Дунайські ночі

Шатров зірвав з вербової гілки листок, розтер його між пальцями, понюхав і, примруживши очі, задумався.

— Сьогодні вилітаю до Москви, — сказав він. — Незабаром повернуся. Вже не сюди, а у Явір. І вам тут нічого робити. Плавнями і «Білугою» займуться інші. Переїжджайте в Закарпаття. Василю, ти лети сьогодні ж. Розчисть Дунаю Івановичу шлях у монастир. А ти, Дунай Іванович, сердечно попрощайся з Уваровим і рушай слідом за Гойдою, йди на побачення з «Говерлою». Зустрінемося через три дні в Яворі. У мене все. Запитання є?

— Є!.. — Гойда вказав на зім'яту фотографію Сисоя Уварова. — Цікавий експонат цей «безсмертний». Відкрилася нова жила. Варто було б до кінця її розробити, а потім братися за «Говерлу».

— Ні. З Уваровим ясно. Найголовніше, я гадаю, буде там, у Яворі, на Тисі і далі, на Дунаї. Прибережи свій запал, Василю. Все ще попереду.

«ГОВЕРЛА»

Залізні глухі ворота монастиря Дунай Іванович обійшов стороною. Гойда докладно розповів йому, як, не привертаючи до себе уваги, знайти Кашубу.

Перепливши Кам'яницю, пішов правим берегом ріки і незабаром вибрався до Соняшної гори. Тут, біля куреня з кукурудзяного бадилля, зустрівся з тим, хто йому був потрібен.

Живе на вільному повітрі «Говерла», п'є джерельну воду, вмивається з прозорої криниці, а немає в ньому нічого свіжого. Волосся колишнього управителя графським маєтком розпатлане, брудно-попелясте. Борода схожа на сухі водорості. Зморшки на обличчі забиті пилом. Зім'ята, ніби пожована сорочка втратила свій первісний колір, штани обтріпані, випнуті на колінах.

Думки і почуття Дуная Івановича не відбилися ні на його обличчі, ні в погляді. Він чемно привітався, зняв верховинського капелюха і, як належало прохачеві, низько вклонився.

— Я до вашої милості, пане лікар і пане агроном. Старий з цікавістю оглянув незнайомця, який скидався на селянина, і насмішкувато зауважив:

— Погано ти поважаєш лікарську милість. Вклонитися як слід не вмієш.

Черепанов засміявся і дружньо підморгнув виноградарю.

— Це правда. Нічого не вдієш. Одвик кланятись. І, мабуть, вже не звикну. Від злої долі скоро одвикаєш, слава богу.

Господар куреня мотнув бородою, вказав на великий камінь, що стирчав на розораному схилі Соняшної.

— Сідай, розповідай, хто ти, звідки і в якій справі забрів сюди.

— Отаке, зразу й викладу тобі, хто та що, та як! Не на такого напав. Хочу поговорити з толком, не поспішаючи, ніби в прикуску. — Дунай Іванович здобрив свої слова невимушеним смішком.

Старий не відгукнувся на цей веселий тон.

— Пробач, земляче, але я не маю бажання вести такі розмови.

— От, уже й розсердився, а я думав, ти з моєї породи. Ну, гаразд, прискоримо оберти… Кажуть, ви добре лікуєте виноградну лозу, заражену трутовиком?

Старий випростався, наче став вищий, стрункіший, молодший: тьмяні очі заблищали, сірі щоки порозовіли.

— Лікують людей, а виноград, заражений трутовиком, викорчовують і спалюють. — Відповівши на пароль, він кинувся до гостя, схопив його руку. — Дуже радий! Чекаю з нетерпінням. Як величати дозволиш, куме?

— В далеких відрядженнях завжди Іваном звусь. Отак і ти величай, пане лікар.

— Як дійшов?

— Добре. Листа дунайського одержав?

— Не затримався. Заховаю. Надійне місце є. Старий винний підвал з таємним входом. Сисой здоровий?

— Він сто років проживе. Чого мене сюди послали, знаєш?

— Якщо скажеш, то знатиму.

Іван довго м'яв між пальцями тугу сигарету, нюхав тютюн, чиркав мокрими сірниками. Нарешті, сказав:

— Поринач я. Людина-жаба. Не чув про таку спеціальність?

— А!.. — непевно протягнув старий. — Речі, прошу вибачення, де твої?

— На вокзалі, в камері для схову. Ввечері заберу і до тебе переправлю.

«Говерла» більше не запитував, замовк. Очевидно, його здивувала і насторожила надмірна відвертість гостя. На той випадок, якщо це так, Дунай Іванович діловито сказав:

— Наказано поінформувати тебе про справу. Допомагатимеш мені.

Десь унизу, за черешнями, що росли обабіч кам'яної дороги, загуркотіла підвода, заіржав кінь. Іван занепокоївся:

— Сюди?

— Не турбуйся. Всі черниці працюють на іншій ділянці.

— А чужі сюди не заглядають?

— Вночі хлопчаки на виноград наскакують.

— Я б теж не відмовився.

— Ох, недогадливий! — сполошився старий. Побіг у темний курінь, приніс корзину винограду. Оси, захмілівши від винного соку, наче сонні, повзали по свіжих ягодах, вкритих сизим пилком.

Черепанов узяв налиту, рясну грону.

— Гарна!.. Сонячне світло, розбавлене вином.

— Слухай, куме, а ти сьогодні їв, пив?

— Ніколи було, поспішав. Годуй!

У курені було прохолодно, терпко пахло сухими травами.

Добре поїли, випили, і господар явки довірливо глянув на Івана:

— Ну, як там, у ваших краях?.. Який вітер?

— У наших краях, звісно, все більше низовий віє, з моря, воду в Дунаї підіймає.

— Я не про Дунай.

— А про що?

— Про місце, звідки ти приїхав.

— Шваби є шваби.

— Невдячний русак! — похмуро усміхнувся лікар. — Шваби його приголубили, «жабою» зробили, а він… Я тебе, Іване, серйозно питаю, яка там погода?

— Прояснюється потроху.

— А на якому горизонті?

— Та все на тому ж, куди наші з тобою очі звернуті.

— Мої очі звернуті і туди, і сюди… розбігаються, не знають, де шукати найголовніше. А твої?

— Я, звичайно, не провісник погоди, але…

— Не тягни, Іване, викладай усе. Я питаю, як розвиваються події?

— А хіба сюди не доходять чутки?

— Чутки — чутками. Якщо їм вірити, то й у Польщі спалахнула пожежа.

— А якщо не вірити?.. — Дунай Іванович внутрішньо завмер, чекаючи, що скаже «Говерла». Підтвердить чи не підтвердить догадки Шатрова.