Дунайські ночі

— Все сам побачиш, синку… Ходімо.

Дорофій подивився на двері, що вели в хату.

— Довгенько спати любить. Колись, бувало, до зорі вставала. Розбудіть її, попередьте.

— Нема її вдома.

— Де ж вона?

— Поїхала в Москву.

— Навіщо їй Москва потрібна?

— Потрібна!

— Не заблудиться?

— Це Мавра? — мати посміхнулась.

Дорофій насторожився. Щось тут не так.

— А хлопці вдома?

— І хлопців немає.

— У школі?

— В їхньому віці? Отямся, батьку! Старшому двадцятий пішов, молодшому вісімнадцять.

— Де ж вони? Рибу ловлять?

— Бери вище!

— Не розумію. Чогось недоговорюєте.

— Ох, синку, десять мішків я тобі недоговорюю! — Вона витерла руки ситцевим фартухом. — Ходімо до хати, все розповім… Не упирайся! Іди на світ божий, дай мені роздивитись, який ти.

— Заждіть, мамо! Не можна мені при світлі бути. З того боку я сюди пробився!.. Втікач.

Домна Петрівна не сподівалась од сина таких слів, її очі враз наповнилися страхом.

— Утікач?.. Звідки?.. — прошепотіла похололими губами, і руки безсило опустилися.

— Кордон порушив. Під водою. В масці. Став «жабою», щоб вирватись додому. Ох, мамо, скільки я натерпівся!.. Скільки горя сьорбнув у житті! Не міг більше, от і повернувся. По-доброму не можна було, то я хитрістю видерся.

Домна Петрівна закам'яніло слухала сина,

— Звичайно, не помилують власті, якщо дізнаються, що я з'явився.

— Якщо дізнаються?.. — перепитала Домна Петрівна. — А хіба ти хочеш переховуватися?

Дорофій відповів не одразу. Трохи помовчавши, сказав:

— Піду з повинною. Тільки не сьогодні, не завтра. — Він схопив холодну, чужу руку матері, притулив до свого обличчя. — Мамо, пробачте! Не за вільне життя чіпляюсь. До вас прагнув. Надивлюся на вас, на Мавру, на синів, одведу душу і потім… А поки що ніхто й нічого не повинен знати… На острові е прикордонники?

Мати незряче дивилася на сина і думала своє.

— Я питаю, на острові є прикордонники?

— Ти один?

— Що?

— Я питаю, ти один повернувся звідти?

— Один. А що?

— Отже, з повинною?..

— Так. Указ є про помилування таких, як я, що покаялись.

— У чому каятися будеш?

— Кордон перейшов, закон порушив.

— І все?

— Розумію!.. Не віриш? Що ж, діло твоє, спроваджуй рідного сина на той світ.

— Що ти! — злякалася Домна Петрівна. Руки знову стали сильними, потеплішали, з обличчя зійшла блідість. Обняла Дорофія, пригорнулася до нього. — Вірю! Якщо вже тобі не вірити, то краще не жити. Чого ж ми тут стоїмо? — сполошилася Домна Петрівна. — Ходімо до хати.

Він переступив поріг і завмер. Став, сперся плечем на одвірок, і з подивом оглянув кімнату. Та сама хата, а всередині…

— Проходь, роздягайся. — Мати взяла його за руку, потягла, посадовила на диван… — Ну, ось ти і вдома, синку!

Тепло, а у Дорофія все ще зуб на зуб не попадає. Мати поставила на стіл графин з горілкою, склянку, тарілку з яблуками.

— Змерз ти, як цуцик. Грійся!

Він налив повну склянку і випив.

— Запасливі, хоч і без чоловіків живете. Хто це з вас гірку п'є? Ти? Мавра?

— Гостей пригощаємо.

— А часто вони у вас бувають?

— Бувають.

Горілка зігріла Дорофія, повернула йому втрачену впевненість і сміливість. Він хрустів яблуком і весь час оглядався.

Не змінилася простора, з вікнами на Дунай, світлиця: ті самі дубові сволоки під стелею, і ті ж медово-жовтуваті дерев'яні стіни. І все-таки не та хата, в якій виріс Дорофій. Багато змінилося. Вивітрився чоловічий дух, дух рибальських сітей, болотяних чобіт, вимащених риб'ячим жиром. І мисливським порохом не пахне. Тільки яблуками. Яблука скрізь: на підлозі, на підвіконнях, у корзинах, під ліжком і навіть на шафі. Червонобокі. Наче дівочий рум'янець. Темно-червоні. Рожеві. Великі, як богатирський кулак.

Та не тільки це здивувало Дорофія. Сяє полірована шафа з дзеркальними дверцятами, тумбочка, радіоприймач, м'який диван. Круглий стіл накритий квітчастою скатертиною, кругом нього стільці. В сусідній напівсвітлій кімнаті, так званій боковушці, Дорофій побачив дороге ліжко, гору білосніжних подушок, шовкову ковдру, великий килим і скляну шафку, повну посуду.

Добро не для людського ока виставлене. Давно обжите, стало звичним.

— Ось, виходить, як ви живете!.. Завидно!

— Сам собі завидуєш, — Домна Петрівна підійшла до сина, як маленького погладила по. світлій, трохи вологій чуприні. — Відпочивай, а я побіжу готувати угощення.

— Заждіть, мамо!.. Добре, кажу, живете. Покинув я вас бідняками, а повернувся… до багатіїв. Колись у нас так жили тільки німці-колоністи, а тепер Глібови на їхнє місце заступили. Бач, як піднялися. Виходить, жінці вигідніше жити без чоловіка, дітям без батька, матері без сина.

— Тобі прикро, що добре живемо?

— Багатство ваше злякало. Звідки воно? Коли і як розбагатіли?

— Майже всі наші острівні так живуть тепер, слава богу!

— Всі? Це ж чому?

— В роботі гарячі. І трудодень вагомий, удачливий, як ікряна білуга. Сад наш і пасіку бачив?

— Ну, бачив.

— З нього все багатство збираємо. Чудовий сад! Перший на Дунаї! В усіх газетах друкували про наші яблука, груші, виноград і айву. Диплом на виставці в Москві видали.

— А хто його посадив?

— Усі. Старі і малі. І на мою долю штук двадцять саджанців припадає. А командувала твоя Мавра.

— Командувала? Це ж коли вона в командири вискочила?

— Люди підштовхнули. Головою колгоспу обрали.

— А за які заслуги?

— Ох, Дорофію, розповідати мені й розповідати!.. З ранку до вечора і з вечора до ранку. Але цим ситий не будеш. Ходімо — нагодую, напою.

— Сидіть, мамо! Розповідайте… За які, кажу, заслуги Мавра у ватажках ходить?

— Роботяща вона. Розумна, хазяйновита. Як бджолина матка: вона за всіх, а всі за неї.

— Так!.. Народилася звичайною бджолою, а стала маткою. Як же це трапилось?