Дунайські ночі

Усю ніч «Говерла» не спав: готувався зустріти свого хороброго напарника.

Перед світанком спустився до річки.

Іван нечутно виринув на поверхню Кам'яниці. Чорний, слизький, пропахлий мулом, він виліз на берег і впав на каміння. Віддихавшись, попросив сигарету.

— Не можна тут, — прошепотів старий. — Потерпи. Вдома запалиш.

— Дай хоч пожувати. — Він кинув у рот сигарету, пожував і виплюнув. — Аж легше стало! Не можу я без курева після такої роботи. І без жаркої печі теж не можу. Натопив?

— Усе в порядку. Ходімо!

Повертався Іван вільніше. За спиною не було важкого рюкзака.

В хатині справді порядок: жарко, мов у лазні, на столі кипів самовар, розставлені тарілки з закускою.

Іван скинув із себе спорядження, рушником витер мокре, червоне від холоду тіло.

— Дай сюди, продеру як слід. — «Говерла» досуха витер йому спину і груди. Та коли він несподівано смикнув ліву руку Івана, торкнув темну впадину під пахвою, той відскочив і зареготав.

— Що з тобою? — посміхнувся лікар.

— Лоскотно.

«Нічого, встигну ще перевірити, — подумав старий. — Власне, що там перевіряти, і так ясно. Але про всяк випадок проконтролювати треба».

Іван підійшов до стола, шумно потягнув носом.

— Чудово! Справжнє угощення. Браво, бравіссімо! —

Він поплескав долонею по голих грудях, сам себе запросив до столу. — Прего, андіамо а тавола! ^[5]

Приємно здивований господар підхопив італійську мову гостя:

— Седете, прего! Мангіате! ^[6]

Іван чемно вклонився.

— Ві рінграціо. ^[7]

Не одягаючись, тільки щільно закутавшись у волохате простирадло, він сів за стіл. Після гарячого чаю Іван перестав хрипіти, до нього повернувся нормальний голос, щоки порожевіли, очі заблищали.

Повеселішав і лікар.

— Де ти вивчав італійську? — спитав він.

— Там, де всі нею говорять.

— І довго ти жив в Італії?

— Недовго, але… всю Італію вздовж і впоперек об'їздив. Від Генуї до Неаполя, від Рима до Венеції.

— Був і я там колись. І у Франції був. І в Америці, Південній і Північній. — Старий витер рушником мокру бороду і спітнілий лоб. — Так, були часи: їздив куди і скільки хотів. Кордони мелькали, як телеграфні стовпи.

— Нічого, скоро повернуться ці часи.

— Скоро? Ні, не доживу я до великого дня.

— Не надієшся? А заради чого ж воюєш?

— Нехай хоч інші вволю поживуть. І ще… хочу розквитатися за всі кривди.

— З ким?

— З ким же!..

— І багато в тебе кривд?

— По саме горло.

— А як будеш розплачуватись? — Іван насмішкувато подивився на господаря. — На словах? У думці?

— В боргу не залишусь.

Іван зневажливо махнув рукою.

— Не розумію я таких переживань.

— Важко тобі зрозуміти.

— Це ж чому?

«Говерла» в думці оглянувся на довгий шлях свого життя і багато побачив: Мюнхенський університет, Берлін, Париж, де бурхливо минули роки молодості… Пригадав, як разом із своїм патроном, угорським графом, подорожував по Латинській Америці і Африці, як тратив гроші. Дорогі готелі Ріо-де-Жанейро, Буенос-Айреса, Лондона, Мадріда, Ліссабона… Зашелестіли, захрустіли, запахли вузькі зелені папірці, задзвеніли долари.

Ні, не зрозуміти цьому дунайському голодранцю, дрібній рибчині, як жив колись теперішній монастирський виноградар, що втратив, чого жаліє і за що прагне мстити.

А Іван не вгамовувався. Сміючись, великодушно сказав:

— Можеш записати на свій рахунок мою сьогоднішню роботу.

— Ну, добре, не кажи гоп, поки не перескочиш! Як упорався?

— Нормально. Без пригод. Справу зроблено акуратно. Тепер чекатимемо грому.

— І довго чекати збираєшся?

— Скільки треба, стільки й почекаю.

— А скільки треба?

— Може, стільки, а може й того менше. Куди поспішати!.. Аби день до вечора. Укриття надійне, харчі добрі, добові ідуть в доларах, вислуга нараховується.

— Теревениш. Давай побалакаємо серйозно.

— Діло робити я звик, а балакати… Посплю краще. Буона нотте ^[8] .

Посвічуючи ліхтариком, старий привів Івана підземним ходом у старий винний підвал. Кам'яна коробка й досі зберегла винний аромат.

Іван повалився на купу пахучого сіна.

— На добраніч!

— Яка там вона добра!.. — Роздратований лікар рубонув гострим променем ліхтаря по обличчю гостя. — Слухай, ти, перестань грати в піжмурки! Викладай інструкції.

— Не сліпи!

Ліхтарик погас. У темряві сильніше запахло старим вином, сирим камінням.

— Чого ти від мене добиваєшся? — запитав Іван.

— Коли впаде міст?

— А для чого це тобі?

— Як же!.. Орієнтування. Мої люди томляться на вихідних позиціях, чекають сигналу. Я надіявся на тебе, а ти…

«Мої люди!.. На вихідних позиціях? Які? Де?» Дунай Іванович роздумував, як йому скористатися з одвертості, що прорвалася у «Говерли». Знайшов у темряві його руку, потис.

— Береженого бог береже. Всі інструкції викладу в свій час. Людей у тебе багато?

— Поки що п'ятеро. Молоді угорці. В кожному клекоче березневий дух Петефі. Знаєш Петефі?

«Знає Дорофій Петефі чи не знає?» — подумав Черепанов.

Старий по-своєму витлумачив довге мовчання Івана: пориначу ніяково, він роздумує, збрехати чи сказати правду, що не знає.

— Петефі — це угорський Пушкін. Ну добре, відпочивай. На добраніч.

Дунай Іванович не затримував старого, хоча йому дуже хотілося побалакати, взнати, хто ці п'ятеро угорців, де їхні вихідні позиції.