепер збоку, від плавнів, холодний, вологий, майже осінній. Дунай став горбистий. З прибережних кущів, мілководних проток і очеретяних заростей виповзав густий сизий туман. Темні хмари закрили зоряне небо.

— Ну й благодатний дунайський вересень!.. — Шатров накинув на плечі пропахлу рибою тілогрійку. — Далеко до Лебединого?

— Вже скоро, — відгукнувся Смолярчук.

На малій швидкості, майже навпомацки, тримаючись середини фарватера, рухалися вниз.

Лебединий виринав несподівано з сірої імли, чорний, окільцьований крутою трав'янистою дамбою, що захищає острів од весняної повені, і перетнув шлях. По гребеню дамби тяглася непроглядна подвійна шеренга молодих осокорів.

«Ізмаїл» пришвартувався біля невеличкої дерев'яної пристані.

Смолярчук заглушив мотор і підвівся з-за штурвала.

— Ось ми й на батьківщині Дуная Івановича! Не чекає він гостей у такий ранній час.

Туман розтавав, заповзав у плавні, в глухі нетрі очерету. Вітер могутнім крилом розчищав небо. Воно вже було світло-зелене і на сході злегка полум'яніло.

Нічна темрява відступала за дамбу, за хати, за сади.

По зеленому росяному гребеню дамби не поспішаючи йшла висока, міцна жінка середнього віку. Її світле, густе, з рудуватим відтінком волосся було зачесане гладко.

— Доброго ранку, Мавро Кузьмівно! — Смолярчук зняв кепку.

Підійшовши до причалу, вона з гідністю кивнула головою. Не здивувалася, що незнайомі люди називають її по імені та по батькові.

На ній було темно-синє у світлу іскорку плаття з білим комірцем. Сильні, засмаглі, як і обличчя, відкриті до ліктів руки.

Пильно дивилася вона на приїжджих сірими-сірими, як сталь на свіжому зламі, очима.

— В гості до вас завітали, — сказав Смолярчук.

— Що ж, гостям ми завжди раді. Ви звідки?

— Рибалки і мисливці. Друзі-приятелі Капітона Черепанова. Та й вам земляки.

— Щось не впізнаю. — Жінка безцеремонно розглядала м'яку поношену кепку Смолярчука, його потертий бушлат. — У гості приїхали, а в лахміття вирядилися. Гіршого одягу не знайшли?

— Це правда, вигляд у нас біднуватий, зате душа… Мавро Кузьмівно, пора б і впізнати! Ну й пам'ять!

— На пам'ять досі не скаржилась. Ану зажди, — обличчя твоє й справді знайоме… Начальник застави?

— Здрастуйте. Радий вас бачити. — Смолярчук подав руку.

— Не щедрися даремно. Ну, здоров! А хто з тобою? Теж прикордонники?

— Одеські відпускники. Дунайського оселедця забажалося моїм друзям. Капітон здоровий?

— Учора був здоровий, у плавнях полював.

— Ну, а ваші хлопці як поживають?

— А що їм! У затишку, під маминим крилом. Поїдуть скоро. Останні дні канікул догулюють.

— Не поженилися?

— Рано ще.